Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
Заходь же, Неде!
Все в ньому було для неї гідним уваги — його переконання і його здоров'я, навмисна простота в одязі, коротко стрижені волосся, злегка стиснуті губи, невеселий погляд, який так живо нагадував їй покійного чоловіка з його крутою, шаленою вдачею. А він в свою чергу зазначав, що вона не змінилася: та ж непохитна гідність переконаної кальвіністки, та ж прямота, цілісність, м'яка наполегливість і вміння щадити найбільш вразливі почуття кожного з дітей. Вона нікого не здатна була свідомо образити, але часом в ній брала верх стихійна основа її натури, і тоді всі навколишні почували невитрачену силу її характеру.
Одного разу йому довелося випробувати це на собі.
— Неде, перестань снувати з кута в кут, неначе замкнений в клітку лев, — владно сказала вона Гордону, якому скоро не під силу стало сидіти на оббитих кретоном диванчиках і попивати чай. — Звикай до того, що ти живеш в цивілізованому домі. — Але коли у відповідь пролунав його несподіваний різкий сміх і він навіть плечима знизав від задоволення, вона посміхнулася і сказала: — Ну, добре вже. Але крокуй хоча б перед моїм кріслом, щоб я тебе бачила.
У хемпшірську садибу сім'я переселилася вже після від'їзду Гордона, і його повернення спричинило нескінченні розповіді про сімейні справи, про те, як була придбана садиба. Все це вимагало пояснення, бо хоча матір писала йому і листи від неї приходили навіть досить часто, але він все-таки не знав до пуття, звідки прийшло в сім'ю раптове благополуччя і що за несподівана зміна відбулася з його братом. Щоб пояснити це, знадобилося докладно розповісти йому історію життя сім'ї за роки його відсутності, і головним чином історію його брата. А те, про що не говорилося, Гордон вгадував чуттям.
Після виходу батька у відставку сім'ї довелося жити на його офіцерську пенсію; шістсот фунтів на рік — сума досить скромна і вже, в усякому разі, недостатня для того, щоб дати освіту двом синам і дочки. Щоб поправити справи, батько надумав зайнятися розведенням свиней, благо на фермі, що належала його єдиному братові, знайшовся вільний куточок. Але джентльменові і кадровому військовому було не під силу справлятися зі свинями, істотами безмозкими і нездатними слухати команду (так схильний був зображати справу Гордон). Сімейство переїхало в Кембридж, оселилося в передмісті, в похмурому, що покосився, будиночку, і молоде покоління все ж дотягнуло до дипломів за допомогою стипендій, домагатися яких їх спонукала нудна воркотня батька і вимоглива цілеспрямованість матері. Овдовівши, мати стала отримувати лише двісті п'ятдесят фунтів, і убогість цього доходу привела до того, що життя сім'ї виявилося тісно пов'язаним з наукою, яка тепер не тільки живила уми молодих Гордонів, але і давала їм засоби для існування. Джек спочатку отримав штатне місце в Единбурзькому університеті, а потім був запрошений лектором з античної літератури в Кембридж; і та ж доля чекала молодшого брата, але тут вибухнула війна і благополучно припинила на самому початку його академічну кар'єру.
Джек, в душі як і раніше вірний античності, запитав його: — Що тобі дала пустеля, Неде? Тобі, як фахівцю з арабської історії?
— Нічого, — відповів Гордон. — З тих пір як я відчув живе дихання пустелі, я перестав бути фахівцем, Джеку. Історія заради історії для мене більше не існує, я переконався в тому, що вона безглузда і марна. Тепер я звертаюся до неї лише коли мені це потрібно. А в іншому — бог з нею!
Спокійний, врівноважений Джек був під час війни офіцером танкових військ. На перший погляд нічого в ньому від цього не змінилося, тільки перервалася на час його наукова діяльність. Але, мабуть, якась зміна відбулася, тому що після закінчення війни Джек в компанії зі своїм однополчанином, інженером на прізвище Мур, пустився в бізнес; і ось неподалік від садиби, по ту сторону вузької долини, за нерозкопаним римським курганом, з'явився непоказний завод "фірми Мур і Гордон, виробництво шестерень високої точності". Звідси — будинок (і борг за цей будинок), забезпечене існування (хоч все ще скромне) і сімейне благополуччя (хоч і затьмарене деякими тінями).
Ось такими були основні події сімейної епопеї, розказаної Гордону. Але як ці події сприймалися членами сім'ї, поки залишалося таємницею; занадто багато суперечливих почуттів і думок мало породити все це в кожній складній душі, і він навіть сумнівався, чи вдасться йому коли-небудь проникнути в цю таємницю. В одному тільки він вирішив неодмінно розібратися: що за дивне внутрішнє перетворення дозволило Джеку так легко розлучитися з академічним світом (його природною стихією, де він відчував себе як ластівка в повітрі і де ніщо не поранило його душу) і зануритися в неосвічений і нечистий світ наживи, який йому, одному з Гордонів, повинен був вселяти інстинктивну відразу як осередок всього аморального, низького і ворожого культурній людині.
Але поки що практично невидні губи Джека, ледь рухаючись на почервонілому лиці, сказали тільки: — Сім'я все більше хиріла, Неде. Ось я і вирішив, що хтось із нас повинен взятися за якусь реальну справу. Хоча, звичайно, по-справжньому тільки ти міг би врятувати нас усіх ...
Отже, роль рятівника сім'ї заздалегідь очікувала Гордона, і від нього залежало, прийняти її або не прийняти.
Сестра, Грейс, здалася йому спочатку досить безбарвною.
— Якби тебе не виставили з Аравії, Неде, — сказала вона йому з якимось прісним гумором, дуже натужно, щоб подобатися співрозмовнику, — мама, ймовірно, сама б поїхала і забрала тебе звідти. — У Грейс було похмуре веснянкувате лице з трохи гачкуватим носом, але його прикрашали живі, проникливі очі і пухнасте волосся. — Ти справді приймаєш так близько до серця всі ці арабські справи? — Вона усміхнулася.
— Ні. — Він раптом відчув, що з нею небезпечно мати справу, тому що її ставлення до нього вільно від ілюзій: вона не знала ніякого іншого Гордона, крім невисокого розумного хлопця, який був її братом. Ні в які легенди про нього вона б не повірила.
Але минуло кілька днів, і вона раптом сказала йому потихеньку, майже благально: — Боже мій, Неде, знав би ти, як мені потрібна допомога. Ти вчасно повернувся додому!
Грейс стала позитивно дошкуляти його спробами до зближення. Він пробував уникати її, але вона була наполеглива і домоглася того, що у нього увійшло в звичку ходити з нею удвох по схилах пагорбів, порослих ріденьким лісом, і під час цих прогулянок він помічав, що все живе в природі збуджує в ній ненависть, навіть те, що харчується соками землі. Вона вказувала йому на високі буки, які старший брат продав на зруб, і кожен раз вимовляла з якимось задоволенням: "Ось і це дерево скоро звалять". Будь-який сміливий і природний прояв життя сприймався нею як щось вороже і шкідливе. Але мало-помалу Гордон прийшов до думки, що її чужа натяків мова і погляд, напівприкритий веснянкуватими віями, приховують якийсь страх, більш глибокий і похмурий, ніж страх перед стихійною силою життя.
— Поясни мені, Неде, — одного разу зажадала вона, — як тобі вдалося досягти такого успіху? Я не про весь цей галас з Аравією говорю. Я говорю про тебе самого, про ту силу, яка в тебе є. Адже ти підкорив навіть своє сімейство, Неде. Мама ставиться до тебе з повагою і, може бути, побоюється тебе, а у Джека ти користуєшся явною симпатією — і те й інше мені завжди здавалося неможливим.
Гордон з самого свого приїзду намагався триматися осібно; весь свій час він проводив за читанням, ковтаючи незліченну безліч книг, газет, журналів. Але коли три рази в день зустрічаєшся за столом, не рахуючи вечірнього чаю, важко залишатися в стороні від сімейних бесід, спогадів і спроб абстрактних суперечок.
— Що з тобою, Грейсі? — в свою чергу запитав він, піддавшись спонуканню, яке вже не перший раз опановувало його. — Ти тримаєшся так, немов ти тут чужа, всьому чужа, навіть своєї сім'ї.
— А я і є чужа, — сказала вона, підібгавши свої зморщені губи і піднявши ніс. — І ти чужий. В цьому наша біда, Неде. Адже нас так виховували, всьому чужими. Ми завжди були сімейством невиправних, закоренілих, законослухняних снобів, привчених, з одного боку, зверхньо ставитися до людей чорної праці, а з іншого — ненавидіти правлячу кліку. А що це нам дало в житті? До чого ми тепер придатні? Я жодного разу не зустріла людину, гідну (за нашими поняттями) моєї любові або хоча б поваги. У мене ніколи не було друзів — як я у тебе і у Джека. По суті кажучи, у мене не було ніякого життя. А взяти тебе. Ти ріс на рідкість замкнутим, якимось неприкаяним і ось нарешті кинув все і поїхав в пустелю. Ймовірно, там, у відокремленій глушині, тобі набридло копирсатися в собі, і це тебе зцілило. Джек? Він завжди був просто милим диваком. А подивися, у що він перетворився.
— А що сталося з Джеком? — І тут же він розкаявся, що виявив такий інтерес, і, знизавши плечима, сухо додав: — У чому, власне, справа, Грейсі? Тобі що, неприємна гонитва Джека за грошима?
— І це теж, але не тільки це. Просто все довкола, а ми заплуталися і не можемо вибратися.
— Ми просто потрапили на звалище! — сказав він похмуро і знову знизав плечима.
— Нехай так, Неде, але я не можу повірити, що людина створена тільки для того, щоб рано чи пізно потрапити на звалище. Це занадто жахливо, занадто жорстоко! Коли я блукаю по загиджених вулицях наших англійських міст, мені іноді хочеться кричати. Як можна, щоб існували такі клоаки, такі розсадники хвороби, щоб люди погоджувалися жити в умовах, непридатних навіть для худоби? І всі ці жахи, які мені доводиться бачити, немов зачіпають мене особисто. Я страждаю від усього цього, а чому — сама не знаю. Я ненавиділа війну, ненавиділа лютою ненавистю. Мені здавалося — краще все що завгодно, але тільки не ця звіряча, механічна, хвалькувата жорстокість. І ось тепер насувається нова війна, і всі навперебій брешуть, фальшивлять, бундючаться, роздуваючи в собі і інших безглузде мерзенне честолюбство. Навіть тут! І з кожним днем все гірше і гірше. Ах, Неде, якщо б можна було хоч трошки пожити спокійно! Хоч трошки відпочити, не думати про це! Знайти собі якусь опору в житті, щоб легше було все виносити. Я думала, може бути, тобі це вдалося.
Він слухав її з жалем і цікавістю і, зберігаючи свій звичний скептицизм, все ж відчув бажання допомогти їй.
