Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Адже ще трохи — і ми втратимо будь-яку свободу, навіть в самих прихованих її формах. Два голіафа тіснять нас кожен зі свого боку, Гордоне; все йде до того, що світ буде належати або росіянам або американцям. Всім же іншим залишиться тільки загинути — іншого виходу не буде.

— Вихід завжди є ...

— Ви маєте рацію, ось в цьому-то й річ. Деякі з нас намагаються лавірувати посередині між тією і іншою стороною, знайти як би третій політичний курс і врівноважити сили так, щоб жодна зі сторін не наважилася почати наступ. Правда, поки що це нам не дуже-то вдається. Економічно ми занадто тісно пов'язали себе з американцями, і ось виявляється, що ми цілком залежимо від долара — з ним і танцюємо, з ним і плачем. Звичайно, американці — ті ж англосакси; в цьому сенсі воно не так уже й погано, і з історичної точки зору теж вони для нас більш природні союзники, ніж росіяни зі своїм залізним комунізмом. Але надто вже багато в американцях авантюризму і кровожерливості. І це ще одна причина, чому Англія повинна шукати свій особливий, незалежний шлях, шлях гуманності і самозбереження. Нам потрібні люди, здатні це зрозуміти, Гордоне; більш того — люди, у яких вистачить сили, самостійності, відваги і запалу на те, щоб надихнутися нашими надіями і здійснити їх ...

Гордон витріщив очі. — Що таке? Чи не хочете ви зробити з мене месію?

— Та тут зовсім не потрібен Христос, — з деякою досадою заперечив Везубі. — Потрібна просто людина великої внутрішньої цілісності. Один з багатьох поборників ідеї, але який краще за інших вміє втілити її в життя. Англійський герой в Англії!

— Мова йде про вашу ідею, Везубі, а не про мою; розкажіть, як ви їй служите.

Знову Везубі пропустив повз вуха легке глузування Гордона. — Я — вчитель, наставник. До цієї справи я найкраще пристосований, їм я і займаюся. Для мене ідеї розуму і свободи втілені в соціалізмі ...

— Так ви, значить, закликаєте мене вступити в соціалістичну партію? — Гордон навіть засміявся від задоволення, але судорожний рух його пальців, які весь час то стискалися, то розтискалися, змушував засумніватися в його щирості.

Старовинний опонент Гордона був ображений подібною легковажністю. Його рум'яне обличчя витягнулося, і він відповів підкреслено серйозним тоном: — У сучасному світі, Гордон, діючими силами є тільки політичні партії. Якщо ви вступите в одну з таких партій, вона, безсумнівно, дуже виграє від цього. Погано тільки, що при тої міднолобої упертості, з якою ви відгороджуєтеся від політики, ви дуже легко можете вступити не в ту, в яку потрібно. А тоді ви опинитеся небезпечним. Рано чи пізно всі партії почнуть облягати вас — так що дивіться, вибирайте саме ту, чия політика відображає в собі справжню сутність ваших ідей. Від цього буде залежати, станете ви творцем або руйнівником.

Гордон усміхнувся, підкликав офіціантку і замовив ще чаю.

— Не гнівайтесь на мене, Везубі, — сказав він. — Я зовсім не думав сміятися над вашою святинею. — І в вигляді компенсації він зголосився розкрити йому власні заповітні думки. — Так, я справді шукаю, до чого б себе прикласти. Ах, як це здавалося просто в Аравії, де можна було не тільки сподіватися, але і діяти для здійснення своїх надій! — Вся гіркота і туга вигнання раптом вилилися у нього в почуття безмежної втоми від Аравії. Здавалося, навіть слово "Аравія" втомило його, коли він вимовив це слово невиразною скоромовкою. — І нехай я цього позбувся, нудна політична метушня теж мене не приваблює. Я не політик і ніколи політиком не стану. Мене тягне до іншого ...

— До чого ж?

— Сам не знаю, — роздратовано буркнув Гордон і раптом вибухнув: — Зрозумійте, Везубі! Коли я дію, мені потрібно, щоб переді мною була велика мета, зміст і устремління цілого життя.

— Тобто вам потрібен розмах!

— Так Так. Розмах! Я не бажаю грати в політичні цяцьки на задвірках життя. І діяти просто заради того, щоб діяти, теж не бажаю.

— Але ...

— Я хочу відчувати весь світ під лезом моєї сокири, щоб я міг розколоти його до самої серцевини і розкрити перед усіма справжню і заповітну суть моїх дій. Діяти, вирішуючи долю світу, — ось що мені потрібно. Заради меншого я діяти не стану, і менше не дасть мені задоволення. А якщо я не знайду того, що шукаю, тоді я готовий розтрощити собі голову за цю подвійну невдачу — мою і всього світу.

— Що ж, хай допоможе вам Бог! — урочисто відгукнувся Везубі. І ласкаво проспівав: — Міс, будьте люб'язні, принесіть нам ще по чашці вашого чудесного чаю.

Розділ чотирнадцятий

Везубі і зробив з Гордона інтелектуального героя — щось більше схоже на безтілесну тінь, ніж на людину дії. Тільки прочитавши статтю Везубі про себе і про повстання племен, Гордон зрозумів, як багато наговорив зайвого. Тепер його найпотаємніші думки, його щирі і пристрасні мрії стали загальним надбанням, тому що Везубі постарався розписати їх якомога ефектніше, лише завбачливо згладивши дещо в розрахунку на англійського читача. Сенс статті зводився до того, що він, Гордон, є зразковим, типовим втіленням англійського інтелекту. "Я звертаюся до всіх мислячих людей сьогоднішньої Англії, — писав Везубі, — щоб сказати їм: якщо ви бажаєте уявити собі, які були б ви самі в дії, — придивіться до цієї людини і до його поведінки, від першого свідомого акту до останнього. У ньому дивовижним чином відображені всі наші проблеми і, можливо, все ще майбутні для нас рішення. Він — це і є мислитель в дії. Придивіться ж до нього! " Загалом виходило, ніби Гордон близький з Везубі і охоче веде з ним відверті бесіди; і Гордон, читаючи статтю, готовий був сам в це повірити.

Так Гордона було розтлумачено і піднесено його рідним: закоренілої кальвіністки матері, сестрі, яку він пам'ятав поривчастою і нетерпимою дівчиною, і старшому братові Джеку, якого він майже не знав. Джек приїхав за ним на машині і тут же став виправдовуватися:

— Зазвичай я користуюся автомобілем, тільки коли їжджу по справах, але мама вирішила, що пора вже тобі, Неде, повернутися додому, і веліла мені привезти тебе.

— А ти їздиш по справах? — Гордон хотів тільки добродушно подражнити брата, але прозвучало це інакше.

— Не кожен може втекти в Аравію, Неде, — сказав брат лагідно, але з відтінком стриманої образи.

— Так, так, Джеку , ти маєш рацію.

Брат посміхнувся. — Не турбуйся. Ділок я, як легко здогадатися, нікудишній. — Він похитав головою і з невеселою усмішкою зауважив: — Нерозумно, по суті, що ми всі троє по натурі зовсім не придатні бути крамарями. Англія давно вже стала нацією промисловців і торговців — навіщо ж саме нам відмовлятися від цієї спадщини предків?

Гордон випустив з уваги, що брату невідома його особливість: про все говорити лише наполовину всерйоз. — Звичайно нема чого, Джеку, якщо не брати до уваги того, що промисловість і торгівля донезмоги опоганили наше життя і що Англія зобов'язана їм загибеллю своїх кращих людей і своїх кращих ландшафтів.

Брат злякався гарячності цієї відповіді. — Ах ти, боже мій, Неде, я не розраховував, що ти приймеш мої слова так близько до серця.

Гордон засміявся; цей статечний брат рішуче подобався йому.

У Джека була химерна зовнішність, і, тому що Гордон зберіг про нього лише смутний спогад, це тепер особливо кинулося йому в очі і відразу підкупило його. Джек був вище молодшого брата зростом, значно повніше його і ширше в плечах. Найбільш примітним в ньому була голова, досить масивна, навіть, мабуть, занадто масивна, особливо у шиї; при такій голові здавалися несподіваними гострі риси обличчя. Ніс від глибоко втиснутого перенісся спочатку йшов прямо, потім раптом витягувався вперед і одразу ж загинався донизу, на зразок якогось стенографічного значка. Несуттєві губи завжди здавалися щільно стиснутими. Підборіддя було зрізано під прямим кутом. Очі були блакитні, як і у Гордона, але маленькі і блискучі, як намистинки. Густе каштанове волосся сторчма стояли на голові, збившись на одну сторону, неначе з'їхав парик. При першому погляді він справляв враження людини неабиякої; так подумав було і Гордон, але дуже скоро прийшов до висновку, що лице Джека набагато цікавіше, ніж він сам. Природа призначила його для неабияких справ, але він або обдурив природу, або збився зі шляху.

Коли в сирої алеї хемпшірської садиби Гордон побачив мати, що чекала на нього, його першою думкою було: "Як вона схожа на Джека, таке ж дивне обличчя, але вона-то ні з чого не збилася, ні в чому не здалася".

На нього війнуло давно забутою атмосферою сім'ї, і він раптом захвилювався, немов передчуваючи небезпеку. Він не був внутрішньо підготовлений до зустрічі з матір'ю. вона поцілувала його десь біля губ, трохи розгублено посміхнулася і шумно зітхнула, пригнічуючи в собі і давню тугу і радість зустрічі. Потім сказала ласкаво, але твердо:

— Недобре, Неде! Ти надто довго змусив нас чекати.

Гордон зволікав з відповіддю, знаючи, що перші слова, які він скаже матері, повинні дати тон їх майбутнім відносинам, а він ще не вирішив, який тон взяти — ніжний, стриманий, добродушно-покірний, жартівливо-шанобливий або з відтінком м'якої, але наполегливій владності. Хоча він давно вже думав про те, як йому поставити себе з матір'ю, але до останньої хвилини так і не вирішив нічого. Врешті-решт він вибрав м'який, але не позбавлений владних ноток тон норовливого сина.

— Я не був упевнений, що ви готові до зустрічі зі мною, мамо. Але тепер я бачу, що все в порядку. — Він посміхнувся і взяв її під руку. — Все гаразд!

І він тут же пошкодував про обраний тон: тепер вже треба було його підтримувати, а це, по суті, зовсім не було потрібно, тому що між ним і матір'ю, ніколи не було боротьби за владу в родині. Вона відчула самостверджувану владність в його голосі, і сльози заструмували по її виразному обличчю, приносячи довгоочікуване полегшення; він почув глибокий подих, як ніби вона з готовністю передавала йому роль глави сім'ї — тільки б він захотів взяти на себе цю роль.

Вона швидко оговталася від хвилювання, знайшовши опору в звичній і впевненої материнської дбайливості. — Джек внесе твої речі, — сказала вона.

— Я все залишив в Лондоні, мамо. Так у мене і немає нічого, крім книг.

— В Лондоні?

— Я зняв кімнату на Фулхем-род.

— А-а! Ну, бібліотека твоя вся тут, все книги до єдиної; але, звичайно, ти повинен мати свій кут.