Опір путінському режиму - Браудер Білл
"Данске банк"
Зима — літо 2018 року У середині лютого ми з сім'єю вирушили на відпочинок у Швейцарські Альпи на гірськолижний курорт Кран-Монтана за дві години їзди від Женеви. Ми провели там чудовий тиждень, але по закінченню нам довелося розлучитися. Дружина з дітьми мала повернутися додому в неділю ввечері, до початку школи, а в мене виникли справи в Женеві.
У неділю вдень я відвіз усіх до аеропорту, обійняв і попрощався до вечора понеділка. Наступного дня я виступав із промовою про закон Магнітського на Саміті ООН із прав людини у Женеві.
Кампанія за справедливість для Сергія Магнітського вже набрала гарного темпу. Лише через місяць після ухвалення закону Магнітського в Канаді парламент Литви ухвалив свій власний закон Магнітського, і це символічно збіглося з роковинами вбивства Сергія за вісім років до того. Пізніше, на початку лютого 2018 року, те саме зробила Латвія. Я був упевнений, що незабаром ще більше країн ухвалять свої закони Магнітського.
Після виступу я затримався, щоб зустрітися з політиками та активістами, і майже о п'ятій вечора вирушив до аеропорту на свій рейс до Лондона.
Після реєстрації я заскочив у дюті-фрі за швейцарським шоколадом для діточок і подався далі до вартарок прикордонного контролю. Моє питання з Інтерполом було цілком вирішене, тому я не очікував жодних несподіванок.
Я простяг паспорт, прикордонник сканував його і завмер, мружачися на екран комп'ютера. Замість повернути паспорт, він узяв у руки телефон. Оскільки він перебував за перегородкою, я не міг почути, що він каже.
Я відчував себе ніяково. Люди позаду мене почали переходити до іншого віконця. Увімкнувши переговорний пристрій, прикордонник почав ставити мені запитання англійською мовою.
— Як довго ви у Швейцарії?
— Сім днів,— відповів я.
— Що ви тут робили?
— Ми з сім'єю каталися на лижах, а потім я мав справи в ООН.
Він глянув позаду мене.
— А де ваша родина?
— Вони вчора поїхали додому.
— Додому у Велику Британію?
— Так.
Він простяг мені аркуш паперу та ручку.
— Будь ласка, напишіть вашу домашню адресу у Великій Британії.
— А навіщо вам це?
— Пане Браудер, тут запитання ставлю я.
Я був у Швейцарії десятки разів, і ніколи мені не ставили жодного запитання під час виїзду з країни. Мені це не сподобалося. Що їм до того, де я живу в Англії?
Проте він вимагав від мене відповіді. Я написав свою домашню адресу і повернув папірець.
— Які у вас плани на майбутнє?
Це запитання зовсім мене збентежило. Я невиразно відповів, що планів не маю. Це було правдою, бо я не забронював жодних авіаквитків. Я лише промовчав про кілька зустрічей у Європі, які планував провести найближчими тижнями.
Він відключив інтерком і знову почав комусь телефонувати. І знову я нічого не почув. За кілька сантиметрів від мене, за склом, сидів представник закону і з кимось про мене розмовляв. Я написав дружині.
— Здається, проблеми. Застряг в аеропорту у Женеві.
— Інтерпол?
— Поки не знаю.
— Тримай у курсі.
Я стояв і дивився, як інші люди проходять прикордонний контроль: сущий дріб'язок — простяг паспорт, його просканували, віддали, наступний.
Через десять хвилин дружина написала: "Як справи?" — "Поки ніяк. Все ще тут", — відповів я.
Зрештою, за двадцять хвилин прикордонник повернув паспорт без пояснення причин, навіть не перепросив за затримку.
Я подзвонив Олені та сказав, що все гаразд. Але я не відчував себе у безпеці, доки ми не злетіли. Я гадки не мав, чому все це сталося, але був упевнений, що це знову витівки Кремля[17].
Вже тоді я почав трохи побоюватися подорожувати Європою. І це не була параноя. Як ви знаєте, через три місяці, вранці 30 травня 2018 року, мене заарештували у Мадриді в готелі "Гран-Готел-Інглес" на російський запит до Інтерполу. Мені так і не вдалося з'ясувати, як це могло статися, але гарячими слідами Інтерпол заявив, що іспанці діяли за старим російським запитом, виписаним відразу після ухвалення закону Магнітського в Канаді, і проігнорували вказівку Інтерполу видалити моє ім'я зі своєї національної системи.
Іспанці тоді спростували це, заявивши, що діяли на підставі нового запиту. Оскільки мій арешт у Мадриді був наступним за Женевою, я більше вірив іспанцям, а не Інтерполу. Цю впевненість посилював і дивний твіт Інтерполу (@Interpol_HQ), опублікований ними невдовзі після мого звільнення: "Немає та ніколи не було червоного циркуляра щодо Білла Браудера. Пан Браудер не розшукується каналами Інтерполу". М'яко кажучи, це було лицемірством. На той момент Росія вже розмістила безліч запитів каналами Інтерполу.
Кремль не зміг оговтатися від мадридського приниження, і невдовзі після мого звільнення генеральний прокурор Юрій Чайка публічно заявив: "Найближчим часом потужніші ходи на міжнародній арені будуть зроблені з боку РФ. Ми спокійно спати Браудеру не дамо".
Це був тривожний сигнал, але я не міг дозволити Чайці залякати мене. Через тиждень після мого арешту в Мадриді , що не відбувся, ми з Вадимом вирушили в Копенгаген на зустріч з двома відважними журналістами, Євою Юнг і Майклом Лундом з відомого данського видання "Берлінгске" (дат. Berlingske). Використовуючи великий витік даних, відомий як "Російський ландромат" ("Російська пральня"), Єва та Майкл з'ясували, що у найбільшому банку Данії, "Данске банк", масштабне відмивання грошей було поставлено на потік як мінімум десять років. Як і інші витоки в цій історії, цей був розкритий Центром дослідження корупції, тієї самої НКО, яка спочатку надала нам молдовський файл. За попередній рік Єва та Майкл написали понад 70 статей про цей банк. У них розповідалося про цілу низку підозрілих платежів і про численні схеми, в яких брали участь персонажі різного калібру: вищі керівники Азербайджану, корумповані західноєвропейські політики, російський торговець зброєю, іранські компанії, які перебувають під санкціями, двоюрідний брат Путіна та інші.
Їхні публічні викриття змусили "Данске банк" провести перевірку своєї діяльності. Восени 2017 року голова правління та голова банку Томас Борген оголосив про проведення повного аудиту незалежними юристами та аудиторами. На час нашої зустрічі з Євою та Майклом результати цієї перевірки ще не були відомі.
Я хотів зустрітися з Євою та Майклом, бо ми й самі дійшли невтішних висновків про діяльність цього банку. За допомогою даних, отриманих від французьких прокурорів, з молдовського файлу та інших джерел, Вадим виявив 43 112 переказів на суму 200 мільйонів доларів, пов'язаних з аферою на 230 мільйонів, які були відмиті через рахунки 20 підставних фірм лише в одній естонській філії "Данске банк" у Таллінні.
Нам не вдалося змусити правоохоронні органи Данії розслідувати ці операції, і ми сподівалися, що наше спілкування з журналістами та їхні публікації зможуть підштовхнути владу. 5 червня ми з Вадимом прибули до Копенгагена і вирушили до офісу Єви та Майкла в сучасній будівлі в самому центрі міста. "Берлінгске" — одна з найстаріших газет Скандинавії, її перший випуск побачив світ 3 січня 1749 року, і в неї дуже довга історія безперервного видання.
У вестибюлі на нас уже чекала Єва, блондинка років тридцяти. Вона провела нас в аскетичну кімнату з меблями як з ІКЕА і познайомила всіх з Майклом, високим шатеном з білозубою посмішкою. Майкл люб'язно підсунув для неї стілець.
Вадим взявся до справи. Він розгорнув і розстелив на столі масивний ватман зі складною схемою руху грошей із російського казначейства через низку підставних компаній у різних країнах до естонської філії "Данске банк" і далі. Майстерно ведучи пальцем цим павутинням, він сорок п'ять хвилин розповідав усі деталі і відповідав на запитання.
— А ви можете поділитися цією схемою з нами? — спитала Єва наприкінці зустрічі, поки Вадим акуратно згортав свій сувій із проводками.
— Ми хочемо порівняти їх із нашими даними, — додав Майкл.
— Із задоволенням, будемо раді, якщо ви це зробите, — відповів я.
Повернувшись до Лондона, Вадим зібрав усі 43 112 переказів цих 20 фірм, запакував їх у зашифроване повідомлення та відправив шукачам із "Берлінгске". Серед них були дуже звучні назви для відмивних компаній — "Даймондс форева інтернешнл" ("Діаманти назавжди інтернешнл"), "Еверфронт сайлс" ("Вічність на продаж") і "Каслфронт "("Фасад замку").
Ми не знали, чи повернуться до нас журналісти, але за п'ять днів Вадим отримав від Майкла повідомлення, що їхні дані підтверджують знайдені нами 200 мільйонів доларів; крім цього, вони виявили підозрілих переказів ще на 8,3 мільярда доларів, що надійшли з Росії та інших колишніх радянських республік на рахунки цих же 20 фірм у період з 2007 до 2015 року. Це було набагато більше ніж ми могли собі уявити. Це був третій за величиною скандал щодо відмивання брудних грошей у Європі.
Стаття у "Берлінгске" вийшла 3 липня 2018 року. Вона не тільки справила ефект бомби, що розірвалася в Данії, але й вийшла на міжнародний рівень. До цього інтерес до скандалу з "Данске банк" обмежувався кордонами Скандинавії. Але тепер він став воістину глобальним.
Це посилило тиск на "Данске банк" та його аудиторів. Тут уже була не суто корпоративна справа, а питання національного значення, яке має далекосяжні наслідки.
Данія має репутацію бездоганно чесної держави та знаходиться на другому місці після Нової Зеландії в індексі корупції "Трансперенсі Інтернешнл", що публікується щороку. Якщо країна хоче зберегти обличчя, то "Данске банк" не повинен нічого приховувати.
Але не лише данці були стурбовані. Стаття Єви та Майкла розкрила схему одного з потоків брудних грошей із Росії. Я був упевнений, що згодом це викриття допоможе розкрити ще більшу кількість злочинів путінського режиму.
Але я чекав і реакції у відповідь від Кремля. Тоді я не знав, коли та в якій формі вона відбудеться.
39. "Вражаюча пропозиція"
Літо 2018 року Через три дні після публікації в "Берлінгске" мені прийшов імейл ламаною англійською мовою. "Пишу вам, щоб попередити про змову з боку російських спецслужб, яка може статися найближчим часом. Я отримав інформацію, що ви їхня ціль".
Важко було оцінити певність цього послання, оскільки його автор — колишній офіцер російської розвідки, який живе у Великій Британії, — мав репутацію людини, схильної вірити в змови, замахи темних сил та інші витівки Кремля.
