Тіт Андронік - Шекспір Вільям

Що дозволяв пройнятий жалем лев
Відтяти пазурі свої розкішні.
Чужих годує ворон пташенят
В той час, як власні ще не зовсім ситі.
Нечуле серце в тебе, та благаю
Не доброти, а жалю хоч краплину!
Тамора Цих слів не можу я збагнути. Геть!
Лавінія Я поясню тобі, заради батька,
Що дарував життя тобі, не вбив;
Не будь затятою! Благаю, зжалься!
Тамора Коли б ти й не образила мене,
То через нього я була б жорстока.
Згадайте, діти, як ридала я,
Та брата вашого принесли в жертву,
Не зжалився тоді Андронік лютий.
Отож робіть, що заманеться, з нею,
Що гірше їй, то більше вас люблю.
Лавінія Ні, будь великодушною, царице,-
Рукою власною мене убий.
Я не життя благала довго так,
Без Бассіана я не хочу жити.
Тамора Чого ж ти хочеш? Геть! Облиш мене.
Лавінія Негайної благаю смерті. Й ще .
(Про це жіночність не дає сказати)...
Позбав мене страшнішої за смерть
Жадоби хтивої! Вкинь в темну яму,
В якій ніхто мого не знайде тіла.
Убий, та май хоч трохи милосердя.
Тамора Без нагороди лишаться сини?
Ні, хай як слід натішаться вони.
Деметрій Ну? Через тебе марно гаєм час.
Лавінія Ні милосердя, ні жалю? Ти — звір!
Ганебний ворог усього жіноцтва!
Нехай спаде...
Хірон
(до Деметрія)
їй рота я заткну. Труп чоловіка
Тягни до ями. Так Арон звелів.
Деметрій кидає тіло Бассіана в яму. Потім Деметрій і Хірон, волочачи Лавінію,
виходять.
Тамора Щасливо! Бачу, впораються з нею.
Мені ж не знати радость^декіль
Усім Андронікам не відплачу. ]
Де любий мавр? Коли б його знайти...
А цю нехай позбавлять чистоти!
(Виходить) /
СЦЕНА 4
Там же.
Входять Арон, Квінт і Марній.
Арон Сюди, мерщій, вам зараз покажу
Жахливу яму. В ній угледів я
Пантеру, що міцним заснула сном.
Квінт В очах тьмяніє. Щось мене гнітить.
Марцій Мене також. Якби не сором, я
Покинув би розвагу й задрімав.
(Падає в яму)
Квінт Ти провалився? Це непевне місце.
Колючий терен пащу ями вкрив,
Кров запеклась на листі чиста й свіжа,
Немов на квітах вранішня роса.
Тут все зловісне. Брате мій, скажи,
Чи ти не покалічився, упавши?
Марцій Тут жах, якого я не бачив зроду,
З самого серця стогін вириває.
Арон
(убік)
Тепер державця треба привести;
Тут їх заставши, думатиме він,
Що це вони забили Бассіана.
(Виходить)
Марцій Чом ти не втішиш? Вибратись мені
Чом не поможеш із страшної ями?
Квінт Мене проймає незбагненний жах.
Холодний піт облив тремтяче тіло,
А серце чує більш, ніж бачать очі.
Марцій Зірке ти серце маєш. Подивись
З Ароном в яму, і побачиш тут
Видовище жахливе — кров і смерть.
Квінт Арон пішов, а серце жалісливе
Очам поглянуть не дає на те,
Від чого так тріпоче лиховісно.
Скажи, що там таке. Я ще ніколи
Так не жахавсь непевно, мов дитя.
Марцій Принц Бассіан лежить потятий тут,
Мов немічне скривавлене ягня,
В цій клятій, темній, повній крові ямі.
Квінт Та як його ти в темряві пізнав?
Марцій На пальці закривавленім у нього
Коштовний перстень, в ямі світить він,
Немов свіча у склепі, осяває
Мерця лице землисте і жахні
Потворні нутрощі цього провалля:
Так блідо місяць осявав Пірама,
Як, скупаний в дівочій крові, він
Лежав. Подай зомлілу руку, брате,-
Від жаху, певне, ти зомлів, як я,-
Піднятись поможи з гидкого схову,
Що поглина все, мов Коціт імлистий.
Квінт Дай руку, я допоможу тобі,
Коли ж не стане сил моїх, нехай
Мене також поглине ця утроба,
Що за могилу править Бассіану.
Немає сили витягти тебе.
Марцій А я без тебе вилізти не можу.
Квінт Дай руку ще раз — не впущу, до кіль
Не витягну чи сам не провалюсь.
Не можеш вилізти? То я до тебе.
(Провалюється)
Входять Сатурній та Арон.
Сатурнін Ходім, ходім — побачу, що за яма
І хто стрибнув у неї. Розкажи,
Хто ти такий, що тільки-но спустився
У це провалля, у землі пащеку?
Марцій Нещасний син Андроніка старого
Сюди в лихий потрапив час — знайшов
Твого тут брата, Бассіана, мертвим.
Сатурнін Мій брат помер? О ні, це дивний жарт!
Години не пройшло, як я лишив
Його з дружиною в мисливській хатці
На тім краю чудових гонів цих.
Марцій Де брата ти живим лишив, не знаєм,
Та тут, на жаль, знайшли ми вже мерця.
^Входять Тамора з почтом, Тіт Андронік
і Л у)ц і й.
Тамора Де^яовелитель мій?
Сатурнін/ Я тут. Печаль гризе мене нестерпна.
Тамора Де Бассіан, твій брат?
Сатурнін До дна моєї рани проникаєш:
Лежить убитий бідний Бассіан.
Тамора Фатальний лист я пізно принесла,
Знак змови це, що лихо спричинила;
Дивуюсь, як солодкий усміх може
Людську жорстокість, хижість приховати.
(Подає листа Сатурнінові)
Сатурнін
(читає)
"Коли не стрінем Бассіана ми
Так, як хотіли, ти, мисливцю любий,
Для нього викопай могилу сам.
Ти все збагнув: шукай винагороду
У кропиві, де буйна бузина
Над ямою тією розкошує,
В якій сховати мусиш Бассіаиа.
Здійсниш — придбаєш вічних друзів, нас".
Таморо! Га? Чи чувано ж таке?
Ось ця заглибина, ось бузина;
Неважко, певне, віднайти мисливця,
Що Бассіана тут убити мав.
Арон Володарю, ось золота мішок!
Сатурній
(до Тіта)
Твої щенята, ниці кровожерці,
Убили брата рідного мого.
Повитягайте їх — і до в'язниці,
Нехай там нудяться, а ми тим часом
Найгіршу кару вигадаєм їм.
Тамора Вони у ямі цій? От дивина?
Як легко й швидко знайдено убивць!
Тіт Володарю, благаю на колінах
І сльози ллю, які не завжди ллються!
Жахливий злочин проклятих синів,
їх проклену, якщо його вчинили...
Сатурній Якщо вчинили? Докази які
Потрібні ще? Хто це знайшов, Таморо?
Тамора Андронік сам підняв листа з землі.
Тіт Так, мій володарю. Дай, на поруки
Візьму їх. Батька пам'яттю клянусь —
Якщо підтвердиться страшна підозра,
В ту ж мить ти зможеш покарати їх.
Сатурнін Які там ще поруки? Слухай те,
Що я кажу. Візьміть мерця і вбивць.
Нехай мовчать. Провина очевидна.
Клянусь душею, знайдеться кінець
За смерть страшніший — буде він для них.
Тамора Андроніку, володаря вблагаю,
Все буде добре, за синів не бійся.
Тіт Ходімо, Луцію. Що їм казати?
Виходять.
СЦЕНА 5
Там же.
Входять Деметрій і Хірон зі збезчещеною Л а в і н і є ю; їй відтято руки
й відрізано язик.
Деметрій Розказуй, без'язика, всім тепер,
Хто зґвалтував тебе й позбавив мови.
Хірон Свої думки й бажання напиши,
Коли обрубки здатні це зробити.
Деметрій Побачим, що нашкрябає вона.
Хірон Йди, попроси води, щоб руки вмить.
Деметрій Нема ні язика, щоб попросити,
Ні рук, щоб мити. Хай гуляє мовчки.
Хірон Повісився б, якби мені таке.
Деметрій Коли б мав руки зав'язать мотузку.
Деметрій і Хірон виходять.
Входить М а р к.
Марк Це хто? Племінниця? Куди летиш?
Скажи хоч слово. Де твій чоловік?
Коли я сплю, віддам усе, щоб тільки
Прокинутись, коли ж не сплю, хай небо
Вразить мене, щоб я заснув навік!
Скажи, дитя, чия страшна рука
^____Тобі від стану відрубать посміла
ЛДві гілки ніжні, лагідну окрасу,-
ІВладики прагнули в обіймах їхніх
^---^Заснути солодко, та не зазнали.
/ В любові щастя. Ти чого мовчиш?
Ой лихо, струменить гаряча кров,
Немов на вітрі жвавий водограй,
Здіймається і падає між уст
Від подиху солодкого твого:
Якийсь Терей, мабуть, тебе збезчестив
І, щоб мовчала ти, відтяв язик.
У соромі обличчя відвертаєш.
Хоч крові стільки втратила (адже,
Неначе з ринв, з трьох отворів тече),
Однак ти зашарілась, мов Титан,
Який зустрівся з хмарами раптово.
Скажу за тебе я? Це так було?
Твоє збагнути б серце, знати б звіра,
То, може, скинув би з душі тягар,
Його облаявши. Німа скорбота,
Мов піч закрита, серце спопеляє.
Без язика лишилась Філомела
Й на кроснах виткала свою печаль.
У тебе й цю можливість хижо вкрали.
Ти стріла ще хитрішого Терея,
Й твої чарівні пальці він відтяв
(Ти краще виткала б за Філомелу).
Коли б катюга ці лілейні руки
Побачив, як над лютнею вони,
Немов осики листя, тріпотіли,
Й солодкі струни цілували їх,
Ніколи б їх торкнутись не посмів.
Якби почув гармонію небесну,
Яку язик солодкий твій творив,
Ножа б він кинув і заснув, як Цербер,
Що впав до ніг фракійського співця.
Ходім... Ходім, твій батько втратить зір,
Осліпне від видовища такого.
В годині буря пишний луг заллє,
За місяць сльози що з очима зроблять?
Ні, не вертайсь. Удвох отут ридаймо.
Якби ж могли ридання помогти!
Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Вулиця в Римі.
Входять сенатори, трибуни, служителі правосуддя з Марці-
е м та К в і н т о м; їх, зв'язаних, провадять до місця страти. Т і т іде попереду,
благаючи.
Тіт Послухайте, мужі поважні, станьте!
Над віком зжальтеся, який прожив
У війнах небезпечних я, ваш сон
Оберігаючи. За кров пролиту,
За всі недоспані морозні ночі
На сльози згляньтеся, які так гірко
Струмують по моїх старечих зморшках.
Синів, що йдуть на страту, пожалійте,
Нічим не заплямовані їх душі!
За двадцятьма двома синами так
Ні разу не ридав, бо вмерли в славі.
За цих же — слізьми напишу скорботу
Душі і серця — на курнім шляху.
(Кидається на землю)
Сенатори, трибуни, служителі правосуддя, минаючи його,
виходять з ув'язненими.
Сльозами спраглу землю напою,
Щоб посоромилась кров їхню пити.
О земле, зволожу тебе дощем:
З цих древніх урн він литиме сильніше,
Ніж буйні зливи квітня молодого.
Зрошу тебе я навіть в літню спеку,
Від сліз гарячих взимку сніг розтане,
й ти заквітуєш вічною весною,-
Відмовся пити кров моїх синів!
Входить Луцій з оголеним мечем.
Мужі поважні! Славнії трибуни!
Звільніть синів, смерть відверніть страшну.
Нехай скажу, хоч досі не ридав я,
Що у сльозах більш сили, як в словах.
Луцій О батьку, марно ти голосиш тут,
Трибунів-бо немає, всі пішли,
Каміння ж не збагне твоєї туги.
Тіт Ох, Луцію, дай за братів твоїх
Просити: знов благаю вас, трибуни!
Луцій 3 них жоден тут не слухає тебе.
Тіт Це байдуже. Адже вони ніде
Не слухали б мене і не почули;
Вони безжалісні. Та все одно
Благати мушу я.
Тож каменям печаль виповідаю,
На їхню відповідь не сподіваюсь,
Але вони перечити не будуть,
Лежатимуть покірно біля ніг,
Сльозами вмиті,— плакатимем разом.
Якби поважний одяг їм знайти,
У Римі не було б трибунів кращих.
Каміння — віск, трибуни ж — гірш, ніж камінь.
.Каміння мовчазне, нема в нім зла,
Трибуни ж смерть словами спричиняють.
(Устає)
Але скажи, меч оголив навіщо?
Луцій Щоб визволить з біди своїх братів.
За спробу це зробить — призначив суд
Мені довічного вигнанця долю.
Тіт Щасливий ти! Тобі поталанило.
Дурненький Луцію, хіба не бачиш:
Рим — дика пуща, тигри тут живуть,
Шукають здобич. Та немає в Римі
Для них нікого — тільки ми. Це щастя —
Буть вигнаним від хижаків страшних.
Але кого сюди брат Марк веде?
Входять Марк і Л а в і н і я.
Марк Готуйся, Тіте, гірко сльози лить,
Бо розірветься серце благородне.
Скорботу згубну я привів тобі.
Тіт Скорботу згубну? Що ж, нехай помру.
Марк Оце дочка твоя була.
Тіт 1 є.
Луцій Я вражений смертельно!
Тіт Встань, слабкодухий, і поглянь на неї.
Лавініє, чия гидка рука
Без рук тебе посміла залишити?
Який безумець в море воду ллє
А чи підпалює вогненну Трою?
По вінця повен був скорботи я —
Мов Ніл, вона виходить з берегів.
Де меч? Собі повідтинаю руки —
Даремно захищали Рим вони,
Лише сприяючи зростанню лиха,
У марному здіймалися молінні
І не змогли з-арадити мені.
Єдиного тепер від них бажаю —
Одна поможе другу відрубать.
Це добре, доню, що не маєш рук,
Адже руками люди служать Риму.
Луцій Скажи, хто так понівечив тебе?
Марк На жаль, виразника її думок,
Що говорив так мило й красномовно,
Геть вирвано з гарнесенької клітки,
В якій він, мов солодкозвучна пташка,
Слух світлим, ніжним співом чарував.
Луцій Скажи за неї сам: хто це зробив?
Марк Я на узліссі стрів її, вона
Блукала і не знала, де сховатись,
Немов поранена смертельно лань.
Тіт Моя це лань.