Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Але що воно таке, власне кажучи, "багатій"? Що означає "дукач"? — цього вона гаразд ще не розуміла.

Що бути багатим — добре, а бідним — погано, вона чула від матері тисячі разів. "Усі злидні під заставу віддати, аби багатим стати"... "Багатому завжди таланить"... "Багатієві навіть після смерті добре"... Це вона з дитинства чула від матері мало не щодня. Але справжню суть цього всього вона відчула тільки сьогодні, сидячи за цим великим, накритим, розкішним, веселим столом. Ніколи ще так жагуче не хотілося їй бути багатою, як у цю мить. Нове почуття — почуття заздрощів — вперше закралося їй у душу. її карі, іскристі, циганські очі зустрілися з іншими очима, із знайомими, великими, гарними, лагідними, щирими очима, що дивилися на неї соромливо, але тепло й дружньо. І приверзлося їй, що ті очі промовляють до неї. Вони кажуть: "Тобі подобається в нас? Мені приємно, що тобі подобається. Мені приємно, коли тобі добре..." Серце стрепенулося, їй нараз стало тепло, гаряче, і вона відчула, що їй пломеніють лиця.

І вона опустила очі додолу.

Розділ 8

ЗАВІСА ПІДНІМАЄТЬСЯ

Рано зібралася голенештинська публіка на першу виставу, вщерть заповнивши весь театр. Кожний боявся — мало що буває? — спізнитися. Ніде голці було впасти, сиділи одне в одного на руках. Пощастило тільки тим, хто прийшов раніш від усіх: вони захопили найкращі місця. Цілком натурально, що це обурило тих, хто прийшов трохи згодом. Вони заплатили за квитки готівкою, а місць немає! Знялася буча, лемент — мало не потрощили театр. Щастя, що Шолом-Меїр (скрізь Шолом-Меїр!) моргнув музикантові Єхіелу, щоб ушкварив веселої. Почувши музику, глядачі зрозуміли, що починається вистава. Усі сяк-так посідали і втихомирились.

Проте глядачі дуже помилилися. Музика давно вже закінчилася, а завіса все ще висіла непорушно, тільки чути було за лаштунками галас, крики, прокльони, цюкання сокир і стукіт молотків. Там щось робилося, але що саме — ніхто не знав. Усі сиділи як на голках. А молодь зовсім не тямилась. Кортіло мерщій дізнатися — що буде, коли завіса підніметься?

Серед молоді, яка так гарячково ждала початку вистави, була юна парочка, двоє напрочуд гарних дітей: підліток з великими сірими, лагідними очима й чорнява дівчинка років чотирнадцяти-п'ятнадцяти з імлистими, карими, як у циганки, очима й з чарівними ямочками на щічках. Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, хоч були різного стану. Він — син багатія Рафаловича. Вона — дочка бідного кантора.

Хто посадив цю парочку так близько? Чи, може, вони самі посідали?.. Та хто зважав на них, коли був такий гармидер! Кому було до них діло, коли очі всіх спрямовані туди, на завісу, на завісу, на завісу! І ось сіла ця щаслива парочка, Лейбка і Розка, бік у бік, уперше за все їхнє життя так близько. Можна сказати, що то вперше за все їхнє життя вони бачили одне одного як слід. Тобто вони щодня бачилися у Розчиного батька, в хедері кантора Ісроела. Але хіба про це можна сказати — "бачилися"? Тільки-но прийде Лейбка до хедеру, одразу ж треба читати або писати. Нема де й нема коли завести розмову з дівчиною, а надто ще з дочкою вчителя, в якої є мати, дай їй боже здоров'я, а мати наглядає за дитиною. Мати вміє наглядати. Ока не спускає з неї, не дозволяє дівчині ногою ступити туди, де сидять хлопці, навіть оком повести в їх бік.

— Дівчині нема чого вештатися між хлопцями, бо дівчина — це дівчина, а хлопці — це хлопці, чи бачили ви таке!..

Так каже канториха Лея, а коли Лея каже так, то пе-ретакувати не буде. Навіть подати голос, заспівати пісеньки не дозволяє їй Лея весь час, поки хлопці в хедері. А в Розки, як на те, дуже приємний голос, і вона якраз любить співати пісень. А коли Розка часом заспіває, старші хлопчики прислухаються, і серця їм завмирають. А потім, прийшовши додому, вони пригадують поночі в ліжку Розчин голос, зітхають потихеньку, засинають, і сниться їм потім учителева дівчина.

Якщо це трапляється не з усіма старшими хлопчиками, якщо не всім сниться Розка, то з Лейбкою, сином Вені Рафаловича, це бувало часто. Лейбка не раз замислювався під час навчання і думав при цьому саме про Розку. Лейбка не раз тримав перед очима талмуд, а бачив Розку...

А тепер вона була так близько коло нього, що він не тільки бачив її, не тільки чув її дихання,— він її торкався, почував її плече... Він чув биття серця: стук-стук! І не знав він, чиє то серце б'ється — його власне, а чи її, чи, може, серця їх обох б'ються разом? Скоріш за все серця обох, бо вони обоє дивилися одне на одного і, зустрічаючись поглядами, обоє опускали очі додолу. І обом хотілося б розмовляти, щось сказати, але розмовляти вони не могли. Ні він, ні вона. Бракувало слів!..

Лейбка пригадує, скільки разів він шукав приводу, щоб стояти близенько коло Розки, чути її голос, перекинутися з нею хоч би кількома словами. Аж тут з'являлася її мати, теж знайшовши привід,— і вже немає Розки... Та й Розка пригадує, скільки разів вона кидала погляд на батькових учнів, щоразу шукаючи поміж ними сина багатія, але не тому, що це багатіїв синок, а тому, що її батько прихильний до нього більше, ніж до всіх інших учнів. Він пророкує — а кантор Ісроел розуміється на людях,— що то росте талант... Почувши це, канториха Лея витлумачувала по-своєму:

— Атож! Багатим щастить у всьому, навіть з дітьми, чи бачили ви таке!..

Сидячи тепер так близько коло Розки, Лейбці було прикро, що саме тепер йому бракувало слів. А Розка теж не знала, чи розмовляти з ним. Та й як, про що саме з ним говорити?.. Обоє думали одне про одного, і обоє мовчали... Раптом гаснуть лампи, в театрі настає темрява. Ознака, що незабаром розпочнеться... Чути було тільки різні голоси глядачів:

— О-о-о!

— Акурат, як у Єгипті!

— Ай-яй-яй, нога моя!

— Так вам і треба, хто вам винний? Маєте зайву ногу? Треба було її залишити вдома!

Тихше, чорти вашому батькові!

В залі всі пожвавішали. Лейбка не розумів, коли й як це сталося, але Розчина ручка — м'яка, гладенька, тепла рученька — опинилася в його руці. Він тримав її якусь мить у своїй руці, потім стиснув цю ручку, неначе хотів спитати: "Задоволена?.."

Вона йому відповіла теж потиском руки, що мало означати: "Дуже!.."

Піднялася завіса.

• Розділ 9 У РАЮ

• Розділ 17

• Розділ 27

• Розділ 34

• Розділ 42

• Розділ 49

• Розділ 57 ЗА КАРТАМИ

• Розділ 64

• Розділ 72

• Роаділ 79 У ЛЬОХУ

• Частина друга

• Розділ З

• Розділ 10

• Розділ 19 ЖІНОЧА РУКА

• Розділ 26

• Розділ 34

• Розділ 40

• Розділ 47

• Розділ 53

• Розділ 61

• Розділ 67

• Розділ 73

1

Розділ 9 У РАЮ

Якщо єврейсько-німецький театр * був для голене-штинців несподіваною, як манна небесна, насолодою, то для нашої юної парочки, багатієвого синка й канторової дівчини, це був рай. Божественний рай, куди не кожний сподобляється так легко вступити. їм, багатієвому синові й канторовій дочці, поталанило більше, ніж будь-кому. Щовечора, так, щовечора ходили вони до театру, займали найкращі місця, бачили й чули такі чудеса, які їм ніколи й не снилися.

Зовсім новий світ поставав тут перед ними. Світ, де люди переодягаються, геть змінюються, кружляють на сцені. Говорять чудно, напівєврейською, напівнімецькою мовою, співають і танцюють, виробляють такі міни, що можна луснути від реготу або ж зійти слізьми.

Невже все це роблять люди? Звичайні люди?

Ні, то не звичайні люди, як, наприклад, я чи ви. То або перелесники, дияволи, нечиста сила, або янголи з неба. Стоять, виступають, розмовляють... Кожен їх рух сповнений принади, чар. І все навколо — саме чародійство. І самі вони, багатіїв Лейбка і канторова Розка, з першої хвилини, тільки-но піднялася завіса, переносяться, зачаровані, в інший світ, у світ перелесників, дияволів, нечистої сили та янголів... А як опускається завіса — кінець чарам, зникають перевертні, дияволи, нечиста сила, янголи. Знову це люди, як і всі інші, звичайні люди. Знову колишній, старий світ. Вони почувають себе, немовби щойно були на сьомому небі, а тут раптом їх повернули назад на землю. І їм до болю жаль, що вони так швидко знову опинилися на землі. Вони втішаються тим, що ось ще раз підніметься завіса, і тоді знову будуть там, на небі, в раю. І отак завтра й післязавтра, і отак щодня.

Щасливі діти!

Скільки хлопчиків є в Голенешті, які заздрять Лейбці, що все це відбувається на подвір'ї його батька! Скільки є дівчаток в Голенешті, які заздрять Розці, що, завдяки її матері, вона стала вхожа в хороми Рафаловичів, бо що важить для таких багатіїв, коли разом з ними йде до театру ще одна людина?

— Моя дитина, нівроку, дуже прийшлася до вподоби багатіям! Та це й не дивно, чи бачили ви таке!..

Так вихвалялася канториха перед своїми сусідками, і щоб ніхто, боронь боже, не подумав, що вона виканючила цю ласку для своєї доньки, Лея додавала дуже дипломатично:

— Питаєте, як опинилась моя Розка у багатіїв? Це варто послухати. Іду оце я з базару, а мене зустрічає Бейлка, Рафаловичка, значиться. "Доброго ранку!" — "Доброго здоров'я!" — "Що чувати?" — "А що у вас чувати?" — "І не питайте, така буча в мене на подвір'ї. Театр. Радість, свято для моїх дітлахів. Для них це диво дивне. До речі, а що поробляє ваша?" — "Дякую, що їй поробляти?" — "Кажуть, що вона у вас дуже вдала?" — "Дякувати богові, гріх скаржитись!" — "Чому б вам не прислати її до мене?" — "Дякую. А що вона робитиме у вас?" — "Вона познайомиться з моїми дівчатами й, до речі, піде з ними в театр, що в цьому поганого?" — "Дякую, якщо тільки вона схоче, я їй, напевно, дозволю..."

Отак хитро виправдовувалася канториха Лея, хоч довелося їй навіть вигадати велику брехню, напустити туману, бо чого тільки не зробить мати заради дитини?..

Не тому, що ми хочемо взяти під захист канториху, але, заради правди, мусимо розповісти, як усе було, бо канториха не дозволила б своїй дитині аби з ким піти до театру; але з Рафаловичами — прошу, чому ні, з превеликою охотою! Навпаки, нехай люди знають, з ким зустрічається її дитина...

А наступного дня після вистави канториха Лея чатувала, щоб у присутності сторонніх перепитати в своєї доньки ще раз і ще раз:

— То чим учора тебе частували в багатіїв?

Або:

— Розко! О котрій годині ти йдеш сьогодні до багатіїв?

Або:

— Коли тебе, доню, ще раз запрошуватимуть у багатіїв повечеряти, не треба відмовлятися.