Велика революція на Піткерні - Твен Марк

ВЕЛИКА РЕВОЛЮЦІЯ НА ПІТКЕРНІ42

Дозвольте мені оживити події у вашій пам’яті. Майже сто років тому команда британського корабля "Баунті" чинила заколот, поскидала капітана й офіцерів у море, захопила корабель і подалася курсом на південь. Заколотники набрали собі дружин серед тубілок Таїті, а потім рушили до відлюдної скелі посеред Тихого океану, що називається островом Піткерном, посадили там корабель на мілизну, зняли з нього все, що могло знадобитися для нової колонії, і поселилися на острові.

Піткерн настільки віддалений від торговельних шляхів, що минуло багато років, перш ніж інший корабель підійшов до його берегів. Цей острів завжди вважався ненаселеним, і тому, коли корабель кинув тут, нарешті, свій якір у 1808 році, капітан його був безмірно вражений, побачивши на острові людей. Хоч заколотники билися між собою і мало-помалу перебили один одного, так що від старої команди лишилося всього двоє-троє чоловік, ця трагедія розігралася вже після того, як народилося чимало дітей. 1808 року населення острова складалося з двадцяти семи душ. Головний заколотник, Джон Адамс, був ще живий, і йому судилося прожити ще багато років як правителеві й патріархові своєї пастви. Із заколотника й убивці він став християнином і вчителем, і його народ з двадцяти семи душ був тепер найпобожнішою і найправеднішою паствою в усьому християнському світі. Адамс уже давно підняв британський прапор і проголосив свій острів власністю британської корони.

Тепер населення острова налічує дев’яносто осіб – шістнадцять чоловіків, дев’ятнадцять жінок, двадцять п’ять хлопчиків і тридцять дівчаток – усі нащадки заколотників, усі носять прізвища тих заколотників і всі розмовляють по-англійському, і тільки по-англійському. Острів підноситься високо над морем і має стрімкі береги. Завдовжки він близько трьох чвертей милі, завширшки в окремих місцях – до півмилі. Всією орною землею володіють кілька сімей, у відповідності до розподілу, що його вчинили багато років тому. На острові є деяка живина – кози, свині, кури й кішки, але немає собак і великої худоби. Є одна церква, де містяться також урядові установи, школа й публічна бібліотека. Протягом перших двох поколінь правитель мав такий титул: Головний суддя і Верховний правитель, підпорядкований її величності королеві Великобританії. Його обов’язком було видавати закони і самому ж проводити їх у життя. Посада його була виборна; правом голосу користувалися всі, кому сповнилося сімнадцять років, незалежно від статі.

Єдиним заняттям населення було рільництво та рибальство; єдиною розвагою – релігійні відправи. На острові ніколи не було жодної крамниці і ніяких грошей. Звички й одежа жителів були первісні, а закони – навдивовижу прості. Ці люди жили у святому спокої, далекі від суєтного світу з його домаганнями й турботами, не знаючи, та й не бажаючи знати, що відбувається у могутніх імперіях за безкраїм океанським простором. Раз на три-чотири роки до острова приставав який-небудь корабель, що передавав їм застарілі новини про криваві битви й спустошливі епідемії, про повалені трони й загиблі династії. Потім він обмінював фланель і мило на батати й плоди хлібного дерева і відпливав собі геть, залишаючи їх поринати у мирні мрії та благочестиві діла.

Восьмого вересня минулого року адмірал де Горсі, командувач британського флоту на Тихому океані, відвідав острів Піткерн і в своєму офіційному рапортові адміралтейству повідомив таке:

"У них є боби, морква, ріпа, капуста і трохи кукурудзи; ананаси, фігові пальми; апельсини, лимони й кокосові горіхи. Одяг вимінюють за харчі з кораблів, які пропливають повз острів. На острові немає джерел, але принаймні раз на місяць випадають дощі, отож води вистачає, хоч у попередні роки вони іноді страждали від засухи. Алкогольних напоїв, окрім як для медичних потреб, вони не вживають, і п’яниць серед них немає...

Чого потребують остров’яни, краще за все видно з переліку тих предметів, які ми дали їм взамін на продукти харчування, а саме: фланель, саржа, ситець, черевики, гребінці, тютюн і мило. Вони також відчувають гостру потребу в географічних картах та грифельних дошках для своєї школи й охоче беруть будь-які інструменти. Я наказав видати їм з державних запасів британський прапор, щоб вони піднімали його при наближенні кораблів, і пилку, без якої вони просто не могли обходитись. Гадаю, що це зустріне схвалення у ваших світлостей. Якби щедрий народ Англії тільки знав про потреби цієї найдостойнішої маленької колонії, вона б не довго лишалася без припасів...

Церковна служба починається щонеділі о десятій тридцять ранку і о третій дня в приміщенні, яке збудував Джон Адамс і яким він користувався для цієї мети аж до своєї смерті у 1829 році. Її править, твердо додержуючись літургії англіканської церкви, містер Саймон Янг, їхній виборний пастор, вельми шанований серед поселенців. Щосереди відбувається читання біблії, на якому бувають присутні всі, хто може. Влаштовується також спільний молебень – у першу п’ятницю кожного місяця. Щоранку й щовечора в кожному домі моляться посімейно, і жодне приймання їжі не обходиться без молитви про господнє благословення до і після трапези. Про ці релігійні відправи остров’ян не можна говорити без якнайглибшої поваги. Народ, найбільша втіха і привілей якого полягає у звертанні до бога, і який до того ж веселий, старанний і, напевне, вільніший від пороків, ніж будь-яка інша громада,– не потребує служителів культу".

А тепер я наведу з адміральського рапорту одну фразу, яка, безперечно, випадково зірвалася з його пера і про яку він тут же забув. Адмірал навіть не здогадувався, скільки в ній було трагічної проникливості! Ось ця фраза:

"На острові оселився чужоземець, американець – сумнівне надбання".

Справді, це було "сумнівне надбання"! Капітан Ормсбі на американському кораблі "Горнет" зійшов на острів Піткерн приблизно через чотири місяці після візиту адмірала, і з фактів, які він там зібрав, ми тепер знаємо все про того американця. Розглянемо ж ці факти в їх історичній послідовності. Американця звали Батеруотер Стейвлі. Як тільки він перезнайомився з усім населенням,– а це, зрозуміло, справа лише кількох днів,– то почав усілякими способами втиратися до нього в довіру. Він став надзвичайно популярним, і на нього дивилися з пошаною, бо передусім він зрікся мирського життя і всі свої сили присвятив релігії. З ранку до вечора він читав біблію, молився, виспівував гімни або просив благословення. Ніхто не вмів так ревно, так довго й так гарно молитися, як він.

Нарешті, вирішивши, що час приспів, він тишком-нишком почав сіяти розбрат серед остров’ян. Він з самого початку задумав повалити уряд, але до певного моменту, звичайно, приховував свій намір. До різних людей він підходив по-різному. В одному місці викликав невдоволення, звертаючи увагу на короткочасність недільних відправ: він говорив, що в неділю має бути три тригодинних відправи замість двох. Багато хто подумував так і раніше; тепер вони потай об’єдналися в партію для боротьби за це. Деяким жінкам він зумів довести, що їм не дають достатньої свободи слова на молитовних зборах; так народилася друга партія. Жодного засобу він не залишив поза увагою; він навіть пішов до дітей і збудив у їхніх грудях невдоволення, бо – як він за них виявив – у недільній школі їм не приділялося достатньої уваги. Це призвело до появи третьої партії.

І от, як керівник цих партій, він виявився найбільшою силою у громаді. Тоді він зробив подальший хід – не більше не менше, як висунув обвинувачення проти головного судді Джеймса Расела Нікоя. Ця людина, з твердою вдачею, талановита і дуже багата, була власником будинку з вітальнею, трьох з половиною акрів землі, засіяної бататом, єдиного судна на Піткерні, вельбота. На превеликий для нього жаль, привід для обвинувачення з’явився дуже вчасно. Одним з найстаріших і найзаповітніших законів острова був закон проти порушення власності. Закон цей свято шанувався, і його вважали запорукою народних свобод. Років тридцять тому суд розглядав по цьому закону серйозну справу, а саме: курка, що належала Елізабет Янг (дочці Джона Мілза, одного із заколотників з "Баунті", якій сповнилося тоді п’ятдесят вісім літ) заскочила в межі земельних володінь Четверга-Жовтня Крістіена (двадцятидев’ятирічного онука Флетчера Крістіена, теж одного із заколотників). Крістіен убив курку. По закону Крістіен міг або залишити курку собі, або, за власним бажанням, повернути її останки власниці й одержати "відшкодування за збитки" в розмірі, відповідному до тієї шкоди, що її заподіяно. Судові протоколи свідчать, що "вищезгаданий Крістіен передав зазначені останки вищезгаданій Едізабет Янг і за збитки, завдані йому, зажадав один бушель бататів". Але Елізабет Янг це домагання видалося надмірним; сторони не могли дійти згоди, і тому Крістіен вчинив позов. У першій судовій інстанції він програв справу. В усякому разі, йому присудили тільки півчверті бушеля бататів, що він вважав недостатнім і сприйняв як поразку. Він подав апеляцію. Справа тяглася кілька років, переходячи у все вищі й вищі інстанції, і щоразу кінчалася підтвердженням початкової ухвали. Нарешті вона надійшла до Верховного суду і застряла там на двадцять років. Але минулого літа навіть Верховний суд спромігся, нарешті, прийняти ухвалу. Початкову ухвалу було підтверджено ще раз. Тоді Крістіен заявив, що він удовольнився. Але Стейвлі був тут як тут; він шепнув Крістіену та його адвокатові, щоб ті запропонували "просто форми заради" показати їм оригінал закону з метою впевнитися, що закон цей ще існує. Думка здалася дивною, але дотепною. Вимогу було поставлено. В будинок суду послали гінця, який невдовзі повернувся з вісткою, що відповідний акт з державних архівів зник.

Тоді суд оголосив свою останню ухвалу недійсною, бо вона була прийнята по закону, якого насправді не існувало.

Це викликало велике збудження. По всьому острову вмить пролетіла чутка, що оплот громадських свобод загублено – можливо, його навіть по-зрадницькому знищили. За тридцять хвилин майже все населення зібралося в приміщенні суду, тобто в церкві. На пропозицію Стейвлі обвинувачення пред’явили головному судді.