Спогад про Маріпозу - Сенкевич Генрик
Могутні форми його, здається, недбало вирубані сокирою. Він має всі ознаки циркового атлета, але вони настільки перебільшені, що роблять з нього майже карикатуру. До того ж він негарний. Часом, коли підводить голову, видно риси його обличчя — вони правильні, може, аж занадто правильні, але якісь застиглі й також наче вирубані сокирою. Низьке чоло й чорне, подібне до кінської гриви волосся, що звисає аж на ніс, успадковане, мабуть, від матері-індіанки, надає його обличчю похмурого і грізного виразу. Він одночасно схожий і на бика, і па ведмедя, і є ніби уособленням страшної і злої сили. Та він і справді недобрий. Коли Дженні проходить повз кінські станки, благородні тварини повертають до неї головп, дивляться на неї розумними очима
і стиха іржуть, немов хочуть сказати: "IIow do yon do, darling?але, побачивши Opeo, вони аж присідають від страху. Він замкнений в собі, дражливий і похмурий. Негри пана Гірша, що виконують у цирку обов'язки конюхів, клоунів, співаків та канатохідців, не терплять Орсо й докучають йому, як тільки можуть, а тому що він метис, вони мають його за ніщо й одверто виявляють йому свою зпевагу. Директор, правду кажучи, не дуже ризикує, ставлячи сто доларів проти кожного, хто його поборе, він ненавидить його й водночас боїться, як приборкувач звірів, наприклад, боїться лева, тобто шмагає його при кожній нагоді.
Робиться це ще й через те, що пан Гірш вважає, якби він не бив хлопця, то хлопець бив би його, а взагалі додержує правила тієї креолки, яка сприймає биття за кару, а небиття — за нагороду.
Отакий наш Орсо. Проте з недавнього часу він став добрішим, бо дуже покохав малу Джеині. Десь рік тому, коли Орсо, що був заразом і доглядачем звірів, чистив клітку пуми, звір, просунувши лапу крізь грати, досить сильно поранив йому голову. Тоді атлет увійшов у клітку і з страшної боротьби, що зав'язалась між ним і звіром, вийшов живим тільки він сам. Правда, він був дуже покалічений і зомлів, а потім довго хворів, тим більш, що директор також ще й відшмагав його за те, що він зламав пумі хребет. Під час хвороби Орсо мала Джеині виявила до нього щире співчуття, перев'язувала йому рани, бо більш не було кому, а в вільний час сиділа коло нього й читала йому біблію, тобто "добру книжку", в якій говорилось про любов, про прощення, про милосердя,— про речі, про які в цирку пана Гірша ніколи не було мови. Слухаючи цю книжку, Орсо довго міркував своєю індіан-
Як ся маєш, дорога? (Англ.) ською головою і нарешті доміркувався, що коли б у цирку було так, як у тій книжці, то й він не був би такий злий. Думав також, що він не був би битий, а може, навіть знайшовся б хто-небудь, що, покохав би його. Але хто? Не негри ж і не пан Гірш, хіба що мала Дженні, голос якої дзвенів йому так ніжно, як голос маукавіса.
Внаслідок цих думок він одного вечора страшно розплакався, став цілувати маленькі руки Дженні й відтоді дуже покохав її. З того часу, коли на вечірніх виставах дівчинка їздила на коні, Орсо завжди був на арені й пильно водив за нею заклопотаними очима. Підставляючи їй заклеєні папером обручі, він усміхався до неї, а коли під звуки пісеньки: "Ах, близько смерть!" — носив її на верху жердини, чим жахав глядачів, то й сам завмирав із жаху. Він добре знав, що коли б вона впала, то не було б уже нікого в цирку з "доброї книжки", тому не спускав з неї очей, а його обережність і напруженість рухів додавали драматизму всьому видовищу. Потім, коли вони під бурю оплесків вибігали вдвох на арену, він завжди висував її наперед, аби їй припало найбільше оплесків, і мурчав від задоволення. Тільки з нею міг розмовляти цей відлюдок і тільки перед нею відкривався. Він ненавидів цирк і пана Гірша, що був зовсім інакший, ніж люди з "доброї книжки". Щось завжди вабило Орсо до далекого обрію, до лісів і степу. Коли пересувній трупі в її постійних мандрівках доводилось переїжджати через незалюднені місцевості, в ньому пробуджувались такі інстинкти, які пробуджуються в прирученому вовкові, коли він уперше побачить ліс. Цей потяг він успадкував, мабуть, не тільки від матері-індіанкп, бо к батько його, можливо, був якимось мисливцем, що блукав по степах. Свої прагнення він звіряв малім Дженні, а заразом оповідав і про життя людей в пустинь Переважно то були його здогади, а дещо він чув від степових мисливців, які час від часу з'являлися в цирку, то постачаючи пайові Гіршеві диких звірів, то пробуючи здобути сотню доларів, яку пан директор визначив за перемогу над Орсо.
Маленька Дженні слухала ці вигадки й фантазії індіанця, замислившись і широко розплющивши свої голубі очі. Адже Орсо ніколи ие вибирався в пустиню сам. З ним завжди була вона, і їм страх як хороше було вдвохі Кожен день відкривав їм щось нове, вони мали ціле своє господарство, і треба було про все подбати.
Отож вони сидять тепер у смузі світла й розмовляють, замість репетирувати новий номер із стрибками. Кінь стоїть на арені й нудиться. Мала Дженні, притулившись до плеча Орсо, замислено дивиться в простір, завзято дриґає ніжками, розмірковує, як то воно буде в тій пустині, та зрідка ставить запитання, щоб довідатись про все ще докладніше.
— А де ж ми будемо жити? — питає вона, зводячи очі иа товариша.
— Там повно дубів. Бери сокиру і став дім.
— Гаразд,— каже Дженні,— а поки поставимо дім?
— Там завжди тепло. Грізлі-Кіллер казав, що там дуже тепло.
Дженні починає ще дужче дриґати ногами з радості від того, що там тепло, а їй більш нічого й не треба, але за якусь хвилппу замислюється знову. 6 у неї в цирку улюблений собака, який називається Пан Пес, і кіт, на ім'я Пан Кіт, отож їй хотілося б вирішити щось і про них.
— А Пан Пес і Пан Кіт підуть з нами?
— Підуть,— відповідає Орсо й мурчить від задоволення.
— Візьмемо з собою і "добру книжку"?
— Візьмемо,— відповідає Орсо й мурчить— пи" голосніше*.
Гаразд! — щебече дівчинка.— Пан Кіт ловитиме нам пташок, а Пан Пес гавкатиме, коли до нас захоче прийти хтось недобрий; і ти будеш моїм чоловіком, я твоєю жінкою, а вони — нашими дітьми.
Орсо такий щасливий, що не може вже навіть мурчати, а Дженні править далі:
— І Пана Гірша не буде, і цирку не буде, і ми не будемо ніколи нічого робити, хіба що... Але ні,— додає вопа за хвилину.— В "добрій книжці" сказано, що треба працювати, ну то я часом перескочу там через обруч, через два обручі, через три обручі, через чотири обручі!
Дженні, видно, не уявляє собі іншої роботи, як скакання через обручі.
Помовчавши трохи, вона питає знову:
— Орсо, я й справді завжди буду з тобою?
— Авжеж, Джі, я ж тебе дуже люблю.
При цих словах обличчя його прояснюється й стає майже гарним. ї все ж він сам ще не розуміє, як любить цю маленьку біляву голівку. Як лютий дог свою хазяйку; На всьому світі лише її одну. Звичайно, віп проти неї — нібп якесь страховище, та це йому не вадить. Зовсім ні!
— Джі,— мовить він за хвилину,— послухай, що я тобі скажу.
Дженні, що була встала глянути па коня, знову стає навколішки перед Орсо і, щоб не пропустити жодного слова, спирається ліктями па його коліна, потім підпирає підборіддя долонями і, підвівши голівку, слухає.
В цю мить, на їхнє нещастя, в цирк заходить "маестро бича" і до того ж у погапому настрої, бо репетиція з левом зовсім не вдалася.
Облізлий від старості звір, що був би радий, аби йому раз назавжди дали спокій, ніяк не хотів кидатись на артиста, а від ударів бичем ховався в куток клітки.
Директор з розпачем думав, що коли цей миролюбний настрій не залишить лева до вечора, то "концерт на бичі" може не вдатись, бо бити лева, який одвертається від тебе, не більше мистецтво, ніж їсти рака з хвоста.
Настрій директора ще погіршав, коли негр, який продавав квитки на гальорку, доповів йому, що кагуї-ли, видно, вже пропили зароблені на виноградниках гроші, бо хоч приходить їх до кас багато, але замість грошей за квитки вони пропонують свої накидки з літерами US ' або жінок, особливо старих. Брак грошей у кагуїл був немалою втратою для "маестро бича"; Він розраховував на crowded house2, але без гальорки crowded house не могло бути, тому директор жадав, аби у всіх індіанців була тільки одна спина і щоб він перед усім Анагеймом міг дати на тій спині концерт. В такому настрої маестро й заходить в цирк і, побачивши коло бар'єра знудьгованого коня, готовий лопнути від злості. Де ж могли бути Орсо і Дженні? Приставивши до лоба долоню, щоб світло не сліпило йому очей, директор вглядається в глибину цирку й незабаром у світляній смузі бачить Орсо і Джеині, що стоїть перед атлетом навколішках, спершись ліктями на його коліна. Побачивши таку картину, директор ляскає кінцем бича по землі.
— Орсо!
Коли б над головами дітей ударив грім, він не так вразив би їх. Орсо зривається на рівні ноги й починає спускатись донизу ходою тварини, що йде на поклик свого господаря; за ним, хапаючись по дорозі за лавки, ступав мала Дженні з широко розплющеними від жаху очима.
1 Сполучені Штати.
Зійшовши иа арену, Орсо спиняється коло бар'єра, похмурий і мовчазний. Тьмяне світло, що падає зверху, тепер виразно освітлює його геркулесівський тулуб на коротких ногах.
— Ближче! — хрипким голосом гукає директор, а кінець опущеного бича зловісно ворушиться на піску, немов хвіст тигра, що чигає в засідці иа жертву.
Орсо підступає на кілька кроків, і вони деякий час дивляться один одному у вічі. У директора вигляд справжнього приборкувача, який увійшов у клітку хижого звіра й заміряється його вдарити, але в той же час пильно за ним стежить.
Проте лють перемагає в ньому обережність. Його тонкі ноги в лосинах і високих чоботях для верхової їзди аж підстрибують на місці від піалу. Зрештою, може, не тільки бездіяльність Орсо та Дженні викликає його гнів. Зверху, стоячи між лавками, на них дивиться Дженні, наче сарна на двох леопардів.
— Ноойїптіе1, гицлю, бездомний пес! — шепче директор.
Бич блискавично описав коло, свиснув, засичав, ударив. Орсо стиха заскавучав і ступив крок наперед, але другий удар спинив його, потім розлігся третій, четвертий, десятий. Концерт розпочався, хоч глядачів ще не було. Піднята рука великого артиста майже не рухалась, крутилася лише кисть, немов деталь якоїсь машини, насаджена на вал, і за кожним її обертом ляскав бич по тілі Орсо.
