Людина, що спокусила Гедліберг - Твен Марк

ЛЮДИНА, ЩО СПОКУСИЛА ГЕДЛІБЕРГ

I

Це сталося багато років тому. Гедліберг мав репутацію найчеснішого, найбездоганнішого міста у всій окрузі. Він зберігав за собою цю бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити себе, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці, і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того, з шляху підростаючої молоді усували всі спокуси, щоб чесність молодих людей могла міцніти, гартуватись і входити їм у плоть та кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і кпили з нього, називали його гордість чванством. Але вони не могли не погоджуватися, що Гедліберг – справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедлібергу – це найкраща рекомендація кожному молодикові, що покинув рідне місто в пошуках вигідної посади десь на чужині.

Аж ось якось Гедлібергові не пощастило: він скривдив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і, напевне, не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова і його мало обходило, що саме про нього думають інші. Проте цього разу слід було б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Провівши весь наступний рік у мандрівках, він не забув заподіяної йому кривди і кожної вільної хвилини тільки й думав, як віддячити своїм кривдникам. Багато планів народжувалося у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного – розмаху. Найскромніший з них міг би згубити десятки людей, але мстивець намагався придумати такий план, який охопив би весь Гедліберг так, щоб ніхто з його мешканців не уникнув спільної кари. І ось, коли, нарешті, на думку йому спала блискуча ідея, все його єство запалало злим торжеством, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план.

"Так,– думав він,– отак я й зроблю: я спокушу все місто!"

Минуло півроку, і цей чоловік з’явився в Гедлібергу і годині о десятій вечора під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку. Він вийняв із візка торбину, взяв її на плече і, пройшовши двором, постукав у двері. Жіночий голос відповів йому:

– Прошу!

Чоловік зайшов, поставив свою торбину біля залізної грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі "Місіонерського вісника".

– Будь ласка, не підводьтеся, пані. Можете не турбуватись. Отак... тепер вона буде в цілковитій безпеці, ніхто не знатиме, що вона тут. Можу я побачити вашого чоловіка, пані?

– Ні, він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.

– Ну що ж, це не біда. Я просто хочу залишити йому цю торбину, пані, з тим, щоб він передав її законному власникові, коли його розшукають. Я тут чужий, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга сьогодні ввечері виключно для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер моє завдання виконано, я поїду звідси вдоволений й навіть гордий, і ви мене більше ніколи не побачите. До торбини прикладено листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!

Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він вийшов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до торбини і взяла лист. Він починався так:

"Прошу відшукати законного власника через газету або в приватному порядку. Обидва способи годяться. В цій торбині лежать золоті монети загальною вагою в сто шістдесят фунтів чотири унції…"

– Господи боже, а двері ж не замкнено!

Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і зупинилася посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Часинку вона прислухалася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості що пожирала її, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:

"Я чужинець, цими днями я повертаюсь на свою батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити Америці за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом її прапора. А одному з її громадян – мешканцю міста Гедліберга – я особливо вдячний за його велику доброчинність, коли він зарятував мене років зо два тому. Вірніше, дві великі доброчинності. Зараз я все поясню.

Я був картярем. Підкреслюю – був картярем, котрий програвся вщент. Я потрапив до вашого міста вночі, голодний, без цента в кишені, й попросив милостині – в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів – інакше кажучи, він урятував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони вразили мене і, подолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами тепер покінчено. Я не маю жодного уявлення про те, хто був мій благодійник, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай він вчинить з ними, що йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. В такий спосіб я хочу висловити йому свою подяку. Якби мені змога затриматися тут, я розшукав би його сам, але він і так знайдеться. Гедліберг – чесне місто, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Я певен, що вони ще не зітерлися у його пам’яті.

План мій такий: коли ви вважатимете за краще здобути довідки приватним способом, воля ваша; сповістіть тоді зміст цього листа, кому вважатимете за потрібне. Коли обрана вами людина відповість: "Так, то був я, і я сказав те-то й те-то",– перевірте його. Розв’яжіть спершу торбину і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова відповідатимуть тим, які вам повідомить ваш кандидат,– без дальших розпитувань віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.

Але коли ви вважатимете за краще надати справі розголосу, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з такими вказівками: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (тобто в п’ятницю) претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з такими словами превелебному містерові Берджесу (якщо той захоче взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печать на торбині, розкриє її й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаній таким чином людині, що вділила мені від добрості своєї".

Місіс Річардс, тремтячи від хвилювання, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: "Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що викинула свої гроші на вітер і тоді довго згодом знову знайшла їх. Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні, й обоє – старі!..– Тяжке зітхання.– Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода…– І, здригнувшись: – Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда... Ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене".

Місіс Річардс пересіла далі від торбини. "Скоріше б уже Едвард приїжджав та відніс їх до банку! Адже ж сюди можуть ввірватися грабіжники. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!"

Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і; не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив:

– Я так стомився, просто геть знесилів! Яке це нещастя – злидні! В моїх літах так поневірятися! Гни спину, заробляй собі на хліб, працюй задля вигод людини, що в неї грошей як маку. А вона сидить собі дома у м’якеньких пантофлях!

– Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, наше чесне ім’я – то вже наше.

– Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То просто миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене... Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якась торбина?

І тут дружина повідала йому велику таємницю. На хвилину її слова приголомшили його, а потім він сказав:

– Торбина важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ній со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Таж це справжній капітал. А в нас у місті не набереться й десяти чоловік з такими грішми! Дай мені лист.

Він нашвидку перебіг його очима.

– Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, в житті вони ніколи не трапляються.– Річардс підбадьорився і навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав:

– Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Хіба ми не можемо приховати ці гроші, а листи спалити? Якщо той картяр коли-небудь і заявиться сюди розпитувати, ми так на нього холодно і скажемо: "Не розуміємо, про що це ви! Ми бачимо вас уперше і ні про яку торбину з золотом і не чули". Уявляєш, який у нього буде ошелешений вигляд і...

– Ти все жартуєш, а гроші ось де лежать. Незабаром ніч – якраз пора на грабіжників.

– А й правда. Але як же нам бути? Довідатись приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден чужинець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Як нам пощастило! Побіжу швидше до редакції, а то буде пізно.

– Стривай... стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цією торбиною!

Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку незнайомцевого листа й сказав:

– Цікавий матеріал, Коксе. Дайте в черговий номер.

– Запізно, містере Річардсе; а втім, я спробую.

Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Насамперед їх цікавило, хто ж дав незнайомцеві двадцять доларів? Виявилося, що відповісти на це запитання було неважко, і обоє в один голос промовили:

– Берклі Гудсон.

– Авжеж,– сказав Річардс,– він міг таке вчинити, це на нього схоже. Іншої такої людини в місті не знайдеться.

– Це всі визнають, Едварде...