Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

На Соцгородок когось з бідніших та дурніших поженуть. Ой, люто там сьогодні буде: двадцять сім з вітерцем, ні вкритися, іні погрітися!

Бриґадиру сала багато треба: і в ППЧ нести, і своє черево запихати. Бриґадир хоч сам посилок не одержує — без сала не сидить. Хто з бриґади одержить — зараз йому дарунок несе.

А інакше не проживеш.

— У тебе, Тюрін, сьогодні один хворий, на виході двадцять три?

— Двадцять три, — бриґадир киває.

Кого ж нема? Пантєлєєва нема. Та хіба ж він хворий?

І відразу шу-шу-шу по бриґаді: Пантєлєєв, сука, знову в зоні лишився. Нічим він не хворий, опер його залишив. Знову буде стукати на когось.

Удень його викличуть без перешкод, хоч три години тримай, ніхто не бачив,, не чув.

А записують по санчастині ...

Уся лінійка чорніла від бушлатів — і вздовж її повільно проштовхувалися бриґади вперед, до шмону. Пригадав Шухов, що хотів оновити нумерок на тілогрійці, протиснувся через лінійку на той бік. Там до маляра два-три зеки в черзі стояли. І Шухов став. Нумер нашому братові — одна шкода, за ним здаля наглядач тебе зауважить, і конвой запише, а не оновиш нумера вчасно — тобі ж кондей: чому нумера не пильнуєш?

Малярів у таборі троє, малюють для начальства картини безкоштовні, а ще в чергу ходять на розвід нумери писати. Сьогодні старий з борідкою сивенькою. Як на шапці нумер пише пензельком — ну, чисто як піп миром лоба маже.

Помалює, помалює і в рукавицю' дихає. Рокавиця плетена, виношена, рука костеніє, чисел не виводить.

Маляр поновив Шухову "Щ-854" на тілогрійці, і Шухов, уже не загортаючи бушлата, тому що до шмона лишалося недалеко, з вірьовочкою в руці наздогнав бригаду. І відразу роздивився: однобри— ґадник його Цезар курив, і курив не люльку, а цигарету — значить, підстрельнути можна. Але Шухов не став просто просити, а зупинився зовсім поруч з Цезарем і впівповорота дивився повз нього.

Він дивився повз і ніби байдуже, але бачив, як після кожної затяжки (Цезар затягався рідко, в замисленні) ободок червоного попелу пересувався по цигареті, зменшуючи її і посуваючись до мундштука.

Тут же й Фетюков, шакал, підсмоктався, став прямо просто Цезаря і в рот йому заглядає, і очі горять.

У Шухова ні тютюнинки не лишилося, і не передбачав він сьогодні раніше вечора роздобути — він весь напружився в чеканні, і бажанішим йому зараз був цей хвостик цигарки, ніж, здається, воля сама, але він би себе не принизив і так, як Фетюков, у рот би не дивився.

У Цезарі всіх націй намішано: не то він грек, не то єврей, не то циган — не зрозумієш. Молодий ще. Картини знімав для кіна. Але й першої недозняв, як його посадили. У нього вуса чорні,, збиті, густі. Тому не зголили тут, що на ділі так знятий, на карточці.

— Цезаре Марковичу! — не витримав, прослинявив Фетюков. — Дайте разок потягнути!

І обличчя його пересмикувалося від жадоби й бажання.

... Цезар піввідкрив повіки, напівспущені над чорними очима, і подивився на Фетюкова. З-за того він і став курити частіше люльку, щоб не заважали йому, коли він курить, не просили дотягнути. Не тютюну йому було шкода, а перерваної думки. Він курив, щоб збудити в собі сильну думку і дати їй знайти щось. Та ледве він запалював цигарету, як відразу ж у кількох очах бачив: "Лиши докурити!".

... Цезар повернувся до Шухова і сказав:

— Візьми, Іване Денисовичу!

І великим пальцем вивернув горющий недопалок з бурштинового мундштука.

Шухов стрепенувся (він і чекав так, що Цезар сам йому запропонує), однією рукою поспішно вдячно брав недокурок, а другою страхував знизу, щоб не впустити. Він не ображався, що Цезар гидував дати йому докурити в мундштуці (у кого рот чистий, а в кого й гунявий), і пальці його загартовані не обпалювалися, тримаючись за самий вогонь. Головне, він Фетюкова-шакала перетяв і ось тепер тягнув дим, поки губи стали горіти від вогню. М-м-м-м! Дим розійшовся по голодному тілу, і в ногах віддало і в голові.

І тільки ця благість по тілу розлилася, як почув Іван Денисович гудіння:

— Сорочки нижні відбирають!..

Так і все життя у зека, Шухов привик: тільки й дивись, щоб на горло тобі не кинулися.

Чому — сорочки? Сорочки ж сам начальник видавав? !. Ні, не так...

Уже до шмона лишилося дві бриґади попереду, і вся 104-а роз^ глянула: підійшов від штабного барака начальник режиму ляйте— нант Волковой і крикнув щось наглядачам. І наглядачі, що без Волкового шмоняли сяк-так, тут заярилися, як звіри, а старшина їх крикнув:

— Ро-озстебнути сорочки!

Волкового не те, що зеки, не те що наглядачі, сам начальник табору, мабуть, боїться. От Бог шельму значить, прізвищечко дав! — інакше, як вовком, Волковой не дивиться. Темний, та довгий, та нахмурений — ганяє швидко. Вирине з-за барака: "А тут чого зібралися?" Не вкриєшся. Спочатку він ще нагая тягав, як рука до ліктя, шкіряного, крученого. В БУР-і ним шмагав, кажуть. Або на перевірці вечірній стлумляться зеки біля барака, а він підкрадеться ззаду та хлясь нагаєм по шиї: "Чому в лад не став, падло?" Як хвилею від нього натовп ударить. Опечений за шию схопиться, витре кров, мовчить: коби ще БУР-у не1 дав.

Тепер чомусь перестав нагая носити.

У мороз на простому шмоні, як не вечорами, то хоч ранком порядок був м'який: в'язень розстібав бушлат і розводив його поли на боки. Так ішли по п'ять,, і п'ять наглядачів назустріч стояло. Вони обстукували зека по боках підперезаної тілогрійки, хляпали по єдиній дозволеній кишені на правому коліні, самі бували в рукавицях, і коли щось незрозуміле намацували, то не витягали відразу, а питали, лінуючись: "Це — що?"

Ранком що шукати у зека? Ножі? Так їх не з табору носять, а в табір. Ранком перевірити треба, чи не несе з собою їжі кілограмів з три, щоб з нею втекти. Був час, коли так того хліба боялися, шматочка двохсотграмового на обід, що' був наказ виданий: кожній бриґаді зробити собі дерев'яну валізу і в тій валізі носити весь хліб бриґадний, всі шматочки від бриґадників збирати. Що вони цим міркували вигадати — не можна додуматися,, аі скорше щоб людей мучити, турбота зайва: пайок цей свій надкуси, та приміть, та клади у валізу, а вони, шматки, однаково подібні, всі з одного хліба, і всю дорогу про те думай і карайся, чи не поміняють твій шматок, та один з другим сперечайся, іноді й до бійки. Тільки одного разу збігло з виробничої зони троє на автомашині і таку валізу хліба прихопили. Спам'ятались тоді начальники і всі валізи на вахті порубали. Носи, мовляв, знову кожен для себе.

Ще перевірити ранком треба, чи не одягнений цивільний костюм під зеківський? Так речі ж цивільні давно чисто у всіх виметені і до кінця строку не віддадуть, казали. А кінця строку в цьому таборі ще ні в кого не було.

І перевірити — чи не несе листа, щоб через вільного штовхонути? Та тільки ж у кожного листа шукати — до обіду проваландаєшся.

Але крикнув щось Волковой шукати — і наглядачі швидко рукавиці познімали, тілогрійки наказують розгорнути (де кожен тепло баракове сховав), сорочки розстебнути — і лізуть перемацувати, чи не піддягнене що проти статуту. Належить зекові дві сорочки — нижня та верхня, решту зняти! — Отак передали зеки із ряду в ряд наказ Волковото. Котрі раніше бригади пройшли — їхнє щастя, уже й за брамою деякі, а ці — розкривайся! У кого піддягнене — знімай тут же на морозі!

Так і почали та нелад у них вийшовшу брамі уже прочистилося, конвой з вахти реве: давай! давай! І Волковой на 104-ій положив гнів на милість: записувати, на кому що зайве, увечорі самі у кап— тьорку здадуть і пояснювальну записку напишуть: як і чому приховали. На Шухову то все казенне, на, мацай — груди та душа, а у Цезаря сорочку флянелеву записали, а у Буйновського, на тобі, камізельку чи начеревник якийсь то. Буйновський — в крик, на міноносцях своїх звик, а в таборі і трьох місяців нема:

— Ви права не маєте людей на морозі роздягати! Ви д е в ' я — т о ї статті карного кодексу не знаєте! ..

Мають. Знають. Це ти, брате, ще не знаєш.

— Ви не радянські люди! — довбе їх капітан. — Ви не комуністи!

Статтю з кодексу Волковой ще терпів, а тут, як блискавка

чорна, пересмикнувся:

— Десять діб суворого!

І тихіше старшині:

— Під вечір оформиш.

Вони ранками не люблять в карцер брати: людино-вихід втрачається. Хай день спину погне, а ввечорі його в БУР.

Тут таки й БУР по ліву руку від лінійки: кам'яний, двома крилами. Друге крило цієї осени добудували — в одному вже не вміщалися. На вісімнадцять камер в'язниця, та одиночки з камер нагороджені. Увесь табір дерев'яний, одна в'язниця кам'яна.

Холод під сорочку зайшов, тепер не виженеш. Що прикриті були зеки — усе марно. І так же нудно тягне спину Шухову. У ліжечко лікарняне лягти б зараз — і спати. І нічого більше не хочеться. Тільки б ковдру важчу.

Стоять зеки перед брамою, застібаються, зав'язуються, а зовні конвой:

— Давай! Давай!

І надрядчик у спину пхає:

— Давай! Давай!

Одна брама. Передзонник. Друга брама. І поруччя з обох боків коло вахти.

— Стій! — кричить вахтер. — Як отара баранів. Розберись по п'ять!

Уже розвиднювалося. Догоряв вогонь конвою за вахтою. Вони перед розводом завжди розпалювали вогонь — щоб погрітися і щоб рахувати видніше.

Один вахтер голосно, різко відраховував:

— Перша! Друга! Третя! 7

І п'ятки відокремлювалися і йшли ланцюжками окремими, так що хоч ззаду, хоч спереду дивись: п'ять голів, п'ять спин, десять ніг.

А другий вахтер — контролер, при других поруччях мовчки стоїть, тільки перевіряє, чи правильний рахунок.

І ще ляйтенант стоїть, дивиться.

Це від табору.

Людина — дорожча золота. Однієї голови за дротом забракне — свою голову туди додаси.

І знову бриґада злилася докупи.

І тепер сержант конвою рахує:

— Перша! Друга! Третя!

І п'ятки знову відокремлюються і йдуть ланцюжками окремими.

І помічник начальника варти з другого боку перевіряє.

І ще ляйтенант.

Це від конвою.

Ніяк не можна помилитися. За зайву голову розпишешся — своєю головою заміниш.

А конвоїрів напхано! Півколом охопили колону ТЕЦ, автомати піднесли, просто в морду тобі тримають. І собаководи з собаками сірими. Один собака зуби вискалив, наче сміється над зеками. Конвоїри всі в кожухах, лише шестеро в тулупах. Тулупи у них змінні: той надіває,, кому на вишку йти.

І ще раз, змішавши бриґади, конвой перерахував усю колону ТЕЦ п'ятками.

— На сході сонця найбільший мороз буває! — оголошує кавто— ранґ.