Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр
— Хіба правильний у зоні повісять?
Бриґадири розійшлися. Шухов побіг до колодязя. Під опущеними, але не зав'язаними навушниками пошпигувало вуха морозом.
Зруб колодязя був укритий товстим нальодом, так що ледве пролазило в діру відро. І вірьовка стояла кілком.
Рук не чуючи, з паруючим відром Шухов повернувся в наглядацьку і встромив руки в колодязьну воду. Потепліло.
Татарина не було, а наглядачів збилося четверо, вони облишили дамки і сон і сперечалися, по скільки їм дадуть у січні пшона (у ви— селку з продуктами було зле, і наглядачам, хоч картки давно скінчилися, продавали деякі продукти окремо від виселкових, за знижкою).
— Двері притискай, ти, падло! Дме! — повернувся один з них.
Шяк не випадало зранку мочити повстяники. А й перевзутися ні
в що, хоч і в барак побіжиш. Різних порядків із взуттям набачився Шухов за вісім років сидіння: бувало, і зовсім без повстяників зиму переходжували, бувало, і черевиків тих не баїчили, тільки лапті та ЧТЗ (з ґуми взуття, слід автомобільний). Тепер ніби з взуттям підладилось: у жовтні одержав Шухов (а чому одержав — з помбриґади— ром разом у каптьорку вчепився) черевики кремезні, твердоносі, з місцем на дві теплі онучі. З тиждень ходив, як іменник, усе новими закаблуками постукував. А в грудні повстяники надійшли — житу— ха, вмирати не треба. Так якийсь же чорт у бухгальтерії начальникові нашептав: повстяники, мовляв, хай одержують, а черевики здадуть. Мовляв, не порядок — щоб зек дві пари мав відразу. І довелося Шухову вибирати: або в черевиках усю зиму наскрізь, або у повстяниках, хоч і в відлигу, а черевики віддай. Доглядав, солідолом зм'якшував, черевики новісінькі, ах — нічого так не було шкода за вісім років, як цих черевиків. На одну купу кинув, на весні уже твої не будуть.
Зараз Шухов так зметикував: моторно виліз з повстяників, поставив їх у кут, кинув туди онучі (ложка брязнула на підлогу; хоч як швидко споряджався в карцер, а ложки не забув) і босоніж, щедро розливаючи ганчіркою воду, кинувся під повстяники наглядачам.
— Ти! гад! легше! — похопився один, підбираючи ноги на стілець.
— Риж? Риж іде за іншою нормою, з рижем ти не рівняй!
— Та ти скільки води набираєш, дурню? Хто ж так миє?
— Громадянине начальнику! А інакше його не помиєш. Уївся ж бру д...
— Чи ти бачив коли, як твоя баба підлоги мила, одоробло?
Шухов випростався, тримаючи, в руці танчірку з спливаючою водою. Він усміхнувся простодушно, показуючи брак зубів, проріджених цингою в Усть-Іжмі у сорок третьому році, як доходив. Так доходив, що кривавою бігункою начисто його проносило, виснажений шлунок нічого приймати не хотів. А тепер тільки шепелявлення з тото часу лишилося.
— Від баби мене, громадянине начальнику, у сорок першому році відставили. Не пригадую і яка вона, баба.
— Отак вони й миють... Нічого, падлюки, не вміють і не хочуть. Хліба того не варті, що їм дають. Киїзяком би їх годувати:
— Та на фуя його й мити щодня? Сирість не виводиться. Ти от як, чуєш, вісімсот п'ятдесят четвертий! Ти легенько протри, щоб тільки мокрувато було, і геть звідсіля.
— Риж! Пшонянку з рижем ти не рівняй!
Шухов порався жваво.
Робота — вона як палиця, кінців у неї два: для людей робиш — якість дай, для дурня робиш — дай показуху.
А інакше давно б усі видохли, справа відома. Шухов протер дошки підлоги, щоб плям сухих не лишалося, ганчірку невикручену кинув за піч, біля порога свої повстяники натягнув, вихлюпнув воду на доріжку, де ходило начальство, — і навскоси, повз лазню, повз темну прохололу будівлю клюбу, похитав до їдальні.
Треба було ще і в санчастину устигнути, ломило знову всього. І ще треба було перед самою їдальнею на наглядачів не втрапити: був наказ начальника табору суворий — одинаків відсталих ловити і в карцер саджати.
Перед їдальнею сьогодні — випадок такий дивний — натовп не тиснувся, черги не було. Заходь.
Всередині стояла пара, як у лазні, — напливи морозу від дверей і пара від баланди. Бригади сиділи за столами або тлумилися в проходах, чекали, коли місця звільняться. Перегукуючись через тісноту, від кожної бриґади роботяги по два, по три носили на дерев'яних тацях миски з баландою і кашею й шукали для них місця на столах. І однак же не чує, остолоп, спина дубова, на тобі, штовхнув тацю. Хлюп, хлюп! Рукою його вільною — по карку, по карку! Правильно! Не стій на дорозі, не виглядай, де підлизати.
Там, за столом, ще ложки не вмочивши, хлопець молодий хреститься, значить, українець західній, і то новачок.
А росіяни — і якою рукою хреститися, забули.
Сидіти в їдальні холодно, їдять переважно в шапках, але не поспішаючи, виловлюючи розвар зітлілої дрібної рибки з-під листя чорної капусти і випльовуючи кісточки на стіл. Коли їх набереться гора на столі — перед новою бригадою хтонебудь змахне, і там вони до— тріскують на підлозі.
А просто на підлогу кістки плювати — вважається ніби й неохайно.
Посеред барака ішли в два ряди чи то стовпи, чи то підпірки, і при одному з таких стовпів сидів однобриґадник Шухова Фетюков, пильнував його сніданок. Це був з останніх бриґадників, слабіший від Шухова. Зовні бриґада вся в одних чорних бушлатах і в нумерах однакових, а всередині і геть нерівно — східцями йде. Буйновського не посадиш коло миски сидіти, та й Шухов не кожну роботу прийме, є нижчі від нього.
Фетюков помітив Шухова і зідхнув, віддаючи місце.
— Уже прохололо все. Я за тебе їсти хотів, думав — ти в кондеї.
І — не лишився чекати, знаючи, що Шухов йому не залишить, обидві миски відтинкує чисто.
Шухов витягнув з повстяника ложку. Ложка ця була дорога йому, пройшла з ним усю північ, він сам одливав її в піску з алюмінієвого дроту, на ній і наколка стояла: "Усть-Іжма, 1944".
Потім Шухов зняв шапку з голеної голови — хоч як холодно, але ніяк не міг він дійти до того, щоб їсти в шапці — і, каламутячи відстояну баланду, швидко перевірив, що там потрапило в миску. Трапило так, середньо. Не з початку бака наливали, але й не вибовтки. Фетюкову вистачить того, що він, миску доглядаючи, з неї картоплю виловив. Одна радість у баланді буває, що вона гаряча, але Шухову припала тепер зовсім холодна. Одначе він почав її їсти так само повільно, зосереджено. Тут уже хоч хай дах горить — поспішати не треба. Не рахуючи сну, таборовик живе для себе тільки ранком десять хвилин за сніданком, та за обідом п'ять, та п'ять за вечерею.
Баланда не мінялася з дня на день, залежало — який овоч на зиму заготовлять. Минулого року заготовили одну солону моркву — так і пройшла баланда на чистій морквиці з вересня до червня. А тепера —, капуста чорна. Найпоживніший час таборовику — червень: кожен овоч кінчається, і його заступають крупами. Найгірший час — липень: кропиву в котел січуть.
З рибки дрібної траплялися все тільки кістки, м'ясо 'з кісток зварилося, розлізлося, тільки на голові й на ховсті трималося. На крихкій сітці рибчиного кістяка не лишаючи ні луски, ні м'ясинки, Шухов ще м'яв зубами, висмоктував кістяк — і випльовував на стіл. У кожній рибі він їв усе: чи то зябри, чи хвіст і очі їв, коли вони на місті траплялися, а коли виварювалися й плавали у мисці окремо — великі риб'ячі очі, — не їв. З нього1 за це сміялися.
Сьогодні Шухов заощадив: не зайшовши в барак, пайка не одержав і тепер їв без хліба. Хліб — його потім окремо натиснути можна, ще поживніше.
На друге була каша з магари. Вона застигла в один згусток, Шухов відламував її шматочками. Магара не те що холодна — вона й гаряча ні смаку, ні насичення не лишає: трава й трава, тільки жовта, під вигляд пшона. Придумали давати її замісто крупів, кажуть — від китайців. У вареній вазі триста грамів тягне — і гаразд: каша не каша, а йде за кашу.
Облизавши ложку і засунувши її на попереднє місце у повстяник, Шухов надів шапку і пішов у санчастину.
Було все так само темно в небі, з якого таборові ліхтарі зігнали зорі. І все такими ж широкими струмами два прожектори розтинали таборову зону. І як цей табір, Окремий, починали — ще фронтових ракет освітлювальних дуже багато було в охорони, ледь погасне світло — сиплють ракетами над зоною, білими, зеленими, червоними, війна справжня. Потім перестали ракети кидати. Чи дорого обходяться?
Була все та ж ніч, що й при підйомі, але досвідченому окові із різних дрібних прикмет легко було визначити, що скоро вдарять розвід. Помічник Кривого (днювальний по їдальні Кривий від себе годував і тримав ще помічника) пішов кликати на сніданок інвалідний шостий барак, тобто тих, що не виходять за зону. У культурно— виховну частину поплентався старий маляр з борідкою — за фарбою і пензлем, нумери писати. Знову ж Татарин широкими кроками, поспішаючи, перетяв лінійку в напрямі штабного барака. І взагалі зовні народу поменшало' — значить, усі прихилились і гріються в останні солодкі хвилини.
Шухов моторно сховався від Татарина за ріг барака: другий раз упіймаєшся — знову присікаються. Та й ніколи не треба ловити ґав. Старатися треба, щоб ніякий наглядач тебе одинцем не бачив, а тільки в натовпі. Може, він шукає людину на роботу послати, може, нема на кому зло зігнати. Читали ж он наказ по бараках — перед наглядачем за п'ять кроків знімати шапку і по двох кроках надіти. Один наглядач плентається, як сліпий. Йому байдуже, а для других це насолода. Скільки за ту шапку в кондей перетягали! Ні, вже за рогом перестоїмо.
Проминув Татарин — і вже Шухов зовсім націлився в санчастину, як його осяяло, що сьогодні ж ранком до1 розводу призначив йому довгий латиш із сьомого барака прийти купити дві склянки самосаду, а Шухов заклопотався, з голови вилетіло. Довгий латиш учора ввечорі одержав посилку, і, може, завтра цього самосаду вже не буде, чекай тоді місяць нової посилки. Добрий у нього самосад, міцний помірно і пахучий. Рудуватенький такий.
Зажурився Шухов, затоптався — чи не повернути до сьомого барака. Але до санчастини зовсім мало лишалося, і він потрухикав до ґанку санчастини. Чути скрипів сніг під ногами.
У санчастині, як завжди, так було чисто в коридорі, що страшно ступати по підлозі. І стіни фарбовані емалевою білою фарбою. І білі всі меблі.
Але двері кабінетів були всі закриті. Лікарі, гляди, ще з ліжок не підводилися. А в дижурці сидів фельдшер — молодий хлопець Коля Вдовушкін, за чистим столиком, у свіженькому білому халаті — і щось писав.
Нікого більше не було.
Шухов зняв шапку, як перед начальством, і, за таборовою звичкою лізти очима куди не слід, не міг не зауважити, що Ніколай писав рівними-рівними рядками, і, кожен рядок відступивши від краю, акуратно один під одним починав з великої літери.
