Опір путінському режиму - Браудер Білл

Ви ж знаєте, хто за цим стоїть?

— Кріс Стіл, — сказав я, маючи на увазі гаданого автора, колишнього британського розвідника МІ-6.

— Ні. Я мав на увазі, хто стоїть за Стілом. Це Глен Сімпсон.

— Глен Сімпсон? — Я завмер. — Чорт, та ви жартуєте?

— Анітрохи.

Я відчував, як земля йде з-під ніг. Якщо це справа рук Сімпсона, можна бути впевненим, що досьє скомпрометовано. Сімпсон за гроші з радістю розкручував брехню Кремля про мене та Сергія в організованій кампанії проти закону Магнітського. Що йому заважало зробити те саме щодо Трампа в обмін на набагато більші гроші?

Нічого.

Напружувало і те, що Сімпсон займався досьє водночас, коли працював на Весельницьку та її команду.

Це було важливо. Ми точно знали, що Путін хотів бачити президентом Трампа, а не Гілларі Клінтон. Ми також знали, що звинувачення у досьє могли коштувати Трампу крісла президента, незалежно від того, була там правда чи ні. Цілком імовірно, що Кремль знав про це досьє ще на стадії його підготовки.

Найпростішим способом для Кремля знищити цінність цього досьє було навмисно підкинути туди дезу. Тим самим у досьє потрапили б специфічні "факти", які легко спростовувалися. Це дозволить Кремлю і, мабуть, самому Трампу заявити, що все досьє — одна суцільна брехня, хоч правда там теж є. І всі їхні вістуни на всю горлянку будуть репетувати: "ФЕЙКОВІ НОВИНИ!" І матимуть рацію.

Саме так Трамп і зробив, написавши 10 січня 2017 року у своєму твітері: "ФЕЙКОВІ НОВИНИ — ПОЛІТИЧНЕ ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ!"

Це створило небезпечну ситуацію для тих, хто виступав проти Трампа. Вони дуже хотіли вірити в це досьє — так само наївно, як і я свого часу, — але воно було скомпрометоване і стало хитким ґрунтом, який у результаті їх підвів.

Таке ж фіаско чекало на всі інші нападки на Трампа. Він витримав цей тиск, і через дев'ять днів відбулася його інавгурація. Коли я дивився трансляцію його промови на Капітолійському пагорбі, то думав про символізм слів противників Трампа з обох партій: у Путіна тепер є своя людина в Білому домі.

Попереду були довгі та небезпечні чотири роки.

33. Справа Хлєбнiкова

Зима — весна 2017 року Небезпека президентства Трампа була подвійною. По-перше, він міг домовитися безпосередньо з Путіним і видати мене та моїх колег російській владі. По-друге, Трамп у Білому домі надавав Путіну і подібним до нього диктаторам впевненості в тому, що вони можуть робити все, що захочуть, не боячись наслідків чи засуджень.

Одним із перших зіткнувся з цією небезпекою наш адвокат родини Магнітського Микола Горохов.

Микола займався справами сім'ї Сергія в Росії з 2011 року. Як колишній працівник прокуратури він чудово розумів, чим це йому загрожує, але Микола був того ж ґатунку, що й Сергій. Він вважав своїм обов'язком домогтися покарання вбивць Сергія.

Щоб повною мірою оцінити небезпеку, що нависла, потрібно повернутися у 2015 рік, коли Микола став ключовим свідком уряду США у справі проти "Превезона".

На той час в американської прокуратури виникла серйозна проблема. Для перемоги їм потрібні були документальні підтвердження, що вкрадені гроші було переведено з російського бюджету до Нью-Йорка через мережу міжнародних банків. Ми, природно, надали докази з нашої бази щодо відмивання грошей, але Пол Монтелеоні з командою вважали, що вони більше схожі на розвіддані, ніж докази, які суд може прийняти.

На практиці прокуратура США зазвичай використовує канали взаємної правової допомоги (ВПД), щоб отримати потрібні докази своїх колег з інших країн. Саме це вони зробили й у нашому випадку. Вони направили офіційні запити до шести країн, що їх цікавили, включно з Естонією, Латвією і Кіпром, з вимогою надати дані про банківські платежі. Відповідно до зобов'язань за договорами про ВПД, всі країни відповіли та надали документи. Все, крім Росії.

Без російських офіційних документів прокуратура в суді не змогла б документально показати повний ланцюжок руху грошей, і справа могла розвалитися. Саме тому російська влада і не надавала їх.

Але тут з'явився Микола. Він виявив серйозний прорахунок влади у її спробі звалити крадіжку 230 мільйонів доларів із бюджету на Сергія, офіційно звинувативши його у цьому. Можливо, ви пам'ятаєте, що після спроби перекласти провину за злочин на кількох мерців, Кремль вирішив додати до них живого В'ячеслава Хлєбнiкова — колишнього зека. Той визнав себе винним, щоб надати справі законнішого вигляду. Але вони забули про те, що як тільки Хлєбнiков назвав Сергія своїм "співучасником", Микола як адвокат родини Магнітського отримав законне право ознайомитися з усіма матеріалами справи Хлєбнiкова.

Микола подав клопотання до суду на ознайомлення зі справою, яке, природно, було одразу ж відхилено. Він подав ще одне. Відмова. Знову подав. Знову відмова.

Микола усвідомлював масштаби корупції у правовій системі — вони колосальні; але ця система іноді дає збій. Тому він продовжував наполягати, і нарешті, на дванадцятій спробі, йому попався суддя, який механічно дотримувався закону і задовольнив його клопотання.

Бувши людиною стриманою, Микола, не показуючи радості, подякував судді та прямо вирушив до секретаріату за справою. Це була, напевно, найоб'ємніша справа, яку він бачив: 94 томи по 300 аркушів у кожному.

Перегортаючи томи, він виявив ще одну помилку, якої припустилася влада у спробі приховати злочин. Намагаючись надати справі правдоподібного вигляду, вони включили до нього всі банківські перекази вкрадених грошей російських банків. Ця інформація з часом допоможе покарати справжніх злочинців і зняти брехливі звинувачення з Сергія (не кажучи вже про те, що буде повністю розкрита внутрішня схема відмивання грошей у Росії).

Все, що було потрібно, це скопіювати кожну сторінку справи!

Масштаб завдання грандіозний. Микола придбав цифрову камеру "Пентакс" зі спеціальним переносним штативом, що дозволяє закріпити фотоапарат прямо на столі, сфокусувавши об'єктив на документі.

На жаль, камера не мала пульта дистанційного керування, але для Миколи — майстра на всі руки — це не було проблемою, і він спорудив його сам. Випробувавши конструкцію вдома, він почав ходити до суду щодня і по вісім годин фотографував аркуші справи, працюючи так швидко, як тільки міг, постійно чекаючи, що хтось з'явиться та заборонить зйомку. Через три тижні він мав копію всієї справи чудової якості — майже 27 000 зображень, що помістилися на сім SD-карт.

У справі були всі банківські перекази, які влада зобов'язана була надати американській прокуратурі згідно з договором про ВПД. Пол Монтелеоні попросив Миколу про допомогу у наданні матеріалів справи.

Боротьба Миколи за Сергія та його сім'ю в Росії тривала довгі роки, зустрічаючи необґрунтовані відмови та запеклий опір влади, але справа, відкрита в Америці, могла стати єдиним шансом на реальне правосуддя. Він це добре розумів і негайно погодився допомогти.

Але просто відправити файли Полу електронною поштою і на цьому закінчити було неможливим. Для суду необхідно було показати нерозривний ланцюжок отримання та володіння цими документами, і для цього Микола мав пройти через суворий юридичний процес. Пол попросив Миколу приїхати до Лондона, де він зустрівся у посольстві США зі співробітниками Міністерства внутрішньої безпеки. Наслідуючи специфічну процедуру, у нього взяли офіційні свідчення під присягою, що підтверджують легальне походження документів, і прийняли їхні копії з карток SD.

Потім Пол попросив Миколу приїхати до Нью-Йорка для надання усних свідчень, а це означало, що йому також доведеться відповідати на запитання сторони захисту "Превезона", яку на той час все ще очолювали Джон Москоу, Марк Цимрот та їхня фірма "Бейкер-Гостетлер".

Якщо людині в Росії запропонувати виступити свідком на боці прокуратури США проти визначених російських громадян, замішаних у відмиванні злочинних грошей, навряд чи вона погодиться. Але Микола був зроблений з іншого тіста: він погодився.

Для захисту Миколи американська прокуратура засекретила його ім'я у документах, закрила до них публічний доступ у судовому реєстрі та вказувала його як "Свідка № 1". Через суд прокуратура також вимагала підписання жорсткого договору про нерозголошення з "Бейкер-Гостетлер", Денисом Кацивом та Наталією Весельницькою. На папері все виглядало чудово, але з огляду на поведінку наших ворогів у минулому розраховувати на дотримання договору було марно. Можна було лише здогадуватись про вірогідні наслідки його порушення.

Пол чудово усвідомлював цей ризик і запропонував до завершення юридичних процедур перевезти Миколу з сім'єю до Нью-Йорка, де вони були б під захистом уряду США. Сама процедура надання свідчень займає сім годин, але юридична тяганина, що передує цьому, може зайняти тижні або навіть місяці (як це було, наприклад, зі мною), протягом яких Пол не хотів наражати на небезпеку Миколу і його сім'ю, якби вони залишились в Москві. У серпні 2015 року до Нью-Йорка приїхала дружина Миколи Юлія з їхньою 13-річною донькою Діаною. Їх зустріла Світлана Ангерт, російськомовна співробітниця Міністерства національної безпеки. Вона оселила їх у квартирі з краєвидом на річку Гудзон у Гобокені, штат Нью-Джерсі. Через кілька тижнів приїхав Микола, і вони переїхали в трохи більший будинок, що знаходиться під державною охороною, у Верхньому Вест-Сайді на Мангеттені.

Разом у Нью-Йорку Горохови почували себе у безпеці. Поки Микола працював із прокуратурою, Діана пішла до місцевої середньої школи MS-256, де вбирала англійську мову як губка. Один з їхніх охоронців — Олександр Шварцман — мав чорний пояс з айкідо, і він записав Діану в доджьо по сусідству. Юля була в Америці вперше і вивчала місто з широко розплющеними очима та фотоапаратом, сприймаючи все це як довгу відпустку.

Але у вересні ідилію перервав дзвінок Юліної мами. Вкотре прийшовши до їхньої порожньої квартири в Москві, вона виявила, що там хтось побував. Нічого не вкрали, але "гості" залишили сліди. За час відсутності господарів меблі покрилися пилом, але на столі, де стояв комп'ютер Миколи, ніякого пилу не було. Не було його і на екрані, і поряд із клавіатурою. "Гості" також заварили собі чай і залишили на столі у вітальні дві напівпорожні чашки.