Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

А те, що ти пишеш про декорації, то я не розумію — чи ти прикидаєшся придуркуватим, чи таки справді неприторенний осел. Мені здається, ти добре знаєш, що декорації давно вже віддано під заставу. Де я маю взяти гроші на викуп, коли тут дозволу більше не дають навіть за мільйон, а мою жменьку золота й брильянтів я заради чужої пельки не розтринькаю; мені вони не так легко далися. Хіба що тільки, як вони підпишуть мені контракти чорним по білому і не згадуватимуть більше про марки та паї *. Ці ще мені нові компаньйони! Гоцмах теж компаньйон у моєму театрі. Не діжде того Гоцмах, щоб я ділився з ним навпіл. Хоч вони мене й лякають, що зіб'ють окрему компанію, та бий їх сила божа, я плюю на них. Посилаю тобі афіші, й бери одразу ж дозвіл на вісім вистав з бенефісом. А те, що ти пишеш мені, злодюго, побрехеньки, ніби в тебе — тільки потерті двадцять копійок з діркою, то чорти тебе не візьмуть, коли віддаси, як я, під заставу годинника. Кожний зазіхає на мене, всі сідають мені на шию, всі хочуть перші ролі, а в скрутний час усі огинаються. Я роблю тепер останню спробу: якщо в Бессарабії мені пощастить — добре, а як ні — бийтесь головою об стіну, а я собі поїду до Румунії і зберу нове кодло. Люди і сам бог радітимуть на моїх виставах, а за одним разом здихаюсь моєї причепи жіночки-холери. А тим часом приготуй там усе, що треба, й не роби там великих витрат, бережи гаманця. Ми всі, бог дасть, приїдемо на суботу і в суботу ввечері зробимо спробу, а в неділю почнемо грати. І знай, що твої капці з цензурованими п'єсами давно вже лежать на смітнику. З великою пошаною і побажанням щастя твій друг директор

Альберт Щупак".

Розділ 6

ГОЛЕНЕШТИНСЬКА ПУБЛІКА

П'яниці, які давно вже не смакували адамових слізок, голодні, що давно вже й ріски в роті не мали, не накидаються на горілку й їжу так пожадливо, як голенештинці накинулися на єврейський театр.

Перед першою виставою не тільки подвір'я Рафаловича хмарою обложили люди — по всій вулиці ніде було голці впасти. Усім дуже кортіло глянути на єврейський театр хоч би знадвору. А зайти всередину було вже менше охочих, з багатьох причин: по-перше, це, кажуть, повинно коштувати, а грошей у Голенешті не густо. По-друге, не кожний може дозволити собі розкіш піти до театру. Це ли-чить молодицям, парубкам і дівчатам, але не поважним господарям, людям з бородами, в яких, можливо, вже дочки на відданні. Проте є на світі дідько-спокусник, хай йому лиха година, тож він ото й нашіптує над вухом:

"Хіба зашкодить, пане добродію, коли ви хоч здалека в шпаринку зазирнете й побачите, як грає єврейський театр?.."

Таких охочих зазирати в шпаринку зібралося в Голе-неіпті надто багато, стільки, що адміністрація театру змушена була з першого ж вечора вдатись до крайнього способу — обприскувача, такого приладу, який збризкує натовп холодною водою. Це впливало чудово, в тисячу разів краще за всяку поліцію. І дешево коштує, і клопоту ніякого.

Вигадав цей спосіб наш добрий знайомий Шолом-Меїр Муравчик, або, як його ще прозивають, "блазень".

Що, власне кажучи, являє собою Шолом-Меїр Муравчик у театрі — ми вже сказали. Ніщо і все. Він бухгалтер, касир, контролер, білетер і час від часу суфлер, а іноді, коли бракує актора, він ще й актор. Сказати, що Муравчик здібний артист, не можна. То була б неправда. Зате він чесний служака, відданий директорові й вірний йому, як собака. Директор, Альберт Щупак, з яким ми незабаром ближче познайомимося, знає це дуже добре і тому затикає ним, як затичкою, всі дірки, і скрізь тільки й чути: Шолом-Меїр, Шолом-Меїр. Пропустити в театр дурно чи з контрамаркою, це теж діло Шолом-Меїра. А таких, що заслуговують на контрамарки, є в Голенешті чимало.

Насамперед сім'я Вені Рафаловича — мало не тридцять чоловік. Беня хоч і заможна людина, багатій, і дуже можливо, що міг би платити, але він має цілковиту рацію: як можна правити з нього плату за вхід до його власної стодоли?

Коли першого вечора відкрився театр, Рафаловичі при-марширували всією сім'єю, разом з родичем-касиром, з мамкою та іншою челяддю, й посідали на чільних місцях — у перших двох рядах лавок. Шолом-Меїр підійшов був до них, маючи намір завести розмову про квитки. Та спочатку Беня не схотів навіть відповідати. Тоді Шолом-Меїр натякнув їм своїм хрипким голосом, що вони захопили всі найкращі місця. Лише тоді, зиркнувши на нього одним оком, Беня бовкнув:

— Забирайся геть звідси, "блазню", з своїми куцими ходулями, бо як мазну тебе по вишкрябаній стільниці або накажу, щоб молотильники взяли тебе в три ціпи, то вони зроблять з тебе мамалигу...

17

2 Ш олом-Алейхем, т. 2

Після такого відкоша Шолом-Меїр зрозумів, що тут грошей не заробиш, шкода праці, а час дорогий. Театр відкрито, глядачі сунуть лавою, і здебільшого з контрамарками. Один тільки музикант бхіел вимантачив силу-силенну контрамарок. Шолом-Меїр не міг навіть припустити, щоб скрипаль мав, нівроку, таку родину! Ну, а інші музиканти? А перукарі? Столяри? Кравець? Коваль? Швець? Усі працюють у театрі, і в кожного теж є жінка й діти, і всім треба контрамарок. Має право і хазяйка заїзду, яку Шолом-Меїр назвав лялечкою! Чи ж винна вона, що має двох молодших сестричок та ще стару матір, глуху, як тетеря? Хіба мало того, що вона їх годує, то хочете, щоб іще витрачалася на них і купувала квитки до театру? Де ж тоді правда в світі? Або, наприклад, візник Шимон-Давид і носій Хаїм-Бер, які допомагали перевезти декорації з залізниці? Хіба в них душі з лопуцька?.. Нехай директор, Альберт Щупак, під час розподілу контрамарок скаженіє, скрегоче зубами, рве на собі волосся, нехай його навіть грець поб'є, Шолом-Меїр зважає на нього, як на позаторішній сніг. Кому треба дати контрамарку, тому її буде дано, а хто має так зайти до театру, той зайде.

З публікою не слід заїдатися.

Розділ 7 ОЧІ

Читачі глибоко помиляються, гадаючи, що всі голене-штинські глядачі складаються тільки з охочих до контрамарок. Є такі, що віддали останнього загорьованого карбованця, взяли гроші під заставу чи просто позичили в приятеля на кілька днів, а квитки своїм дітям купили.

Як можна відмовити дитині, коли та хоче піти до театру? Хіба є в Голенешті інші розваги? То все правда, але що робити, коли все-таки грошей немає і позичити нема де, а дитина просить, благає, не тямиться, просто вмирає, так їй хочеться піти до театру.

От, приміром, Розка, дочка кантора Ісроела. Чим вона гірша від інших дівчаток? Треба мати серце ката, щоб не пожаліти таку дитину, як Розка. А надто ще, коли Розка одиначка у своїх батьків, які обоє ладні пройти сім миль пішки, якби знаття, що дістануть те, чого забажалося дитині.

Проте, як на гріх, саме в той час, коли театр розпочинав гастролі, кантор Ісроел не мав де бодай копійки розжитись. Ні з канторування, ані з платні за навчання. Просто як ножем відрізало! Бідолашна канториха Лея з піку ри пнулася. Нема — хоч лягай та помирай! Нехай собі язикаті баби торочать що завгодно, вони кажуть, нібито канториха Лея занадто пестить свою дочку, нібито Лея годує її цукерками, справляє їй такі самі черевички, як і в багатіїв...

— То що? Нехай спробують народити одиначку, як я, і таку вдалу, як моя Розка,— ластівонько ти моя,— і тоді нехай плещуть язиками про цукерки та про черевички, чи бачили ви таке!..

Отак сперечалася сама з собою канториха Лея і знайшла вихід (чого тільки не зробить мати задля дитини!): оскільки в її чоловіка навчається багатіїв синок, Лейбка, і оскільки весь шарварок відбудеться у дворі Бені Рафа-ловича, то, як кажуть, і кози будуть ситі, і сіно ціле. Спершу вона спробувала намацати грунт через чоловіка: щоб Ісроел сказав Лейбці, а Лейбка матері, а та щоб побалакала з його батьком — хай той накаже, щоб її дочку пустили дурно до театру.,

Але цей план зірвався. Кантор Ісроел, мало того, що такий злидар, він, опріч усього іншого, ще й дуже амбітний. Не личить йому, каже він, бути канюкою і канючити у своїх учнів. Промовчавши на це, Лея сама застукала десь у куточку синка Бені Рафаловича і завела з ним таку мову:

— Лейбко, я маю до тебе прохання.

— Прохання?..— Лейбка сторопів: до нього? До Лейб-ки? Прохання?! Вислухавши Лею, Лейбка почервонів, його завжди рум'яні щічки ще більше розрум'янились, і він пообіцяв, що неодмінно поговорить з матір'ю, щоб мати поговорила з татом, щоб тато поговорив з мамою, щоб мама поговорила з татом — тьху! Лейбка заплутався. Одне слово, все буде гаразд.

І Лейбкові великі, гарні, лагідні, щирі очі при цьому зустрілися з Розчиними карими, як у циганки, очима, що, іскрячись, дивилися здалеку вдячно й радісно. Йому приверзлося, що очі її промовляють. Вони кажуть йому: "Ти добрий хлопець. Якщо тільки схочеш, щоб я була в театрі, я напевне буду. Я це знаю..."

Він опустив очі додолу.

Того ж таки дня, по обіді, Лейбка повернувся до хедеру з радісною звісткою, що він уже розмовляв з матір'ю, а мати вже розмовляла з батьком, а батько сказав: нехай вона прийде (Розка, значить) сьогодні присмерком до них додому, то разом з усіма ввійде до театру.

Почувши це, Розка засяяла, її смагляве, як у циганки, личко розчервонілося, а її матово-карі, циганські очі заіскрились. Вона схопила матір і ну цілувати. Потім заспівала, затанцювала, закружляла й хотіла, щоб і мати танцювала з нею. Та Лея, сміючись, сказала:

— Ти збожеволіла, слово честі. Піди краще помий голову, причепурись, я тобі коси заплету, адже йдеш між люди, чи бачили ви таке!..

Коли звечоріло, Лея сама відвела її до будинку Рафа-ловича, передала до рук Бейлки Рафалович, попросивши, щоб та доглянула за нею.

— Прошу н,е забувати, що вона в мене одиначка, єдина дитина.

Бейлка придивлялась до канторової дочки з карими, як у циганки, очима. Скидалося на те, що дівчинка їй сподобалась.

— Не турбуйтеся,— відповіла вона канторисі,— будьте певні, як рідну дитину, догляну.

Заспокоївшись, канториха повернулася додому.

Ніяково почувала себе канторова дочка в розкішному домі Бені Рафаловича у великому гурті його сім'ї. Не тому, що всі її пасли очима. Сам будинок їй, правду кажучи, дуже припав до серця. Люди також. Але оті погляди стількох пар очей! Спробуй кожному відповісти: "Як її звати?", "Скільки їй років?", "Чи вміє вже читати, писати?.."

Розка ніколи не уявляла собі, що бувають такі просторі й такі гарні будинки, де так багато кімнат, ліжок, столиків, люстерок і цяцьок, такий накритий стіл з безліччю склянок, чарочок, блюдечок та ложечок і стільки найрізноманітнішого варення та городини! А який гамір, галас тут за столом, скільки сміху, веселих жартів — що то є життя в багатіїв!

Розка знала, що Лейбка, який навчається в хедері її тата, синок багатія і що його батьки найбільші дукачі в містечку.