Куть-кутько - Пеннак Даніель

Чор-нуху всі поважали. Дуже боялися. Варто було бачити, як злодій тікає від неї, опустивши голову і підібгавши хвоста.

— Це вам не жарти!

Утім, не така вже й сильна вона була. Вік давався взнаки. Але вона зажила слави, а це неабищо.

На жаль, були й інші небезпеки. Найнебезпечнішою була мить прибуття самоскидів-сміттєвозів. То була най-солодша і водночас найстрашніша мить. Настільки небезпечна, що більшість собак не наважувалася і близько підходити, коли падала лавина сміття.

— Нічого не поробиш — повчала Чорнуха, — як хочеш зауважити найласіші шматочки, маєш бути при вивантаженні і добре дивитися, що вилітає.

Господи! Скільки там усього вилітало! Скільки летіло згори!

— Як стоятимеш згори, нічого не помітиш, треба дивитися знизу, аби воно встигло розпорошитися. І обережніше з замашними предметами.

— Якими?

— Важкими залізними чи дерев'яними предметами, які можуть тебе розчавити. їх треба уникати, відскакуючи ліворуч і праворуч, але не випускати з очей різницькі відходи в пакетах.

І вона навчила його ухилятися. Вона була ще навдивовижу спритна.

— Сила у житті нічого не важить. Важлива кмітливість!

— Це що?

— Уміння уникнути сильного удару! Обережно, матрац! Матрац гепнувся позад них, і пружини заскавчали. Боже

правий, іноді здавалося, що вам на голову валиться все місто!

Ніби ті самоскиди-сміттєвози були будинками, і будинки ті викидали все, що в них є! Ліжка, шафи, фотелі, телевізори, які вибухали, гепнувшись на землю, як цілі вулкани!

Та хоч як дбай, а від випадку ніхто не застрахований. Можна бути щасливим, та ніхто не застрахований від нещастя (і, навпаки, на щастя).

Лихо сталося світлого літнього ранку. Цілу ніч дув містраль. Небо було чисте, як добре вилизана таця з не-ржавійки. Песик і Чорнуха попрокидалися удосвіта і в доброму гуморі. їм подобалося літо. По-перше, вони любили, коли тепло. По-друге, влітку на Лазуровий берег валом валили туристи, і мешканці звалища наїдалися досхочу. Завдяки ресторанам.

Отож вони сиділи біля підніжжя купи сміття і чекали. Ось здалеку долинув гул моторів. Потім за платанами, якими обсаджено шлях, здійнялася хмара куряви. А ось і самі самоскиди-сміттєвози. Потім вибухнув вулкан. І посипалося сміття.

Як воно сталося? Миттєво. Просто випадок. Не поталанило. Вони повідскакували від усіх важких предметів. Запам'ятали усі ласі місця. А тоді воно й сталося. Та штука вилетіла з самоскида. Велетенська й біла. Залізна. Підскочила на горбку і важко закружляла в повітрі.

— Стережись, холодильник! — застерегла Чорнуха.

І поки Песик весело відскакував убік, сама кинулася вперед, щоб холодильник упав назад. Так і сталося. Тільки У нього були дверцята, і ті дверцята відскочили, поки він летів. А Чорнуха за громаддям холодильника їх не побачила. Отими дверцятами її і вбило. Коли Песик побачив, що Чорнуха лежить і тремтить, він було подумав, що вона жартує. Він почав скакати довкола, весело гавкаючи і вихиляючись.

— Не будь блазнем, — прошепотіла Чорнуха, — не час. Він укляк на місці і вперше в житті відчув, як морозом

сипонуло по хребту. Справжній жах. Утім, він присилував себе підійти. Чорнуха могла лише шепотіти.

— Як підеш до міста, — застерегла вона, — стережись машин. Пам'ятай про кмітливість, малюче, кміт...

V

господиня?

Не можна лишатися там, де сталося лихо, міркував собі Песик. Треба йти звідси. Та водночас він собі казав: "Ніде я не буду щасливіший, аніж тут".

Довколо нього зібралися усі собаки звалища. Вони мовчки дивилися, як він плаче. Головне, що вони були з ним. Сміттєвози поїхали собі, і серед тиші, що запала, було чути лише хлипання Песика. Вище звалища промчав поїзд з довгим жалісним гудком.

"Чого вона мені сказала про місто?" — питав він себе крізь сльози. Відколи він її знав, вона про те місто згадувала двічі чи тричі, ніколи не заглиблюючись у подробиці. Якось він її запитав:

— Ти знаєш місто?

— Так, я знаю місто. І все.

— Там гарно?

— Як всюди. Є добре, є й погане. І все.

—А чого ти там не лишилася? Чого оселилася тут, на звалищі? Видно було, що вона завагалася. Якась тінь промайнула в її очах. А тоді вона відповіла так дивно: "Бо, як казала моя господиня, старому нема вороття".

Песик спочатку спробував був збагнути, а потім здивувався:

— У тебе була господиня?

— Так, була.

— Гарна?

Ось тоді вона подивилася на нього і після довгої мовчанки, перш ніж відповісти розчуленим голосом, який бринів спогадами, ніжністю, загадковістю, захватом, розумінням і печаллю, і ще багато чим:

— Дуже!

І гордо додала:

— Я її добре видресирувала...

Вочевидь саме тому вона з ним заговорила перед смертю про місто. Аби він там теж знайшов собі господиню і дожив з нею своє собаче життя. Він обвів поглядом звалище і собак, що зібралися довкола нього. Що й казати, видовище не з кращих: усі ті порвані вуха, вивихнуті лапи, лишаї, підбиті очі і тисячі бліх, яких добре видно на сонці, а особливо, особливо така самотність в усіх поглядах!

— Гаразд, Чорнухо, — пообіцяв він, — я піду до міста і знайду собі господиню.

Тож ніхто не здивувався, коли він вискочив з кола друзів, видерся на схил звалища і побіг платановою дорогою, ні разу не озирнувшись. Він усе ще хлипав, але не озирався.

— Коли щось вирішив, ніколи не відступайся, — вчила його Чорнуха.

І уточнила:

— Вагання — смертельний ворог собаки.

VI МІСТО

Зараз він пряде лапками уві сні, відсапується, мов тюлень, серце йому мало не вискочить з грудей, бо Песик поспішає до міста. Він ніколи не забуде того шляху. До міста було далеко. Але знайти його виявилося нескладно. Досить було бігти тунелем запахів, який на зворотному шляху проклали у вранішньому повітрі сміттєвози. Песик відскакував при наближенні кожного автомобіля. Кмітливість. А потім знову біг тунелем із запахів. Він дріботів, як дріботять цуценята, швиденько, ніби плетуть на чотирьох шпицях. Не спинявся, не перепочивав. І вже більше не хлипав. Думав лише про одне: дістатися міста і знайти господиню, як радила Чорнуха. Раптом тунель запахів розійшовся на два. Він повагався хвильку і обрав лівий. Він дріботів, водячи писком по землі і не відступа-ючись. Тунель знову розділився навпіл. Цього разу він обрав правий. Потім знову ліворуч і знову праворуч. Нарешті він зауважив, що тунель зник і запахи розвіялися довкола. Тільки тоді він підвів голову, сів на задні лапки, висолопив язика і перевів подих. Він був у місті.

То було дуже велике місто. Повне будинків, автомобілів (як він навчився відскакувати!), мешканців і туристів. То була Ніцца. Серед стількох людей не важко буде відшукати собі господиню. Але поки що хотілося їсти. Усьому свій час. Він підняв писок і повільно став нюшити, якомога ширше роздуваючи ніздрі. І одразу унюшив сорок запахів. Він упізнав усі. Звісно, вони були свіжіші тут, ніж на звалищі. Але ті самі. Він не міг помилитися.

— Ага, он яке місто... це те саме звалище, тільки більше, розкиданіше і свіжіше.

Він почав сортувати запахи по одному, не зважаючи на запахи гуми, бензину, апельсинів, квітів, взуття, і раптом його права ніздря роздулася, права брова поповзла вгору, з рота потекла слинка. Він знайшов те, що шукав: чудові пахощі м'яса. Та ще й як близько! Десь тут м'ясний магазин.

Справді, він був зовсім поруч. По той бік вулиці. Але різник виглядав на цілий центнер. І дуже грізний! Усюди ножі. Фартух, як стіна. Він стояв на порозі, вперши руки в боки. Кулаки, як гирі!

"Остерігайся людей, вони непередбачувані" (Голос Чор-нухи лунав у вухах Песика).

Він сидів на тротуарі. І дивився на різника на тротуарі навпроти. Слина капала на лапки. Який запах! Яке м'ясо! І який він голодний!.. Час від часу перед ним проїздила машина і закривала різника. Він сподівався, що коли машина проїде, різника вже не буде. Та ні, він стояв іще грізніший, ніж перше. Але й запах стояв у Песикових ніздрях. Він навіть витіснив усі інші. Тільки його він відчував. Від того запаху йшла обертом голова. На тротуар натекла ціла калюжа слини. Запах, різник, різник, запах... "Треба зважитись". "Гарненько поміркуй, зважся і вже не відступайся". (Чорнуха мала рацію). Він зосередився. Уважно подивився на різника. І зауважив одну деталь. Між полами халату різника і фартухом був проміжок. Саме такий щоб міг прослизнути песик його розмірів.

"Отож притьмом перебігаю дорогу, проскакую між ніг, хапаю перший-ліпший шматок м'яса і тікаю тією ж дорогою. Він товстий, а я швидкий, він мене не наздожене. Якщо поталанить, він і не помітить".

Звісно, все сталося не так, як він планував. Він-бо кинувся бігти, та щойно опинився посеред вулиці, як сталася низка жахливих подій. Спершу він почув вищання, від якого застиг на місці, потім побачив, як до нього кинувся різник, витягнувши вперед свої червоні ручиська, а тоді його притисли до велетенських грудей, і у вухах загримів голос різника:

— Ну і що це означає? Нам подавлять наших собак? Що? Не сподобалось? Га? Хочеш, щоб я розсердився? їдь собі, парижанине!

Знову вищання. То рванула з місця машина... Та, яка мало.не розчавила Песика.

Тепер різник тримав його на витягнутих руках і дивився просто у вічі.

— А ти що за один? Звідкіля ти? Як тебе звуть? О! Ти далеко не красень! Ти голодний?

Ось так. Різник дав йому чудову кістку, на якій ще було м'ясо. І дозволив спокійно попоїсти посеред магазину, на підлозі, посиланій тирсою. І навіть потім не вигнав. Песик закуняв, поки різник розповідав пригоду покупцям:

— Я у того парижанина запитав, чого це він чавить наших собак? Запитав, чим він невдоволений і чи хоче, щоб я розсердився...

Коли за кілька годин Песик прокинувся, різник опускав залізну завісу свого магазину. Перш ніж все позамикати, він запитав Песика:

— То що ти надумав? Лишаєшся, чи йдеш?

Песик підійшов до нього. Він шукав не господаря, а господиню. Шкода. Він пошкрябав лапкою гофровану завісу.

— А, то ти йдеш? Гаразд. Чудово. Йди, живи своїм життям...

Голос різника був зовсім не сердитий. І не сумний. Песик зрозумів це з голосу, коли Різник сказав: "Знаєш, у мене кожний робить те, що хоче. Повна воля". І додав, але вже суворіше:

— Тільки не потрапляй більше під машини, чув? Хай це тобі буде уроком.

VII

ОЙ, ПАЦЮК!

"Якщо у цьому місті усі такі, як цей різник, — вирішив Песик, виходячи з магазину, — я легко відшукаю собі господиню".