Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

Хлібця пожував, та й з цигаркою в зубах стояти тут можна. Добрий тютюн, не обдурив лотиш — і дерунок, і духмяний.

Потрошку ще з дверей тягнуться, позаду Шухова уже п'яток дві-три. Тепер хто вийшов, цих злість бере: чого ті гади тиснуться в коридорі, не виходять. Мерзни за них.

Ніхто з зеків ніколи в очі годинника не бачить, та й нащо він, годинник? Зеку треба тільки знати — чи скоро підйом? До розводу скільки? до обіду? до відбою?

А все ж кажуть,, що перевірка вечірня буває о дев'ятій. Тільки не кінчається вона о дев'ятій ніколи. Ковбасять перевірку удругий та в третій раз. Раніше десятої не заснеш. А о п'ятій годині, кажуть, підйом. Нема й дива, що молдованин сьогодні перед зняттям заснув. Де зек угріється, там і спить відразу. За тиждень набереться цього сну недоспаного;, так що як у неділю не пересмикнуть — сплять покотом бараками цілими.

Ех, та й повалили ж! повалили зеки з ґанку! це старший по бараку з наглядачем їх у зади шугають! Так їх, звірів!

— Що? — кричать їм перші ряди. — Комбінуєте, гади? На гівні сметану збираєте? Давно вийшли б — давно б і порахували.

Вивалив увесь барак надвір. Чотириста чоловіка в бараці — це вісімдесят п'яток. Вишикувалися всі хвостом, спершу по п'ять чітко, а там гамузом,

— Розберися там, ззаду! — старший по бараку реве з приступців.

Хоч би хрін, не розбираються чорти!

Вийшов із дверей Цезар, скулився — з п он том хворий, за ним днювальних двоє з тієї половини бараку, двоє з цієї і ще кульгавий один. У першу п'ятку вони і стали, так що Шухов у третій опинився. А Цезаря у хвіст погнали.

І наглядач вийшов на ґанок.

— Роз-зберись по п'ять! — хвосту кричить, горлянка у нього велика.

— Роз-зберись по п'ять! — старший по бараку реве, горлянка ще більша.

Не розбираються, хоч би хрін.

Зірвався старший по бараку з ґанку, та туди,, та матом, та в спини!

Але — дивиться: кого. Тільки смирних лупцює.

Розібралися. Повернувся. І разом з наглядачем:

— Перша! Друга! Третя!..

Яку назвуть п'ятку — з усіх ніг, у барак. На сьогодні з начальничком розрахувалися!

Розрахувалися б, якби без другої перевірки. Дармоїди ці, лоби широкі, гірше кожного пастуха рахують: той і неписьменний, а отару гонить, на ході знає, чи всі телята. А цих і напомповують, а все без толку. Минулої зими у цьому таборі сушарень взагалі не було, взуття на ніч у всіх у бараці лишалося — так другу, і третю, і четверту перевірку на вулицю вигонили. Уже не одягалися, а так, у ковдри загорнені виходили. З цього року сушарні побудували, не на всіх, але за чергою через два дні на третій кожній бригаді випадає повстяники сушити. Так тепер повторні рази почали рахувати в бараках: з однієї половини у другу перегонять.

Шухов ускочив хоч і не першим, але з першого очей не зводячи. Добіг до Цезаревої койки, сів. Зірвав з себе повстяники, зліз на вагонку біля печі і звідти повстяники свої на піч поставив. Тут — хто раніше захопить. І — назад. До Цезаревої койки. Сидить, ноги підобравши, одним оком дивиться, щоб Цезарів мішок у толо— вах не смикнули, другим, — щоб повстяники його не зіпхнули, хто піч штурмує.

— Ей! — крикнути довелося, — ти, рижий! А як повстяником у морду? Свої ставляй, чужих не чіпай!

Сиплють, сиплють у барак зеки. У 20-й бриґаді кричать:

— Здавай повстяники!

Зараз їх з повстяниками з бараку випустять, барак замкнуть. А потім бігати будуть:

— Громадянине начальнику! Пустіть у барак!

А наглядачі зійдуться у штабному — і на дощечках своїх бухгалтерію зводити, чи втік хто, чи всі на місті.

Ну, Шухову сьогодні до цього байдуже. Ось і Цезар до себе між вагонками пірнає.

— Спасибі, Іване Денисовичу!

Шухов кивнув і, як білка, швидко зліз наверх. Можна двохсот— грамівку доїдати, можна другу цигарочку курити, можна й спати.

Тільки від хорошого дня звеселився Шухов, навіть і спать ніби не хочеться.

Слатися Шухову справа проста: ковдрочку чорноватеньку з матраца зірвати, лягти на матрац (на простиралах Шухов не сПав, либонь, з сорок першого року, як з дому; йому дивно навіть, нащо баби простиралами клопочуться, прання зайве), голову — на подушку із стружок, ноги — у тілогрійку, поверх ковдри — бушлат, і: слава Тобі, Господи, ще один день минув!

Спасибі, що не в карцері спати, тут ще можна.

— Щось другої перевірки нема... — Кільґас з своєї койки забубонів.

— Та-ак! — озвався Шухов. — Це треба в комині вугликом записати, що другої перевірки нема. — І позіхнув: — спати, мабуть.

І тут же у притихлому, присмирнілому бараці почув гуркіт болта на зовнішніх дверях. Убігли з коридору двоє, хто повстяники відносив,, і кричать:

— Друга перевірка!

Тут і наглядач слідом за ними:

— Виходь на ту половину!

А вже дехто й спав! Забубоніли, засовалися, у повстяники ноги пхають (штанів ватяних ніхто й не знімає — без них під ковдрочкою не влежиш, задубієш).

— Тьху, кляті! — вилаявся Шухов. Але не дуже гнівався, бо не заснув ще.

Цезар простягнув руку нагору і поклав йому два коржики, два шматочки цукру і один круглий кавальчик ковбаси.

— Спасибі, Цезаре Марковичу, — нагнувся Шухов униз, у прохід, — ану, мішечок ваш дайте мені нагору під голову для безпеки. (Зверху на ході не смикнеш так швидко, та й хто у Шухова шукати буде?).

Цезар передав Шухову нагору свій білий зав'язаний мішок. Шухов підвалив його під матрац і ще чекав, поки виженуть більше, щоб у коридорі на підлозі босому менш стояти. Але натлядач вискалився:

— Ану, там! в куті!

І Шухов м'яко сплигнув босоніж на підлогу (так же хороше його повстяники з онучами на печі стояли — шкода було їх знімати!). Скільки він виступців перешив — усе іншим, собі не лишив. Та він звичний, справа не довга.

Виступці теж відбирають, у кого вдень знайдуть.

І які бриґади повстяники здали сушити — теж тепер добре, хто в виступцях, а то в онучах самих підв'язаних або босоніж.

— Ну! ну! — ревів наглядач.

— Вам дрюка, падлюки? — старший по бараку тут таки.

Вигнали всіх у ту половину бараку, останніх — у коридор. Шухов тут і став при стінці, коло парашної. Під ногами у нього підлога була мокрувата, і льодком тягнуло низом із сіней.

Вигнали всіх — і ще раз пішов наглядач і старший по бараку дивитися — чи не сховався хто, не приткнувся хто у затемку і спить. Бо як не дорахуєшся — біда, і перерахуєшся — біда, знову пере— перевірка. Обійшли, обійшли, повернулися до дверей.

Перший,, другий, третій, четвертий . . . Уже тепер ШВИДКО' по

одному пускають. Вісімнадцятим і Шухов утиснувся. Та бігом до своєї вагонки, та на підпірочку ногу закинув — шусть! — і вже зверху.

Добре. Ноги знову в рукав тілогрійки, поверх ковдру, поверх бушлат, спимо! Будуть тепер усю ту другу половину бараку в нашу половину перепускати, та нам уже й горя мало.

Цезар повернувся. Подав йому Шухов мішок.

Альошка повернувся. Невдаха він, усім догоджає, а заробити не може.

— На, Альошко! — і коржик один йому дав.

Усміхається Альошка.

— Спасибі! У вас у самих нема!

— ї-їж!

У нас нема, так ми завжди заробимо.

А сам ковбаси кавальчик — у рот! Зубами її! Зубами! Дух м'ясний! І сік м'ясний, справжній. Туди, в живіт пішов.

І — нема ковбаси.

Решта, розсудив Шухов, перед розводом.

І прикрився з головою ковдрочкою, тонкою, непратенькою, уже не прислухаючись, як між вагонками набилося із тієї половини зеків: чекають, коли їх половину перевірять.

Засинав Шухов, цілком задоволений. У дні у нього трапилося сьогодні багато удач: у карцер не посадили, на Соцгородок бриґаду не вигнали, у обід він закосив кашу, бригадир добре закрив процен— товку, стіну Шухов клав весело, з пилочкою на пшоні не попався, підзаробив увечорі у Цезаря і тютюнцю купив. І не захворів, перем'явся.

Пройшов день, нічим не затьмарений, майже щасливий.

Таких днів у його строку від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п'ядесят три.

З перехідніх років — три дні зайвих наростало...