Куть-кутько - Пеннак Даніель

І він довірливо пішов за першою стрічною жіночкою, ніби знав її дуже давно. У жіночки були довгі тонкі ноги, вона приємно пахла фіалками, а підбори її цокотіли так, як пізніше цокотітимуть підбори Перчички. Жіночка не одразу зауважила, що за нею йдуть. Коли вона зупинялася перед крамницею, Песик зупинявся біля її ніг. Коли вона прилипала до вітрини, прилипав і він. Тільки унизу. Він з цікавістю роздивлявся крам, деякі запахи йому подобалися. "Ми подружимось, — думав він, — у нас однакові звички". Жіночка йшла далі, він за нею, вихляючи хвостиком і мало не впираючись в її підбори писком. Так тривало доти, доки жіночка не спинилася перед фруктовою крамничкою. Фрукти Песика не цікавили, а ось запахи внизу магазину були куди привабливіші: свіжі, різкі, полишені сільськими собаками запахи. Жіночка вибрала персики особливого сорту, вкриті пушком, а Песик особливо тонкий собачий запах. Жіночка вийняла гаманець, щоб розплатитися, а Песик — підняв лапку, щоб висловити симпатію. То був початок кінця.

— Це ваша собацюра? — визвірився червонопикий продавець з-поза шинквасу.

— Що ви! — запротестувала жіночка.

— Як не ваш, коли йде за вами з того кінця вулиці?

— Та кажу ж вам, що він не має до мене жодного стосунку! (Жіночка чемно нервувала).

— Розкажіть кому іншому! (Продавець показав зуби). З вас ще сто франків за ящик з персиками, на який він помочився!

— Що? Як? Кличте поліцію! — верескнула жіночка, мало не зомліваючи.

— Ага, давайте поліцію, — погодився продавець, вискакуючи на вулицю.

А поліція, усі знають, прибуває, щойно про неї згадають.

— Ваш собака? — запитав перший поліцай, дістаючи олівець.

— Вона каже, що ні, аби не платити за персики, — недобре усміхнувся продавець.

— Говоритимете, коли вас запитають, — мовив другий поліцай, дістаючи записничок.

— Кажу ж вам, що собака не мій, — плакала жіночка.

— До речі, а про якого собаку мова? — поцікавився перший поліцай.

Бо довкола магазину вже сиділо з кільканадцять собак, які гарно зналися на місті і, зацікавившись сваркою, билися об заклад.

— Закладаюся на куряче стегенце, що все скінчиться грандіозною бійкою, — пророкував старий БЬксер продавця взуття із сусідньої крамниці.

— Дурне, поліція загребе усіх, тут і сумніву бути не може, — заперечив Шпіц пекаря, який виставляв себе вельми обізнаним.

— Що ви! Як завжди, багато галасу з нічого, — скептично процідила Левретка антиквара.

— Гей, Доже, я бачила, як ти поливав персики!

Голос той лунав з неба. То Чаучау полковниці з висоти свого балкона, як завжди, дрочилася з данським Догом страхового агента. І як завжди, Дог відповідав:

— А ти зійди-но сюди, блоха! Зійди сюди, якщо ти справді пес. Виходь на вулицю і розберемося!

А наш Песик скористався з того сум'яття, щоб тихенько вшитися.

"Не годиться шукати господиню на вулиці, — міркував він, — тут надто багато людей. Потрібна інтимніша обстановка, щоб познайомитися".

Щойно він так подумав, як побачив відчинені двері, з яких смачно пахло риб'ячою юшкою. У кімнаті, до якої він зайшов, було порожньо. Тут він теж упізнав звалище. Такі самісінькі меблі. Тільки ці — рівненько розставлені попід стінами і виглядали ще геть непогано.

"Отже, будинок — це звалище, на якому наведено лад", — подумав Песик.

Він вирішив полежати на канапі, поки хто прийде. Вирішив також вдати ніби спить, мовляв, зовсім як удома. Поклавши голову на лапки, він все-таки поглядав одним оком, хто зайде.

Зайшла білява товстуха, білолиця, з лисніючими щоками, закатаними рукавами на рожевих руках. Дибала перевальцем, розгойдуючись на круглих стегнах. Від неї пахло вимитим посудом, з-під скелець велетенських окулярів блимали блакитні очиці.

"Симпатична", — вирішив Песик.

Спершу вона його не помітила. Нахилилася до буфету і дістала цілу гору тарілок. Потім повернулася і понесла їх до столу, який височів на чотирьох ніжках посеред кімнати. Але спинилася посеред дороги. Якусь хвилину вагалася, потім знову повернулася, витріщила очі, наморщила носа, лоб пішов складками, рот широко відкрився — вона побачила Песика. Як дзвеніли биті тарілки! Песик, який такого не сподівався, підплигнув до стелі. Коли він упав назад на канапу, товстуха вже заскочила на стілець.

— Щур! — заголосила вона, — щур! Леоне, біжи сюди, тут щур! Швидше! Швииииидше!

— Щур? — здивувався Песик. — А де тут щур? Щурів він не боявся. Якщо він зможе заприятелювати з

господинею, придушивши щура, буде зовсім непогано. Отож, він удав найлютішого виразу. Шерсть його настовбурчилася. Мовчки ошкірив ікла, тонкі, гострі і лискучі як сталеві голки.

Товстуха перескочила зі стільця на стіл.

— Леоне! Швидше! Він велетенський, велетеееенський! Леон важив не більше сорока кілограмів, але в руках у

нього був держак від мітли, і очі люто блискали.

— Де? Де? — заволав він, вриваючись до кімнати.

— Он там, на канапі, — вказала тремтячим пальцем на Песика Товстуха.

Від першого удару він ухилився, ухилився й від другого, і від третього, гасаючи по кімнаті, відскакуючи праворуч і ліворуч, як вчила Чорнуха. Тим часом Леон розбив один-два вазони, скинув телефон і одним ударом висадив дві шибки... Зрештою, Песик вирішив піти, упевневшись, що йому не вдасться переконати цих двох божевільних, що він не щур. Він вискочив притьмом у двері, але з якомога більшою гідністю.

Давно споночіло. Мешканців поглинули будинки. Машини поснули вздовж тротуарів. Песик самотньо чимчикував вулицями. Ліхтарі висвітлювали його чорну-пречорну тінь. А Песик думав: "Якби ж я знав, що вийде так, лишився б у різника". Люди таки непередбачувані! З ними не знаєш, чого чекати.

Запахи теж поснули. Вони лежали на землі, як зазвичай сплять запахи, і ледь-ледь ворушились. Солоний подих близького моря вкривав їх своєю ковдрою.

Песик брів, мов уві сні. Лапки ступали безгучно. "Ну що ж, — зітхнув він, — ось я і сплю". На майдані Гарибальді він вибрав найзручніший вазон для квітів, вигріб серед герані кубельце, шість разів перекрутився на місці і, зітхнувши нарешті, скрутився бубликом. "Але перед сном треба прийняти рішення". Він ще кілька хвилин міркував. На вежі в старому місті пробило північ. "Гаразд, — вирішив Песик, — завтра вернуся до різника. Він, звісно, не господиня, але Чорнуха була б згодна. Та й хто зна, може, у нього є жінка..."

VIII

ЧУДОВЕ ПРОБУДЖЕННЯ

Він прокинувся удосвіта. Цю звичку, до речі, він зберіг на все життя: прокидатися до схід сонця, як за часів звалища, аби відхопити щось краще. Місто теж поволі пробуджувалося. Справді гарне місто з квітками герані, помаранчами, вохровими будинками і блакиттю неба. Запахи прокидалися й поволеньки тягнулися до неба. Песик почав шукати запах різника. На це пішов певний час, бо він забрів далеченько від тієї крамниці. Довелося відкинути перший запах — крамниці, де продають конину, другий — м'яса, вирощеного на гормонах; він завагався був щодо третього, м'ясо-ковбасної крамниці, і таки обрав її, найдальшу, з найстійкішим запахом. Він там унюхав окрім здорового запаху м'яса тварин, вирощених на травичці, на волі, і запах самого різника.

Дуже тонкий запах лаванди, який Песик одразу зауважив, коли той притулив його до грудей. Ну й що, можете заперечити ви, в Ніцці багато людей пахнуть лавандою. Правда. Але то не різники. Останні здебільшого пахнуть петрушкою. Хоч там що кажіть: сильний запах биків, випасених на волі, змішаний з тонким запахом лаванди, — так міг пахкотіти лише його різник. Отож він ішов, не вагаючись, по сліду, як завжди уважно принюхуючись.

Йшов він проти вітру, щоб не збитися зі сліду. І не звертав жодної уваги на те, що робиться довкруг.

"Йдучи по сліду, не відволікайся", — десь із глибин пам'яті нашіптувала Чорнуха. Утім, навколо нього діялися цікаві речі. Двірники підмітали під дверима, а сміттєвози зі спеціальними прихватками ззаду забирали сміття. Та ще й якими прихватками! Вони заковтували все: м'ясо, одежу, взуття, пластикові упаковки... і машина пережовувала те все з жахливим брязкотом. Поки сміттєзбирачі отак закусюва-ли, інші машини сновигали на подушках зі щіток, які шалено крутилися і розбризкували навсебіч воду. Місто вмивалося. Це було туристичне місто. Місто, яке мало виглядати "презентабельно", як казав його мер. І навіть акуратно, як з голочки. Його чистили, натирали і заквітчували щоранку.

"їй богу, вони тут борються з запахами!" — бурмотів Песик, намагаючись не втратити пахощів "своєї" крамниці.

Він був удесятеро сконцентрованіший, ніж звичайно.

Того, певно, й не почув, як під'їхав сірий фургончик. А треба сказати, що рухався він нечутно.

Він вже якийсь час котився за Песиком з вимкненим двигуном, тихо, ніби щука, ковзаючи вздовж тротуару. І не менш небезпечний.

Гаразд. Він його не почув. Коли на нього накинули тенета, було надто пізно.

— Ще один!

Песик укусив напасника за руку. Але на ній була цупка шкіряна рукавиця. Відчинилися залізні дверцята. Песика вкинули до чорної дірки. Дверцята заклацнулися. Шофер увімкнув двигун.

IX

У ГИЦЕЛІВ

— А що, і тебе спіймали? — озвався в пітьмі чийсь голос. Песик довго вдивлявся, щоб зрозуміти, хто до нього говорить.

— Ти теж молодий ще, але меткий, мав би втекти.

— Атож, — зауважив інший, скрипучий і гугнявий голос, — воно молоде і нетямуще! Не дивиться, куди йде, і опиняється в буцегарні, сам не знаючи, як.

— Якщо ти такий розумний, то чого ти тут? — втомлено запитав перший голос.

— Я не такий, мене вхопили, поки я спав! І скажу тобі, я тут не затримаюся! Щойно випаде нагода, мене тільки й бачили...

— Еге, всі ви так говорите, — вів своє перший голос, який належав великій копиці вовни, що лежала посеред фургончика.

— Може, й не виборсаємося...

— А куди нас везуть? — запитав Песик у Копиці вовни.

— Ще й питає, куди везуть, капосне, — обурився Гугнявий. — 3 якого ти хутора, чоловіче! І привело ж мене в товариство з таким бовдуром!

— Ану припини! — гаркнув Копиця, і в напівтемряві грізно блиснуло його ікло.

А потім повернувся до Песика:

— Нас везуть до буцегарні.

— А чому? — поцікавився Песик, який того слова не знав, а про все запитувати водночас не насмілювався.

— Воно ще питає, чому? Ні, мені причулося! Чому? І він питає!

І раптом Гугнявий почав цитувати у нього над вухом:

— Постанова муніципалітету від 1 липня цього року: "З метою очищення нашого міста і з огляду на збільшення кількості бродячих собак, які перешкоджають туризму, щодня означених собак мають збирати уповноважені служби муніципалітету.