Бартек-переможець - Сенкевич Генрик
Бартек сам знав, що "смерти не одперти^ але йому приємно було ще раз це почути, тим більш що битва почала перетворюватись на розгром: полк, не зробивши жодного пострілу, вже був наполовину знищений. Коло нього пробігали безладні юрби солдатів з інших розбитих полків; тільки вони, хлопи з Пригнобленого, з Великої й Малсї Кривди та з Нужденного, стримувані залізною прусською дисципліною, ще стоять. Але й у їхніх рядах відчувається вже деяка розгубленість. За якусь хвилину клямри дисципліни лопнуть. Земля під ногами в солдатів стає вже мокрою і сковзкою від крові, її нудотпий запах змішується з задушливим смородом горілого. В деяких місцях ряди вже не можуть зімкнутись, їм перешкоджають трупи. Половина ще стоїть, а друга половина лежить коло їх ніг у крові, в зойках, у конвульсіях конання або в мертвій тиші. Грудям нема чим дихати. В рядах чути нарікання:
— На заріз нас привели! =— Ніхто відціля не вийде!
— Still, polnisches Vieh!1— озивається голос офіцера,
— Добре тобі за моєю спиною...
— Steht der Kerl da! 2
Раптом якийсь голос починає молитись:
— Під твою опіку... Бартек одразу підхоплює:
1 Мовчи, польське бидло! (Нім.)
2 Стій там, мерзото! (Нім.)
"=• ...віддаємося, пресвята богородице!
1 незабаром польські голоси на тім полі знищення волають цілим хором до Заступниці Ченстоховської: "Не відкинь наших благань!" А з-під ніг їм вторує стогін: "О матір божа, матір божа!" І вона, видно, змилувалась над ними, бо в ту ж мить на спіненому коні прилітає ад'ютант і лунає команда: "В атаку, вперед, ура!" Гребінь багнетів раптом нахиляється, шеренга витягається в довгу лінію і кидається до узгір'я шукати багнетами тих ворогів, яких не могли добачити очі. Проте від підошви узгір'я наших хлопців віддаляє ще кроків з двісті, які треба перебігти під нищівним вогнем... Чи не поляжуть вони тут усі до одного? Чи не побіжать назад? Полягти можуть, але не відступлять, бо прусське командування знає, що треба грати цим польським хлопам під час атаки. Серед грому гармат, серед тріскотняви рушниць, в диму, замішанні і зойках труби й сурми кинули в небо гімн, від якого в грудях закипає кров. "Ура! — відповідають Мацьки.— Поки ми живемо!" їх поймає войовничий запал, обличчя пломеніють! Вони, як буря, мчать по людських і кінських трупах, по уламках гармат. Гинуть, але йдуть уперед з криком і співом. Ось вони добігають до виноградника і зникають в заростях. Тільки пісня лунає та часом блисне багнет. На горі шаленіє все страшніший вогонь, внизу не перестають грати труби. Французькі залпи стають все частіші й частіші, гарячкові, і раптом."
Раптом змовкають..*
Тоді внизу старий бойовий вовк Штейнмец закурює порцелянову люльку й задоволено каже:
— їм цієї тільки й грати! Дійшли, молодці!
Через кілька хвилин одно з трикольорових знамен, що гордо маяли на вітрі, раптом підстрибує вгору, хилиться і падає...
*— Ці не жартують! — каже Штейнмед,
Труби знову грають той самий гімн. Другий познань-ський полк іде на допомогу першому.
В гущавині виноградників розгорілась битва на багнети.
Тепер, Музо, оспівай мого Бартека, щоб нащадки знали про його подвиги. Страх, нетерплячка, розпач злилися в його серці в одне почуття шаленої люті; а коли він почув звуки гімну, кожна жилка в ньому напружилась, як залізна дротина. Волосся наїжилось, з очей пішли іскри. Він забув про все на світі, забув навіть, що "раз козі смерть", і, вхопивши в могутні лапи рушницю, кинувся з іншими вперед. Добігши до узгір'я, разів із десять перевернувся, впавши на землю, розквасив собі носа, обмазався землею і кров'ю, проте біг уперед, шалений, засапаний, хапаючи ротом повітря. Витріщив очі, щоб розгледіти в гущавині якогось француза, і несподівано побачив їх аж трьох коло знамена. Це були арапи. Ви думаєте, що Бартек відступив? Ні! Тепер би він самого сатану схопив за роги!1 Він добіг до них, і вони з вереском кинулись на нього; два багнети, немов два жала, от-от вгородяться йому в груди, але Бартек хапає рушницю за ствол, немов люшню, як махне раз, як махне другий... Тільки страшний зойк залунав йому у відповідь, і два чорних тіла в судорогах упало на землю.
В цей час до третього, що тримав знамено, підбігло на допомогу з десяток товаришів. Бартек, як фурія, кинувся на всіх. Вони вистрелили — блиснуло, бабахнуло, і водночас у клубах диму загримів хрипкий Бартеків голос:
— А не влучили!
ї знов його рушниця описала страшну дугу. Знов у відповідь залунали крики. Арапи з жахом одскочили від ошалілого велетня, і чи то Бартекові причулось, чи вони щось гукали по-своєму, але йому здалося, що він виразно чує, як вони гукають:
— Магда! Магда!
— Ага, вам захотілось Магди! — завив Бартек і одним скоком опинився серед ворогів.
На щастя, в цю хвилину Мацьки, Войтеки та інші Бартеки прибігли йому на допомогу. В виноградній гущавині людські лави зітнулися: зчинився рукопашний бій, якому вторував тріск рушниць, свист носів та важке дихання войовників. Бартек шаленів, як буря. Задимлений, закривавлений, схожий більш на звіра, ніж на людину, нічого не тямлячи, він кожним ударом валив людей, трощив рушниці, розвалював голови. Руки його рухались із страшною швидкістю нищівної мангани. Добравшись до хорунжого, він вхопив його залізними пальцями за горло. У того очі вилізли з орбіт, обличчя налилось кров'ю, він захарчав і випустив древко.
— Ура! — вигукнув Бартек і, піднявши знамено, замахав ним у повітрі.
— Ура, Бартек! — загукали солдати.
Саме це знамено, що підіймалось і опадало, бачив з долини генерал Штейнмец.
Та бачив він його лише одну мить, бо за мент Бартек тим самим знаменом уже розтрощив якусь голову в кепі з золотим шнурком.
Тим часом товариші його проскочили вперед.
Бартек на якусь хвилину залишився сам. Він віддер від древка прапор, заховав у пазуху і, схопивши древко в обидві руки, побіг за товаришами.
Юрби арапів, виючи нелюдськими голосами, утікали тепер до гармат, що стояли на верху узгір'я, а за ними з криком бігли Мацьки, гнали їх і товкли прикладами та кололи багнетами.
Зуави, що стояли коло гармат, зустріли одних і других вогнем з рушниць.
— Ура! — крикнув Бартек.
Солдати-поляки добігли до гармат, де зав'язалась нова битва холодною зброєю. В цей час другий познанський полк надбіг на допомогу першому. Древко знамена в могутніх Бартекових ручищах перетворилось на якийсь пекельний ціп. Кожен удар його розчищав широку дорогу в зімкнутих французьких шеренгах. Жах охопив зуавів і арапів. Там, де бився Бартек, вони кинулись навтіки. За хвилину Бартек уже сидів на гарматі, немов на пригнобленській кобилі.
Та не встигли солдати помітити його па ній, як він уже сидів на другій, зваливши коло неї другого хорунжого, зі знаменом.
— Ура, Бартек! — загукали солдати.
Перемога була повна. Здобуто всі мітральєзи. Втікаючи, піхота набігла по другий бік узгір'я на новий прусський полк і склала зброю.
А Бартек, переслідуючи ворога, здобув ще й третє знамено.
Треба було бачити, як він, стомлений, облитий потом і кров'ю, сопучи, мов ковальський міх, спускався разом з іншими узгір'ям у долину з трьома французькими знаменами иа плечах. Французи! Подумаєш! Свистав він на них! Поруч з ним ішов подряпаний, посинячений Войтек, і Бартек звернувся до нього:
— Що ж ти набалакав? Та це ж хрущі: у них в кістках ніякої сили нема. Подряпали мене й тебе, як коти, та й годі. А його хрьопнеш, так він уже й на землі...
— Чи ж я знав, що ти такий завзятий! — відповів Войтек, котрий бачив Бартекові геройства і тепер дивився на нього зовсім іншими очима.
Та й хто ж тих геройств не бачив! Історія, весь полк і більшість офіцерів — всі тепер із здивуванням дивились на цього велетня з рідкими жовтими вусами й вирячкуватими очима.
— Ach! Sie verfluchter Polacke!1 — сказав йому сам майор і смикнув його за вухо, а Бартек аж кутні зуби показав йому від радості. Коли полк знов вишикувався біля підошви узгір'я, майор показав його полковникові, а полковник — самому генералові Штейнмецові.
Той оглянув знамена й наказав забрати їх, а потім став оглядати Бартека. Мій Бартек, знову виструнчившись, тримає рушницю "на караул", а старий генерал дивиться на нього й задоволено хитає головою. Нарешті починає щось говорити до полковника. В його мові виразно чути слово: Unteroffizier 2.
— Zu dumm, Excellenz 3,— відповідає майор. Спробуймо,— каже його превосходительство і
під'їжджає коием до Бартека.
Бартек і сам уже не знає, що з ним діється. Нечу-вана в прусській армії річ: генерал розмовлятиме з рядовим! Його превосходительству це тим легше, що він уміє говорити по-польськи. Зрештою, цей рядовий здобув три знамена і дві гармати!
— Ти звідкіля? — питає генерал.
— З Пригнобленого,— відповідає Бартек.
— Гаразд. Як тебе звуть?
— Бартек Словік.
— Mensch,— перекладає майор.
— Mens,— повторює Бартек.
— Знаєш, за що б'єш французів?
— Знаю, вашество...
— Скажи!
Бартек починає заїкатись: "Бо... бо..." На щастя, йому спадають на думку слова Войтека, і він, щоб не збитись, одним духом випалює:
— Бо то також німці, тільки, паскуди, ще гірші!
Ах ти, чортове полячисько! (Нім.) Унтер-офіцер (нім).
Він дурний, ваше превосходительство (нім.).
Обличчя його превосходительства починає пересмикуватись, немов його превосходительству хочеться вибухнути сміхом. Проте за хвилину він звертається до майора і каже:
>— Ви мали рацію.
Мій Бартек, задоволений, так само стоїть струнко.
— Хто виграв битву? — знов запитує генерал.
— Я, вашество! — не вагаючись, відповідає Бартек. Обличчя превосходительства знов пересмикується.
— Так, так, ти! Ось тобі за це нагорода...
І старий воїн знімає з своїх грудей залізного хреста, нахиляється і припинає до грудей Бартека. Добрий настрій генерала цілком природно передається по рангу полковникові, майорові, капітанам, аж до унтерів. Коли генерал од'їхав, полковник від себе дає Барте-кові десять талярів, майор п'ять і так далі. Всі, сміючись, повторюють йому, що він виграв битву, через що Бартек почуває себе на сьомому небі.
Дивна річ: один тільки Войтек не дуже задоволений героєм.
Увечері, коли вони обидва сиділи при вогнищі і коли рот у Бартека був так само напханий ковбасою, як сама кишка горохом, Войтек докірливо сказав:
— Ой, дурний ти, Бартеку, та й ще раз дурний...
— А хіба що? — мовить з повним ротом Бартек.
— Що ж ти, чоловіче, набалакав генералові про французів, ніби вони німці?
" Атиж сам казав...
— Але треба ж тобі було зміркувати, що генерал і офіцери теж німці.
— Ну то й що? Войтек збентежився.
А те, що хоч вони й німці, але не треба їм того казати, бо якось воно не гаразд...
•— То я ж про французів казав, а не про них".
