Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Беня не міг повірити, щоб його найменший синок таке утнув. Лейбка найкращий, найсумирніший, найудаліший з усіх його хлопчаків. Беня був не з великих грамотіїв, або, як він сам про себе казав, не великий "знавець гласів", але він чує, що кажуть люди. А люди кажуть, що з його Лейбки буде щось путнє. Оце нещодавно він зустрівся з кантором Ісроелом, Лейбковим учителем, і спитав у нього: "Як там мій підсвинок на попасі?.." Тоді кантор Ісроел таке наговорив, що просто голова обертом пішла. Кантор сказав йому, що хлопчик — не звичайний хлопчик, що з нього буде щось таке, таке, таке...

Решту кантор пояснив на мигах, а Беня закінчив уже сам за нього:

— Клямка до дверей, або лушня до воза, або тільки й того, що позаторішній сніг?..

Проте глибоко в серці Беня радів, тішився великою втіхою. Бог благословив його на старість таким добрим, таким удалим сином!..

Він дивився на Лейбку, радів і думав собі: "Що з нього буде? Може, рабин? А може, щось більше за рабина? Хто-зна, може, судилося через цього сина зажити слави в світі? Досі знали тільки тут, у Голенешті, що є такий собі господар Беня, а тепер його знатиме цілий світ. Казна-звідки приїжджатимуть до нього в Голенешті: "Це ви батько славетного Лейбки Рафаловича?" Він їм відповідатиме: "Славетний Лейбка Рафалович — мій син"...

Такі золоті сни снилися Бені наяву, а тут приходить стара мати й вкидає в душу гадючку, ніби його гордість, його окраса, зовсім біс його зна хто,— злодій, звичайний злодій!

Беня спалахує гнівом, лютує, наче ведмідь, і цілими днями мечеться по кімнаті, зганяючи злість то на челяді, то на дружині Бейлці.

Бейлка знала Беню як облупленого. Тому вона його мимохіть спитала:

— Що сталося?

Але він їй не відповів.

— Хазяїн проковтнув дохлу кішку,— казала про нього челядь.

— Батько встав з лівої ноги,— казали діти.

Всі в хаті ходили навшпиньки. Не знали, з якої причини й звідки, але пахло порохом...

Уночі на ліжку Беня ворочався, зітхав і кректав, як спутаний віл, очей не міг сплющити.

— Ох, гадюка! Ох, і гадюка ж... Усе отруїла.

Часом він схоплювався з ліжка. Йому хотілося щось розбити, поламати, потрощити на друзки, розкидати на всі боки, розвіяти на порох... Помалу-малу він заспокоївся.

"Може, це зовсім химині кури?.. Може, це старій приверзлися на вербі груші?.."

Беня засипає, спить міцно, страшенно хропучи.

Розділ 21

СПІЙМАЛИ ЗЛОДІЯ

Коли ще сам бог спить, Беня Рафалович уже на ногах. У Бені була така звичка: прокидаючись, він надягав халат, важкі капці, підбиті цвяхами, і виходив трохи надвір до худоби, придивитися, чи все на місці. Беня не любить, коли йому "мнуть ярмулку" і "свистять на посторонки". Його мовою це означало, що він не любить, коли щось не до ладу або коли його не слухаються. Дрова повинні стояти стосами, подвір'я має бути підметене, сміття — зібране, і навіть корови повинні бути кожна на своєму місці.

— Товста різничко! Ти вже знову в гостях в мурої рабинки? З празничком вас обох!

Так розмовляє Беня з коровами, з яких одна була здоровезна, черевата, шкодлива корова, а друга — тихенька, гладенька, з безневинним, святобожним писочком, як у рабинки. Він бере дрючка й частує їх обох, але більше перепадає різничці, і Беня пояснює, чому це так:

— Поставили миску перед тобою? Наминай! Чого ти заглядаєш у горщик іншої хазяйки?..

Від корів він іде до коней і розмовляє з ними теж на здогад:

— Послухай ти, розумнику в маніжці, якщо зачіпатимеш інших хлопців, я тобі покажу, де раки зимують!..

А коні аж ніяк не розуміли мови свого господаря (кінський розум!), повертали до нього свої симпатичні морди й дивилися хитрувато-простацьки, немовби кажучи: "Про що ви говорите — про овес?.."

Хазяїн штовхає одного ліктем у живіт, другому лоскоче шию, третьому гладить гриву і завертає до робітників, щоб трохи вилаяти їх молдавською мовою: "Ала драко!" —■ до дідька! Але тут принесла нечиста сила стару, що хитає головою — "ні-ні". Вона моргнула йому гострим оком: "Ось він, твоє золото, з повними кишенями" — і зникла.

Беня пригадав усе, що вона натуркала про його сина, і серце йому закалатало. Він дуже зрадів би, коли б усе це блявкання виявилося брехнею. В першу мить йому хотілося просто махнути рукою на всю цю справу: "Та що там! Пусті вигадки, бабські теревені, жіночі плітки!.." Проте, побачивши, як синок швидкою ходою прямує до стодоли, його батьківське серце запалюється люттю на сина — чого це молодий підсвинок так рано квапиться до комедіантів? І він гримким голосом покликав сина до себе.

Почувши батьків голос, Лейбка, що заглибився у свої особисті справи, зупинився ні в сих ні в тих: йти чи ні? Але, коли батько кличе, мусиш іти.

— Куди це так рано? — спитав його батько.

Лейбка не сподівався такої зустрічі й перепитав батька:

— Рано?

— А то що ж? Хіба тепер пізно? Куди ти йдеш, цікаво знати?

— Куди я маю йти?

— Не знаю, куди ти маєш іти. Саме про це я хочу в тебе довідатись.

Бідолашний Лейбка не мав навіть часу придумати що-небудь, що могло б задовольнити батька. Отож він стояв і, як неприкаяний, дивився батькові в очі.

— Чого ти зиркаєш на мене своїми зіньками? Ти не впізнав мене, чи що? Молився вже сьогодні?

— Так... ні... чи то пак молився.

Лейбка заплутався, а батько дедалі більше сповнювався люті.

— Молився чи не молився? Я хочу нарешті почути виразну відповідь.

У хлопця виступив холодний піт на чолі:

— Так, ще ні, тобто я ще не молився. Це я тільки хотів піти, це я таки йду до синагоги помолитися.

Батькові трохи полегшало на серці; він хотів би, щоб це була правда. Проте з виразу синових очей він бачив, що то брехня! І він знавіснів. Найкраща дитина!.. Беня підійшов ближче, побачив, як хлопець тримається руками за обидві кишені. Мабуть, стара таки правду сказала, що він виносить усе з хати туди?.. І батько промовив до нього:

— Ану, покажи лишень, що теліпається там у тебе? Ти чогось дуже розпух!..

Такої халепи Лейбка ніяк не сподівався. Він стояв, наче прикутий до місця, і не міг ворухнутися.

— Не хочеш показати? Тоді я сам змушений буду закинути всі десять пальців тобі в торбину.— Так сказавши, батько застромив руки в його кишені, почав обшукувати й витрушувати цілі скарби ласих шматків: свіжі здобні булочки, кусні хали, чай, цукор і до біса цигарок та ще половину пупка від смаженої гуски.

Розділ 22 ГАНЕБНИЙ ВИРОК

Не можна сказати про Беню Рафаловича, що він був суворий батько. Беня мало займався дітьми. В хаті порядкувала дружина, Бейлка. Він, Беня, знав тільки одне: "Треба підсипати вівса..." Його мовою це означало, що треба дати гроші на видатки, і Беня давав, скільки треба.

Він не торгувався, ніколи не розпитував, як витрачаються гроші. Його це не обходило. Діти теж могли робити, що їм заманеться, навіть носи повідкушувати одне одному — це не його діло. Хіба тільки, коли часом дитина припуститься такої провини, що батько мусив втрутитися, тоді все ходором ходило! Насувалася хмара на всю хату. Гримить, блищить і град іде! Всі никали, як очманілі, ховалися по закутках — і більш за всіх влітало бідолашній Бениній дружині, маленькій, кволенькій, тихенькій Бейлці.

Беня не задовольнився тим, що під гарячу руку почастував свого напрочуд вдалого синка пекучими ляпасами в обидві щічки,— у того аж іскри з очей посипались,— він узяв хлопця за руку, завів його до хати, скликав усю свою велику сім'ю і змусив улюбленця свого розповісти перед усіма, що він накоїв і задля кого зробився злодієм. Але цього теж було йому замало.

Беня виголосив вирок, що треба хлопцеві спустити штани і всипати по саму зав'язку.

Хоч як благала його недолуга Бейлка, щоб він краще її саму різав на шматки, ніж завдав такої ганьби дитині; хоч як уся сім'я заступалася за Лейбку, силкуючись виправдати його, довести, що він не припустився великого злочину; хоч як сам Лейбка просив, присягався, цілував батькові руки — нічого не допомогло: якщо Беня сказав спустити штани і всипати по саму зав'язку, то так воно й буде.

Розділ 23 ПІСЛЯ ЕКЗЕКУЦІЇ

Увечері, коли Беня трохи вгамувався і серце йому пом'якшало (так завжди буває: як відлупцює батько дитину, йому потім серце м'якшає), він наказав усім піти до театру. І хоч у родині Бені Рафаловича після ганебної "екзекуції", якій піддали Лейбку, ніхто не мав бажання йти до театру, проте, коли батько наказує, треба йти.

Театр (тобто стодола) був переповнений, як завжди. Музика грала. Актори співали. Глядачі лускали горіхи, галасували, розважалися, як завжди. Тільки Лейбка сидів, бідолашний, як на чужому возі, з сухими очима, що дивилися в безвість. Голова йому була важка, ніби свинцем налита, а в серці палахкотіло пекло. Ніколи не міг собі уявити Лейбка такої ганьби, щоб з хлопцем його віку, уже, можна сказати, дорослим, найкращим учнем у хедері і найулюбленішою дитиною в домі, так погано повелися з батькового наказу — та ще привселюдно!.. Це все відбулося так несподівано, що він навіть незчувся. І тільки тоді, коли справу вже було зроблено, в душі нашого юного героя прокинувся страшний протест, знялася ціла буря. Але то був протест безсилого хробака проти дужого велетня, протест, що може виявлятися тільки в сльозах. І Лейбка плакав, плакав гірко й невтішно.

Лейбка плакав не сам. Йому допомагала мати. Бідолашна Бейлка не мала слів, щоби втішити свого найулюбленішого сина, отож вона його тільки цілувала, гладила й ковтала сльози, не відходячи від нього цілий день ні на крок. До хедеру Лейбка того дня не пішов. За столом він хоч і сидів, але до їжі не доторкнувся. Того дня за столом Рафаловичів панувала дивна тиша. Всі сиділи, опустивши очі, втупившись поглядами в тарілки. Тільки стара дивилася на всіх своїм гострим оком, немовби хотіла сказати: "Отак би кожному з вас вперіщити..."

— Буно деменіаца! (Тобто: доброго ранку!) — озвався Беня Рафалович молдавською мовою до своїх домочадців, побачивши, що майже ніхто за столом не їсть і не п'є.— Чого ви зупинились, наче воли посеред багнюки? Змастіть колеса і рушайте далі!

Проте цього разу приповідна мова Бені не справила ефекту, як завжди. Всі тихенько поїли, тихенько розійшлися з-за столу, кожний до свого куточка. Всі почували, що маленький Лейбка тяжко переживає, і всі були здивовані, побачивши, що Лейбка йде разом з ними до театру.

Але, по суті, ніхто не знав, що діялося в серці Лейбки.