Опір путінському режиму - Браудер Білл
(Крім того, більше не потрібно було турбуватися про Глена Сімпсона і про те, що він, як завжди, почне розповсюджувати російську дезу).
За п'ять до десятої ранку ми знову увійшли до зали. Я бачив лише спалахи та чув безперервне клацання затворів фотокамер. У цей момент я став гранично зібраним та контролював кожен свій крок. Жодних емоцій і незручних рухів, які на віки зафіксують камери.
Зала була забита вщент. Репортери пліч-о-пліч товпилися навколо столу преси, їхні ноутбуки були відкриті та готові до роботи. З десяток фотографів сиділи на підлозі між столом для доповідачів та президією для сенаторів.
Представники Мін'юсту США розташувалися за столом для промовців. Моїм охоронцям сказали встати вздовж стіни, а нас із Джуліанною провели до зарезервованих місць у другому ряді. Усюди клацали фотоапарати. За звичкою я потягнувся до свого телефону, але вирішив не витягувати його, щоб повідомлення на екрані не стали надбанням випадкового фотографа.
Сенатор Грасслі вдарив молотком глави. Слухання розпочалося. Сенатор пояснив, що Трамп-молодший, Сімпсон та Манафорт сьогодні не виступатимуть. Залою прокотилася хвиля колективного розчарування.
Після двадцяти хвилин формальностей працівників Мін'юсту привели до присяги. Кожен зачитував підготовлену заяву, ледве відриваючи погляд від тексту.
Ніхто з них не хотів обговорювати свої невдачі під час застосування закону про іноагентів, заповнюючи відведений їм час професійним жаргоном і нудною балаканиною і прекрасно розуміючи, що ніхто не запам'ятає жодного сказаного ними слова. І це, схоже, у них виходило чудово. Поки вони зачитували текст, сенатори займалися переглядом пошти в телефонах або перешіптувалися з помічниками.
За п'ятнадцять хвилин почалися запитання сенаторів. Відповіді чиновників були так само беззмістовні, як і підготовлені ними промови. Усі, хто прийшов, чекали на феєрверк, а отримали дурничку.
Цю нудьгу зелену порушило несподіване оголошення сенатора Грасслі про те, що демократи щойно скористалися "правилом двох годин". Джуліанна нахилилася і тихо пояснила, що це процедура, яка обмежує слухання рівно двома годинами й ні на хвилину більше.
— А навіщо це їм? — прошепотів я.
Вона знизала плечима.
— Я думаю, до вас це не має жодного стосунку. Найімовірніше, це якась не пов'язана з нами політична гра.
Яка б не була причина, але кожна хвилина балаканини цих хлопців із Мін'юсту зменшувала час мого виступу. Що далі йшлися слухання, то зрозумілішим ставало: часу на мене просто не вистачить.
Я глянув на Джуліанну.
— Невже все зірветься?
— Не хвилюйтеся. Грасслі знайде спосіб.
Вона мала рацію. За кілька хвилин сенатор Грасслі оголосив, що слухання відновляться завтра о 9-й ранку. Мій виступ буде єдиним пунктом порядку денного.
Зазвичай потрібно місяці, щоб викроїти десять хвилин для розмови з одним сенатором. Тепер у мене буде цілих дві години з групою найважливіших американських законодавців.
* * * Я прокинувся рано-вранці та був готовим до бою.
Напередодні ввечері телеканал "Сі-Ен-Ен" запросив мене на ранкове інтерв'ю. О 6:30 ранку я вже був у їхній студії поряд із "Юніон-Стейшн". Переді мною виступав Ентоні Скарамуччі — новий директор з комунікацій президента Трампа, який вночі вибухнув тирадою в інтерв'ю газеті "Нью-Йоркер", назвавши Райнса Прибуса, тодішнього главу адміністрації Трампа, "довбаним параноїдальним шизофреніком", а коли репортер припустив, що Ентоні не достатньо спілкування зі ЗМІ, він відповів: "Я не Стів Беннон, я не намагаюся смоктати свій член".
Я давно знав Ентоні Скарамуччі, хитрого і балакучого нью-йоркця, і він мені подобався. Після виходу моєї книги "Червоний циркуляр" щоразу, коли ми з ним стикалися, він зчіплював руки нижче паху, ніби тримав у них щось важке, і казав: "Чувак, у тебе до біса мідні яйця — так тягнути на Путіна!" Лихословити — було частиною його чарівності, але останні коментарі для "Нью-Йоркера", навіть при відмороженому Трампі, були вже через край.
Того ранку я чекав своєї черги у холі для гостей шоу "Сі-Ен-Ен", а Ентоні був в ефірі з телефону. Він намагався пояснити те, що сталося, але ведучий Кріс Куомо не визнавав цих пояснень. Інтерв'ю вийшло жарким і тривало майже пів години. Зазвичай усі ранкові шоу розписані за секундами, і такий перебір за часом практично неможливий.
Ентоні нарешті закінчив, і я зібрався вийти на знімальний майданчик. До початку слухань у Сенаті було багато часу. Але під час рекламної паузи, що розділяла Ентоні та мене, на майданчик вибігла схвильована продюсерка і сказала:
— Мені дуже шкода, пане Браудер, але в нас не лишилося на вас часу. Попередній гість виступав надто довго.
— Мене образив забіяка [італ. "Скарамучча" — маленький забіяка]? — пожартував я.
Усміхнувшись, вона повторила:
— Мені дуже шкода.
До початку слухань залишалося ще дві години, і разом з охоронцями ми вирушили до закусочної неподалік Капітолію, де я пригостив їх сніданком. За яєчнею і тостами вони розповідали мені свої бойові історії про саморобні вибухові пристрої та боротьбу з повстанцями в Іраку. Ця розмова дозволила забути про нервозність майбутніх слухань.
Підкріпившись, ми знову вирушили до будівлі Сенату ім. Гарта. Я очікував, що без Трампа-молодшого та Манафорта народу буде менше, але не був готовий до того, що побачив. Вийшовши з ліфта, ми опинилися в абсолютно порожньому коридорі. Не було ані черги, ані юрби репортерів, ані додаткового обслуговчого персоналу. У залі засідань був один-єдиний фотограф, що сидів на підлозі, перед столом промовців, схрестивши ноги, а телекамери були тільки від "Сі-СПАН" (C-SPAN), в обов'язки якої входить зйомка всіх засідань комітету, хоч би якими незначними вони не були. Преса була представлена одним журналістом у червоно-синій гавайці та темно-синьому спортивному піджаку. Я гадки не мав, хто він і з якого новинного агентства.
Було прикро, але із цим нічого не можна було вдіяти. Я зосередився на сенаторах і уявив, що зала повна. Я зайняв єдине місце за столом запрошених, а мої охоронці сіли з боків у першому ряду.
Приблизно о дев'ятій сенатор Грасслі спустився з трибуни президії та підійшов до мене привітатись і подякувати за те, що я погодився залишитися ще на день. Обвівши порожню залу рукою, я запитав:
— Схоже, крім мене, більше не виступають. Чи потрібно дотримуватися ліміту сім хвилин?
Поклавши мені руку на плече, сенатор Грасслі добродушно відповів:
— Ні, сьогодні весь час ваш, Білле.
Я склав присягу.
Я не взяв із собою ані паперів, ані блокнота, ані ручки, і не було кому допомогти (Джуліанна вже вилетіла до Каліфорнії у справах). Але я не нервувався. Я не був обмежений часом, і протягом одинадцяти хвилин я розповідав нашу історію так, як я її відчував.
Більшість слухань у Сенаті — це частково вистава. Сенатори вимовляють промови та ставлять запитання, посилюючи свою партійну лінію, і нині не обійшлося без цього. Республіканці намагалися дискредитувати Глена Сімпсона і хотіли почути від мене, що досьє на Трампа було цілковитою вигадкою, а демократи тиснули на те, що зустріч у Вежі Трампа була доказом змови між Кремлем та виборчим штабом Трампа.
Я не піддався, тримаючи курс прямо центром. Я не міг дозволити перетворити ці слухання на партійні суперечки. Мені потрібно було, щоб і республіканці, і демократи продовжували працювати разом. Мені потрібне їхнє єднання, щоб дати відсіч Путіну, який намагався зірвати ухвалення закону Магнітського. На щастя, у міру просування слухань партійний розбрат зійшов нанівець, і сенатори обох партій щиро хотіли зрозуміти, навіщо Кремль так робить, і чому Путін так поводиться.
Протягом години та сорока п'яти хвилин я розкривав його мотивацію. Я розповідав про те, як частина грошей із вкрадених 230 мільйонів доларів надійшла на рахунки довіреної особи Путіна — віолончеліста Сергія Ролдугіна. І про те, що це не одиничний випадок, а один із тисяч злочинів, від яких Путін отримав вигоду, і зміг сколотити статки, що оцінюються у 200 мільярдів доларів. І що майже всі ці прибутки зберігаються у фінансових установах на Заході та можуть бути заморожені відповідно до закону Магнітського. Саме з цих причин цей закон був загрозою особисто для нього і для його армії високопосадовців. Четверо з дев'яти сенаторів були колишніми прокурорами, і їхня професійна скрупульозність і вміння докопуватися запитаннями до суті дозволили багато прояснити. Коли я перестав відповідати, мені здалося, що присутні в залі законодавці нарешті прозріли. Вперше все набуло сенсу: однією з головних причин втручання Путіна в американські вибори й був закон Магнітського.
По закінченню слухань я підвівся з-за столу і почав розмовляти з Патріком Девісом. У цей момент до нас підійшов старший співробітник сенаторки від Каліфорнії Даєнн Файнстайн, основної учасниці Судового комітету Сенату, і запитав, чи не міг би я приділити тій кілька хвилин. Я погодився і пішов за ним у службову кімнату. Даєнн подякувала мені за те, що я залишився ще на день, і сказала, що мій виступ був одним із найсильніших за її двадцятип'ятирічну кар'єру сенаторки США.
Як виявилося, попри те що в залі засідань практично нікого не було, за дебатами спостерігали десятки тисяч людей, і вони вдалися: величезна кількість людей підписалися на мій твітер, відео "Сі-СПАН" побило всі рейтинги популярності (такі речі трапляються!), пролунав ураган публікацій у пресі, моя книга "Червоний циркуляр" повернулася на перші рядки списку бестселерів "Нью-Йорк таймс", і найголовніше — закон Магнітського отримав залізну підтримку.
Під час слухань на сесії "запитань та відповідей" сенатор Корнін, республіканець із Техасу, та сенаторка Файнстайн прямо заявили, що закон Магнітського нізащо не буде скасовано. А сенатор Вайтгаус, демократ із Род-Айленда, пішов ще далі, запропонувавши внести до закону поправку, яка не дає президенту право виключати людей зі "списку Магнітського" без згоди Конгресу (поправка, яка на момент написання цієї книги не була внесена, але я її повністю підтримую).
Але найважливіше усього була публічність. Якщо до слухань у Судовому комітеті Сенату про Сергія та закон Магнітського чули лише 0,1% американців, то коли пройшли всі публікації та відгуки на них у ЗМІ, ця цифра почала зростати в геометричній прогресії.
