Куть-кутько - Пеннак Даніель

Якщо господарі не зголосяться впродовж трьох днів... Каюк!"

— Останнє слово я вставив від себе, — прошепотів Гугнявий, гидко осміхаючись. — Менш канцелярське, але означає те ж саме.

І тут усі замовкли. Фургончик чахкав двигунцем. Час від часу двигунець глухнув, і машина м'яко котилася на шинах, ледь гальмуючи. Іноді вона різко спинялася, дверцята розчахувалися, і до них кидали нового собаку.

— Це помилка! Я протестую! Ви ще не знаєте, з ким маєте справу! — протестував новоприбулець на втіху Гугнявому.

Або ж, заціпенілий, навіть не скиглив. Або ж казав:

— Здорові були, браття. Правда ж, чудове пробудження? І питав:

— Який термін?

— Три дні, — відповідав Копиця.

— А ні, каюк, — уточнював Гугнявий. Траплялося, що двигун знову заводився, а дверцята не

розчинялися. Тоді здіймався скажений гавкіт, і Гугнявий верещав голосніше за інших:

— Проґавили! Проґавили! Злидні погані! На капусту! Теж.мені гицелі! Мисливці на черепах! Про-ґавили! Про-ґав-ґавили! Нікчеми! Хочете слимаків? Слимаків? Про-ґав-ґав-ґавили! Про-ґав-ґав-ґавили!

До них приєднувався навіть Копиця. А тоді гавкіт спадав, спадав і, зрештою, западала тиша.

Бо, ніде правди діти, було зовсім не до сміху.

X

СПРАВЖНІЙ ЖАХ

У гицелів зовсім не солодко. Найгірші його собачі спогади. Щоразу, коли бачить цей сон, Песик починає кричати серед ночі. Тоді прокидається Мускусний Здоровань і бурчить: "Знову йому щось наснилося! Скільки можна!" Насправді страшно самому Мускусному Здорованю. Від того довгого завивання, яке зринає з глибин пам'яті Песика, у нього кров застигає в жилах. І Здоровань будить Пер-чичку, аби почуватися не таким самотнім.

— Що? Що таке? Що відбувається?

— Песик... Йому щось сниться, — шепоче Здоровань.

— Знову? — обурюється Перчичка. — Ні, так далі не може тривати.

їй теж не по собі.

А Вишенька спить. Спить, як діти сплять — хоч з гармати гати, не добудишся.

А Песика замкнули на кухні, наодинці з його сновидіннями. Наодинці зі спогадами про гицелів.

Який лемент здійнявся, коли вони приїхали! Як відлу; нював гавкіт від тих бляшаних стін і цементної підлоги!

Усі зібрані там собаки кинулися до ґрат своїх кліток. З зусібіч кричали:

— Гей, хлопці, новачків привезли!

— Як люб'язно, що ви приєдналися до нашого гурту!

— Д иви-но, Гугнявий... А що, вовкулако, знову впіймався?

— Три дні! Три дні!

— Многая літа меру!

— А що, юшка на волі не така смачна?

То вони так бадьорилися, аби не показати, що страшенно бояться. Але невдовзі усі затихли, як у фургоні, і в глибинах тієї тиші, прикритий багатьма шарами гонору, чаївся Справжній Жах, той, що його Песик відчув біля непорушного тіла Чорнухи.

Він відчував бродіння того жаху в усіх перемовинах пошепки, які снувалися довкола.

— Я, — казав якийсь голос, — тут ненадовго. Тільки перевірять, хто я.

— А я, — гарчав інший, — вкушу першого, хто до мене торкнеться.

— А мені начхати... З таким життям, байдуже...

А найжахливіше те, і Песик це відчував, що жодний не вірив тому, що казав.

Були й такі, що весь час собі бубоніли:

— Чистота міста, кажете! Якби ж то! Ніби забруднюємо місто ми! А як бути з газами, якими нас щедро пригощають автомобілі! Кажуть про сказ, та вони, а не ми, скажені! Вони весь час б'ються. Учора на вулиці Джофредо сам бачив, як не поділили стоянку...

— Твоя правда, самі вони скажені, — перебив другий голос, — ось минулого тижня один з них мене вкусив!

Де-не-де захихотіли.

— Та кажу ж святу правду! Так званий приятель господаря. Я довірливо простягнув йому лапу, а він взяв і вкусив!

— Годі брехати! Заткніть пельку.

І одразу всі вмовкли. Доказ Великого Жаху. Доказ, що нікому, якщо чесно, говорити не хотілося. Доказ, що кожний лише за себе.

Час минав. Ті, у кого були господарі, підскакували щоразу, як відчинялись двері, притискаючись писками до ґрат. Інколи справді приходив господар. Треба було бачити ті поцілунки й обійми з віднайденим собакою! Важко сказати, хто з двох був більше вдоволений. Пес смикав за повідок, а господар увесь час повторював його ім'я. Дай я тебе поцілую, дай я тебе погладжу, дай я тебе оближу. Що скажеш... любов!

— Це породистий пес, — зауважував Копиця. (Усіх їх упхнули до однієї клітки, Песика, Копицю, Гугнявого й інших, що були з ними в фургоні). ч

— А що таке породистий пес? — поцікавився Песик.

— Людська вигадка, — презирливо пирхнув Гугнявий. — Цілком штучний винахід. Беруть, приміром, швидконогого, як гончак, міцного, як босерон, а ще витривалого, як англійський щуролов, усе це змішують і на тобі! — доберман. Отримавши добермана, йому не дають паруватися з далекими родичами. Результат називають породою. Людям це подобається. Порода бовдурів, між нами кажучи, бо я був знайомий з кількома доберманами і, скажу тобі, мозкової кісточки вони не вигадали! Звісно, коли одружуватися можна лише з близькими родичами... Та ще й поганими! А ще й гоноровими!..

— Не перебільшуй, — зауважив Копиця. — Приятелював я з доберманом і дуже навіть непоганим.

— Бувають і винятки, — погодився Гугнявий, — але загалом...

— А ти, — поцікавився Песик у Копиці, — ти породистий? Копиця осміхнувся.

— Я всепородний пес. Усі собаки мої родичі. Навіть Гугнявий, хоч на мене і несхожий, навіть ти, хоч схожий ще менше.

— І в тебе нема господаря?

Усмішка ніби злиняла. Запала довга мовчанка. Дуже довга. Зрештою Копиця пояснив:

— У мене була господиня... І знову замовк.

-1 що? Мовчання.

— А потім я її загубив.

Сонце високо підбилося в небі. Під толевим дахом стояла пекельна спека. Собаки повивалювали язики.

— Як втратив?

— Втратив і все. Пішов увечері на прогулянку, а коли повернувся вранці, її вже не було. Помешкання було порожнє. Вона виїхала.

— Банальна історія, — втрутився Гугнявий. — Втекла з чоловіком. Чоловік не любив собак, і коли довелося обирати між тобою і ним, вона обрала його.

— Можливо, — погодився Копиця.

— А ти не побіг по сліду? — здивувався Песик.

— А для чого? Раз вона мене кинула, що це дало б?

— Ти правильно вчинив, — похвалив Гугнявий. — У нас теж є гідність.

Копиця якийсь час помовчав, а тоді сказав мрійливо, ніби міркуючи вголос:

— Зрештою, винний я сам, бо погано її вишколив...

Розмову ту перервала подія, яку Песик запам'ятав назавжди. Подія, від якої він досі виє ночами. Ворота розчахнулися, і стало видно, як заходить сонце. На центральну алею задом в'їхала чорна вантажівка. З неї вискочили десять чоловіків у шкіряних рукавицях, повідкривали клітки одного ряду, похапали собак, які там були, і абияк повкидали до вантажівки. Директор притулку байдуже спостерігав за всім. Собаки гавкали, упиралися всіма чотирма лапами, кусалися. Куди там. Усе сталося блискавично. Вантажівка поїхала, ворота зачинилися. Запала мертвотна тиша. Війнуло Великим Жахом. Собаки дивилися на ряд порожніх кліток. То були клітки, де собаки просиділи три повних дні.

XI

ГУГНЯВИЙ

Назавтра Песика і його товаришів перевели до кліток другого дня. Настав другий день чекання. В попередній клітці їх замінили нові собаки. Здійнявся такий самий лемент, як тоді, коли їх привезли вчора. І був такий самий день. Тільки ще тривожніший. Сонце набралося сили і підбилося над толевим дахом, який страшенно розпікся. У бляшаних мисках вода мало не кипіла. Ніхто не їв. Час від часу за своїми собаками приходили господарі. Ще один врятований пес, а скільки розбитих надій...

Близько третьої з'явилася незвичайна процесія. Попереду йшла білява дівчина. Говорила вона голосно і розкотисто. За нею йшов пелехатий бородатий чолов'яга, який ніс таку собі чорну машинку з оком на кінці. А позаду, як завжди, байдужий, директор притулку.

Побачивши їх, собаки залементували хором:

— Журналісти! Журналісти! Журналісти, сюди! Мене, мене! Ні, не його, а мене!

— Що це? — запитав Песик у Копиці.

— Телебачення. Сторінка загублених собак. Вони приходять сюди раз на місяць, вибирають когось із нас, знімають на камеру, а тоді показують по телебаченню в новинах, щоб підшукати йому господаря.

— А що треба, щоб тебе зняли? — поцікавився Песик.

— Треба бути гарним.

— Тоді вони обов'язково виберуть тебе! — зрадів Песик. — Ти такий гарний!

— Дякую, — зітхнув Копиця. — Але я дуже старий. Треба ще бути молодим. Молодим і не дуже великим.

— Молодиміне дуже великим? Якя? Мене можуть вибрати?

— Ти жартуєш? — обірвав його Гугнявий. — Ти себе бачив? Ти такий потворний, а ось я — інша річ, — і він відштовхнув Песика, щоб протиснутися до ґрат.

Важко повірити в те, що було потім. Гугнявий, який тільки те й робив, що ганив усіх, який два дні вдавав гордовитого і глузував з усіх тих "собачечок з любими господарями", який тільки й торочив про незалежність, волю, гідність, усім тілом притиснувся до ґрат і благав ніжним мелодійним голосом (і зовсім не гугнявим), таким, що аж за душу бере:

— Зважте на мене, любі журналісти: я бідний загублений пес, моя стара господиня померла... Зжальтеся, підшукайте мені родину з дітьми... Я такий ніжний з дітками, я так люблю діток, я їх так поважаю!

І то так переконливо, що білява журналістска спинилася біля клітки, мало не в сльозах:

— Господи, який цуцик, — схлипнула вона. — Тобі він подобається, хлопче? Такий гарненький. Просто з'їла б. У нього щось є від довгошерстної такси. Він може бути чудовою кімнатною собачкою. Правда, хлопче?

Це так вона називала пелехатого-бородатого. Камера в нього важеленна. Піт з нього лив струмками. Звісно, він погодився.

Через дві години після зйомок Гугнявого повернули. Він був дуже гордий. Шерсть блищала, та й взагалі все було, як треба.

— Клас: макіяж, підсвітка, оксамитова подушечка... справді, чудово. Єдине: знімали мене з якимсь котиськом, ангорським, чи що. Від нього смерділо одеколоном. На шиї шовкова стрічка. Карикатура. Я ледь стримався, щоб його не роздерти. Нічого, хай лишень вийду...

Усі мовчали. Було якось незручно за нього. Але Гугнявий того не помічав. Він собі й далі патякав.

— Тепер усе просто. Завтра з самісінького ранку по мене прийдуть "кандидати в хазяї". З півсотні. Мені лишиться тільки вибрати. Єдина заковика — діти. Терпіти їх не можу. Вони мене нервують. Я їх просто боюся! Але байдуже.

Щойно мої нові хазяї відвернуться, я втечу. Адже я люблю волю, гідність...

Він патякав і патякав. Але ніхто не слухав.