Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

З обіду будете шлякобльоками на другому поверсі стіни класти, там, де восени шоста бриґада покинула. А зараз треба утеплити машинову залю. Там троє вікон великих, їх у першу чергу чимнебудь забити. Я вам ще людей на допомогу дам, тільки думайте, чим забити. Машинова заля буде нам і розчинною і огрівальнею. Не нагріємо — померзнемо, як собаки, зрозуміли?

І, може бути, ще що сказав би, та прибіг за ним Гопчик, хлопець років шістнадцятьох, рожевенький, як поросятко, з наріканням, що скриньки для розчину їм друга бриґада не дає, б'ються. І Тюрін махнув туди.

Як не важко було починати робочий день у такий мороз, але це тільки початок, і важливо його переступити, тільки його.

Шухов і Кільґас подивилися один на одного. Вони не раз уже працювали удвох і поважали один в одному і теслю і муляра. Роздобути на снігу на голому, чим вікна ті зашити, не було легко. Але Кільґас сказав:

— Ваню! Там, де складані доми, знаю я таку місцинку — лежить грубий рулон толю. Я ж його сам і прикрив. Махнемо?

Кільґас хоч і лотиш, а російську знає, як рідну, — у них поруч було село старообрядське, з дитинства і навчився. А в таборах Кільґас тільки два роки, але вже все розуміє: не викусиш — не випросиш. Кличуть Кільґаса Йоганном, Шухов теж кличе його Ванею.

Вирішили йти за толем. Тільки Шухов спочатку збігав тут же в корпусі авторемонтних, що будується, взяти свій майстерок. Майстерок — велика річ для муляра, як він добрий у руку і легкий. Одначе на, кожному об'єкті такий порядок: увесь інструмент ранком одержали, увечорі здали. І який завтра інструмент ухопиш — це від удачі. Але Шухов якось обрахував інструментальщика і кращий майстерок заіванив. І тепер кожного вечора, він його переховує, а

ранку кожного, як кладка буде, бере. Звичайно, як погнали б сьогодні 104-у на Соцгородок — і знов Шухов без майстерка. А тепер камінчик одвернув, у щілинку пальці засунув — ось він, витягнув.

Шухов і Кільґае вийшли з авторемонтних і пішли в бік склада— них домів. Густа пара йшла від їхнього дихання. Сонце вже піднялося, але було без проміння, як у тумані, а по боках сонця стояли, дивись, стовпи.

— Чи не стовпи? — кивнув Шухов Кільґасу.

— А нам стовпи не заважають, — відмахнувся Кільґае і засміявся. — Аби від стовпа до стовпа колючку не натягнули, ти от що дивися.

Кільґае без жарту слова не знає. За це його вся бригада любить. А вже лотиші з усього табору його шанують як! Ну, правда, харчується Кільґае нормально. Дві посилки кожного' місяця, рожевий, як і не в таборі він зовсім. Будеш жартувати.

їхнього об'єкту зона велика — по-оки перейдеш через усю. Трапилися по дорозі з 82-ї хлоп'ята — знову їх ямки довбати приму— сіли. Ямок треба невеликих: п'ятдесят на п'ятдесят і глибини п'ятдесят. Та земля та і влітку, як камінь, а тепер морозом схоплена, піди її вгризи. Довбуть її джаґаном — сковзається джаган, а земля

— ні крихти. Стоять хлоп'ята кожен над своєю ямкою, оглядаються — грітися їм ніде, відійти не велять, — давай знов за джаґан. Від нього все тепло.

Побачив серед них Шухов знайомого одного, вятича, і порадив:

— Ви б, чуєш, землеруби, над кожною ямкою теплянку розпалили. Вона б і відтанула, земля.

— Не велять, — зідхнув вятич. — Дров не дають.

— Знайти треба.

А Кільґае тільки плюнув.

— Ну скажи, Ваню, якби начальство розумне було — хіба поставили б людей у такий мороз джаґанами землю довбати?

Ще Кільґае вилаявся кілька разів нерозбірливо і змовк, на морозі не наговоришся. Ішли вони далі й далі і підійшли до того місця, де під снігом були поховані щити складаних домів.

З Кільґасом Шухов любив працювати, у нього одне тільки погано

— не курить, і тютюну в його посилках не буває.

І правда;, пам'ятливий Кільґае: підняли удвох дошку, другу — а під них толю рулон закочений.

Вийняли. Тепер — як нести? З вишки зауважать — це нічого: попкам тільки одна турбота, щоб зеки не розбігалися, а посеред робочої зони хоч усі щити на тріски порубай. І наглядач таборовий як назустріч трапиться — теж нічого: він сам придивляється,, що йому в хазяйство пішло б. І роботягам усім на ці складані доми наплювати. І бригадирам теж. Уболіває за них тільки прораб вільний, та десяцький з зеків, та Шкуропатенко довгоязикий. Ніхто він, Шкуро— патенко, просто зек. Виписують йому наряд,-тимчасівку за те одне, що він складані доми від зеків охороняє, не дає розтягати. От цей Шкуропатенко скоріше всього на відкритій видноті і підловить.

— Ось що, Ваню, поземно його нести не можна, — придумав Шухов, — давай його стояка обнявши візьмемо і підемо так легенько, собою прикриваючи. Здалека не розпізнає.

Дотепно придумав Шухов. Узяти рулон незручно, так не взяли, а стиснули поміж собою, як людину третю,, — і пішли. І збоку тільки й бачиш, що двоє людей ідуть щільно.

— А потім на вікнах прораб побачить цей толь, однаково зрозуміє, — вимовив Шухов.

— А ми що? — здивувався Кільґас. — Прийшли на ТЕЦ, а вже там, мовляв, було так. Невже зривати?

І те правда.

Ну, пальці у виношених рукавицях задубіли, просто зовсім не чути. А повстяник лівий тримає. Повстяники — це головне. Руки в роботі розійдуться.

Пройшли: цілиною сніговою — вийшли на санний полоз від ін— струменталки до ТЕЦ. Мабуть, цемент перед ними повезли.

ТЕЦ стоїть на горбі, а за нею зона кінчається. Давно вже на ТЕЦ ніхто не бував, усі підходи до> неї снігом рівним сповиті. Тим ясніший полоз санний і стежечка свіжа, глибокі сліди — наші пройшли. І чистять уже лопатами дерев'яними коло ТЕЦ і дорогу для машини.

Добре, якби підйомничок на ТЕЦ працював. Та там мотор перегорів, і з того часу, здається, не лагодили. Це знову, значить, на другий поверх усе на собі. Розчин. І шлякобльоки.

Стояла ТЕЦ два місяці, як кістяк сірий, у снігу, покинута. А ось прийшла 104-а. І в чому її душа тримається? — черева порожні пасами брезентовими затиснені; морозище тріщить; ні огрівальні, ні вогню іскорки. А все ж прийшла 104-а — і знову життя починається.

Біля самого входу в машинову залю розвалилася скринька для розчину. Вона трухлява була, скринька, Шухов і не сподівався, що її донесуть цілою. Бриґадир поматюкався для порядку, але бачить — ніхто не винен. А тут котять Кільґас з Шуховим, толь між собою несуть. Утішився бриґадир і зразу ж перестановку робити: Шухову РУРУ Д° печі ладнати, щоб скоріше розпалити, Кільґасу скриньку латати, а естонці йому два на допомогу, а Сенці Клевшіну — на сокиру, і планок довгих наколоти;, щоб на них толь набивати: толь вужчий від вікна вдвоє. Звідки планок узяти? Щоб огрівальню зробити, на це прораб дощок не випише. Оглянувся бриґадир, і всі оглянулися, один вихід: одбити пару дощок, що як поруччя до трапів на другий поверх припасовані. Ходити — не ловити ґав, то й не впадеш. А що ж зробити?

Здається, чого б зекові десять років у таборі спину гнути? Не хочу, мовляв, та. й тільки. Тягни день до' вечора, а ніч наша.

Та не вийде. На те вигадано бриґаду. Та не: таку бриґаду, як на волі, де Івану Івановичу окремо зарплата і Петру Петровичу окремо зарплата. У таборі бриґада — це такий пристрій, щоб не начальство зеків підганяло, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове,, або всі здихайте. Ти не працюєш, гад, а я з-за тебе голодним сидіти буду? Ні, вколюй, падлюко!

А ще притисне така мить, як зараз, тим більше не всидиш. Хочеш чи не хочеш, а скачи та підскакуй, повертайся. Як за дві години огрівальні собі не зробимо' — пропадемо тут усі на хрін.

Інструмент Павло приніс уже, тільки розбирай. І рур кілька. До бляхарського' діла, правда, інструменту нема, але є молоточок слюсарський та сокирка. Якнебудь.

Поляпає Шухов рукавицею об рукавицю, і складає рури, і обкле— пує в стиках. Знову поляпає і знову оббиває (а майстерок тут же й схований недалеко. Хоч у бриґаді люди свої, а підміняти можуть. І той же Кільґае).

І — як вимело всі думки з голови;. Ні про що Шухов зараз не згадував і не турбувався, а тільки думав, як йому коліна рур скласти та вивести, щоб не димило. Гопчика. послав дроту шукати — прив'язати руру при вікні на виході.

А в куті ще присадиста піч є з цегляним виводом. На ній плита залізна зверху, вона розжарюється, і на ній пісок розмерзається й сохне. Так ту піч уже запалили, і на неї кавторанґ з Фетюковим носилками пісок носять. Щоб носилки носити — розуму не треба. От і ставить бригадир на ту роботу колишніх начальників. Фетюков, либонь, в якійсь конторі великим начальником був. На машині їздив.

Фетюков по перших днях на кавторанґа навіть хвіст підняв, покрикував. Але кавторанґ йому двигонув у зуби раз, на тому й полагодили.

Уже до печі з піском сунули хлоп'ята грітися, але бригадир попередив :

— Ех, зараз когось по лобу вгрію. Устаткуйте спочатку!

Битому собаці тільки нагая покажи. І мороз лютий, але бригадир лютіший. Розійшлися хлоп'ята знову до роботи.

А бриґадир, чує Шухов, тихо Павлові:

— Ти лишайся тут,, тримай міцно. Мені зараз процентовку закривати йти.

— Ти лишайся тут,, тримай міцно. Мені зараз процентовку закривати йти.

Від процентовки більше залежить, ніж від самої роботи. Котрий бриґадир розумний — той на процентовку натискає. З неї живимося. Чого не зроблено — доведи, що зроблено; за що дешево платять — оберни так, щоб дорожче. На це великий розум у бригадира потрібен. І блат з нормувальниками. Нормувальникам теж нести треба.

А розмірковувати — для кого ці всі проценти? Для табору. Табір через це з будівництва тисячі зайві вигребає, та своїм ляйте— нантам премії виписує. Тому ж Волковому за його нагай. А тобі — хліба двісті грамів зайвих на вечір. Двісті грамів життям орудують.

Принесли води двоє відер, а її по дорозі льодом схопило'. Розсудив Павло — зайве її й носити. Скоріше тут із снігу натопимо. Поставили відра на піч.

Припер Гопчик дроту алюмінієвого нового — того, що провід електрики тягнуть. Доповідає:

— Іване Денисовичу! На ложки добрий дріт. Мене навчите ложку відлити?

Цього Гопчика, хитруна, любить Іван Денисович (рідний син його помер маленьким, дома дочки дві дорослі). Посадили Гопчика за те, що бандерівцям у ліс молоко носив. Строк дали як дорослому. Він — теля ласкаве, до всіх дядьків лащиться. А вже1 й хитрість у нього: посилки свої одинцем їсть, іноді ночами жує.

Та всіх таки й не нагодуєш.

Одломили дроту на ложки, сховали в кут.