Людина, що спокусила Гедліберг - Твен Марк
Лишившися знову на самоті, вони заходилися зіставляти докупи різні обставини, що не мали одна до одної жодного відношення, і дійшли жахливих висновків. Уявивши собі найгірше, Річардс ураз так зітхнув, що дружина спитала:
– Ой, що таке?.. Що таке?
– Записка... Берджесова записка! Її стиль такий саркастичний! Тепер я це добре бачу! – Він процитував: "В глибині душі ви не можете поважати мене, добре знаючи, в чому мене звинувачують…" – О, тепер це цілком ясно, боже мій! Він знає те, що знаю я! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? То була пастка... І я в неї потрапив, мов дурень, Мері...
– Ох, який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати... Він не повернув тобі твого листа...
– Ні... він тримає його в себе, щоб було чим занапастити нас... Мері, деяким особам він уже виказав мене... я знаю... я добре знаю і... Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Ага,– він не відповів на привітання,– він знав, що робить!
Вночі викликали лікаря. А вранці всюди розійшлася новина, що подружжя Річардсів тяжко захворіло: на старих вплинули гостре збудження, спричинене несподіваною спадщиною, привітання, хвилювання останнього часу,– так сказав лікар. Місто щиро вболівало за ними, бо ці старі були єдині чесні люди, які ще лишилися в місті.
Минуло два дні, й новини погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки... на вісім тисяч п’ятсот доларів? Ні, на величезну суму – на тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Як можна було пояснити таке надзвичайне щастя?
Згодом сиділки розповіли про ще дивніші новини. Вони вирішили були заховати чеки, щоб часом хто не вкрав. Але, понишпоривши під подушками хворих, вони переконалися, що чеки зникли. Річардс сказав:
– Не чіпайте подушки. Чого вам треба?
– Ми думали, що чеки б краще...
– Ви їх більш ніколи не побачите: я їх знищив. Їх приніс сатана. Я бачив на них пекельне тавро, і я знаю, що мені їх прислано, аби спокусити мене на гріх.
Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо, і згадати страшно,– до того ж лікар звелів їм мовчати про це.
Річардс сказав правду: чеків більше ніхто ніколи не бачив.
Але одна сиділка, певно, пробалакалася вві сні, бо днів за два про марення хворого довідалося все місто; вони були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на торбину і що Берджес спершу це приховав, а тоді по-зрадницькому виказав його.
Запитували у Берджеса – він уперто все заперечував. Він ще сказав, що не гаразд надавати такої ваги маренню хворої старої людини, до того ж навіть божевільної. Однак підозра ця була в усіх на вустах.
Минуло ще день чи два – і заговорили про те, що місіс Річардс, марячи, слово в слово повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитого переконання, аж урешті віра співгромадян у чистоту єдиного недискредитованого іменитого громадянина стала згасати.
Минув ще тиждень – і знову новина: старі помирають... В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, і він послав по Берджеса. Берджес сказав:
– Залиште нас на самоті. Я гадаю, він хоче мені щось сказати без свідків.
– Ні,– заперечив Річардс,– я хочу, щоб були свідки. Я хочу, щоб ви всі чули мою сповідь,– я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, як і всі, але та чесність була штучна; і, як і всі, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, коли претендував на жалюгідну торбину. Містер Берджес не забув, яку послугу я зробив йому колись,– і з почуття вдячності він приховав мого листа й урятував мене. Ви всі знаєте, в чому його обвинувачувано багато років тому. Мої свідчення – і тільки мої – могли б підтвердити його непричетність, та я вчинив як боягуз і не врятував його від ганьби...
– Ні, ні, містере Річардсе... Ви...
– Моя служниця викрила йому мою таємницю...
– Ніхто нічого мені не викривав.
– ... і тоді він вчинив так, як вчинив би кожен на його місці: він пошкодував, що колись урятував мене й викрив мене... як я й заслуговував.
– Ніколи! Присягаюся!
– Але я від щирого серця прощаю йому все!
Палкі протести Берджеса були марні, небіжчик відійшов у вічність, не відаючи того, що він вчинив ще одну несправедливість бідному Берджесові. Дружина його померла тієї самої ночі.
Останній із священної дев’ятнадцятий теж став жертвою диявольської торбини. Ореол колишньої слави міста остаточно розвіявся. Його жалоба була тиха, але глибока.
Законодавчим актом – у відповідь на прохання та петиції – дозволено було перейменувати Гедліберг (як саме, не має значення, я міста не викажу), а також викинути одне слово з девіза, що протягом багатьох поколінь прикрашав офіційну печатку міста.
Воно знову стало чесним містом, але пильнує, і тепер його так легко не обдуриш!
Колишній девіз
Не введи нас у спокусу.
Новий девіз
Введи нас у спокусу.
1899
