Людина, що спокусила Гедліберг - Твен Марк

Ось ці слова: "Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись".

Говард Л. Стівенсон"

– О Едварде,– гроші наші! Яка радість, яке щастя! Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунок. А як вони нам потрібні!.. Я про гроші, звісно... Тепер ти розв’яжешся з Пінкертоном та його банком. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене начеб крила виросли.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардс, сидячи на дивані та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні – ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи перегодом жінка сказала:

– О Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, але тепер я його просто обожнюю. І як це гарно й шляхетно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! – А тоді з докором у голосі: – Але мені, дружині, можна ж було розказати?

– Ти знаєш, Мері... я... е-е...

– Годі тобі мекати й заникуватися, Едварде,– розповідай, як це трапилося! Я завжди любила свого чоловіка, а зараз навіть пишаюся ним. Всі думають, що в нас у місті була тільки одна добра й благородна душа, а тепер виявляється, що... Едварде, чому ти мовчиш?

– Я... е-е... я... ні, Мері, не можу!

– Не можеш? Чому не можеш?

– Бачиш... він... він... він... я дав слово, що я... мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

– Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

– Мері, невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Хвилинку місіс Річардс мовчала, суплячи брови, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

– Ні... ні. Ми й так зайшли надто далеко... Боронь нас боже від цього. Ти за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер... тепер, коли руйнуються основи всіх основ, ми... ми...– Вона затнулася, але за хвильку опанувала себе і повела далі вривчастим голосом: – Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд! Не будемо більше про це! Ну от, усе й минулося. Розвеселися, зараз не час супитися!

Едвардові було не так-то легко це зробити, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку ж послугу зробив Гудсонові.

Подружжя не склепило очей майже всю ніч. Мері – щаслива й заклопотана, Едвард – заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління – адже він збрехав Мері!.. Якщо тільки то була брехня... Після тривалих міркувань він вирішив: "Ну, припустимо, що брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, навіщо остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Що вона робила, доки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! То невже крадіжка краща від брехні?"

Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план вийшло інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Адже ж ось свідчення самого Гудсона, повідомлене в листі Стівенсона. Кращого свідчення й не потрібно – факт можна визнати за встановлений. Авжеж-бо! Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стівенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив чоловік на ім’я Річардс, чи хтось інший... а до того ж – о господи! – він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, надається право вирішувати самому, хто мусить одержати гроші. І містер Стівенсон не має сумніву, що коли Гудсон казав про когось іншого, то він, Річардс, із властивою йому чесністю заходиться шукати справжнього доброчинця. Це нелюдяно – ставити людину в таке становище. Невже Стівенсон не міг написати напевно? Навіщо йому треба було вплутувати сюди свої здогади?

Дальші міркування. Чому Стівенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Це нібито переконливий доказ. Авжеж-бо, переконливий! Доказ щодалі ставав усе більш переконливий і, зрештою, перетворився на прямий і безперечний. І тоді чуття підказало Річардсові, що оскільки факт доведено, на цьому треба зупинитися.

Тепер він більш-менш заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не сходила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати – він не засне, доки не пригадає,– а тоді можна буде вже й зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Він придумав багато всяких послуг, більш чи менш імовірних. Але все це було ні те ні се – кожна здавалась надто дрібною, не вартою тих грошей і майна, яке Гудсон хотів заповісти йому. Та й те, що він узагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді,– чим можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула до тебе вдячність? Врятувати її душу? А й справді! Так, тепер він пригадав, як одного разу вирішив був навернути Гудсона на добру стежку, і трудився над цим... Річардс хотів сказати: три місяці, але після тривалих міркувань три місяці всохли спершу до місяця, потім – до тижня, потім – до одного дня, і зрештою, від них зовсім нічого не лишилося. Авжеж, тепер він пригадав з неприємною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, бачте, не вельми хотів потрапити в царство небесне у гурті з усіма іншими громадянами Гедліберга!

Отже, таке припущення не ствердилося – Річардсові не пощастило врятувати Гудсонову душу. Річардс зажурився. Але за кілька хвилин йому спало на думку: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, дурниці! У Гудсона й не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер-то він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід.

Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його з скрутних – а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все сходило гладенько... до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця і руйнувала все. Скажімо, рятування утопленика. Він кинувся у воду й на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, але ось Річардс почав пригадувати цю подію у всіх її подробицях, і на нього наринув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та у його власній пам’яті вона сяяла б, наче маяк, а не крилася б десь у закутку невиразним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть "не усвідомлюючи її значення". І тут Річардс пригадав, до речі, що він узагалі не вміє плавати.

Ага, ось що він не завважив із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, "можливо, навіть не усвідомлюючи її значення". Ну що ж, це набагато полегшує справу – тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, через кілька хвилин він таки докопався.

Чимало років тому Гудсон мав одружитися з однією славною, гарненькою дівчиною на ймення Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і лишився парубкувати і з часом перетворився на старого буркотуна й ненависника всього роду людського. Незабаром по смерті дівчини у місті встановили цілком певно – в усякім разі, так здавалося громадянам,– що в жилах її була домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цим і, зрештою, йому здалося, ніби він згадав усі обставини, які мали зникнути з його пам’яті за давністю літ. Йому стало здаватися, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і він таки оповістив місто про своє відкриття, та що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження з нечистокровною дівчиною,– і це й є та сама послуга, "ціну якій важко і скласти", певніше, не усвідомлював, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини.

Тепер усе стало на свої місця, і що більше розумував Річардс, то виразніше окреслювалася перед ним та давня історія. І, нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все постало перед ним так виразно, мовби сталося тільки напередодні. Він навіть пригадав, що Гудсон колись дякував йому за цю послугу.

Тим часом Мері встигла витратити шість тисяч доларів на спорудження будинку для себе й свого чоловіка та на купівлю нових виступців у дарунок пасторові і спокійно заснула.

Того ж самого суботнього вечора листоноша вручив по листу й іншим маєтним громадянам міста Гедліберга,– всього листів було дев’ятнадцять. Серед них не було й двох однакових конвертів. Адреси теж були написані різною рукою. Що ж до змісту, то він збігався слово в слово, за винятком одної деталі: всі вони були точним відповідником листа, надісланого Річардсові, аж до почерку та підпису "Стівенсон", тільки замість прізвища "Річардс" у кожному з них стояло прізвище одного з вісімнадцяти інших адресатів.

І цілу ніч вісімнадцять наймаєтніших громадян міста Гедліберга робили те саме, що й їхній земляк Річардс: напружували всі свої розумові здібності, щоб пригадати, яку таку послугу зробили вони, самі того не відаючи, Берклі Гудсонові. Робота ця була, правду кажучи, не з легких, проте вони її успішно виконали.

І поки вони відгадували цю загадку, що було таки важкувато, їхні дружини розтринькували гроші, що було аж ніяк не важко. З сорока тисяч, що лежали в торбині, дев’ятнадцять дружин витратили за одну ніч в середньому по сім тисяч кожна, що становило в цілому сто тридцять три тисячі доларів.

Наступний день приніс Джекові Голідею велику несподіванку. Він помітив, що обличчя дев’ятнадцяти найперших громадян Гедліберга та їхніх дружин знову повняться мирним, безтурботним щастям. Голідей не знав, що й думати, він не міг винайти нічого такого, що зіпсувало б чи хоча б порушило цей загальний блаженний стан духу. Настала і його черга зазнати неласки долі. Всі його здогади при перевірці виявилися необгрунтовані.