Бартек-переможець - Сенкевич Генрик

На всіх будинках, скільки оком сягнеш, прапори. На деяких станціях солдати затримуються довше, бо скрізь повно поїздів. Військо з усіх кінців Німеччини поспішає на допомогу своїм братам-пере-можцям. Поїзди оздоблені зеленим віттям. Улани на-стромлюють на піки букети квітів, подаровані їм у дорозі. З-поміж тих уланів більшість — теж поляки. Часом чути, як вони перемовляються з іншими вагонами:

— Як ся маєте, хлопці? Куди вас бог провадить? Часом з поїзда, що йде сусідньою колією, злітають

слова знайомої пісеньки:

З того боку Сандоміра Панна мовить до жовніра...

І тоді Бартек з товаришами підхоплюють на лету:

"Пане, ти б мене навідав!" "Ні, спасибі, ще не снідав!"

Наскільки з Пригнобленого всі виїхали сумні, настільки тепер набрались бадьорості й запалу. Проте перший поїзд з першими пораненими, що прибув з Франції, псує цей настрій. Він зупиняється в Дейці і довго стоїть, пропускаючи ті, що поспішають на поле бою. Але для того, щоб перебратись усім через кельнський міст, потрібно кілька годин часу. Бартек разом з іншими біжить подивитись на поранених. Деякі лежать в закритих вагонах, деякі, за браком місця, у відкритих, і цих добре видно. Від першого погляду на них геройський дух Бартека втікає в п'яти.

— Войтеку, йди-но сюди! — гукає він вражено.— Бачиш, скільки ті французи напсували народу!

А дивитись є на що! Бліді, змучені обличчя; деякі зчорніли від пороху чи від болю, залиті кров'ю. На вияви загальної радості поранені відповідають лише стогоном. Деякі проклинають війну, французів і німців. Засмаглі, почорнілі губи раз у раз просять води;

очі блискають, як у навіжених. Поміж раненими видно застиглі обличчя конаючих — часом спокійні, з блакитними синцями під очима, часом викривлені судорогою, з переляканими очима й вишкіреними зубами. Бартек уперше бачить криваві плоди війни. В голові його знову все плутається, він як одурілий стоїть в юрбі з роззявленим ротом; його пхають з усіх боків; нарешті жандарм дає йому прикладом по потилиці. Бартек шукає очима Войтека, знаходить і каже:

— Войтеку? Що ж воно робиться, га?

— Так буде і з тобою.

"— Господи боже! І то люди людей так мордують! Адже у нас хлоп хлопа як поб'є, то його беруть жандарми, тягнуть до суду і там карають.

— Ну, а тут той ліпший, котрий більше людей переведе. А ти, дурню, думав, що стрілятимеш холостими, як на маневрах, або в мішені, а не в людей?

Тут виразно виявилась різниця між теорією і практикою. Адже наш Бартек був солдатом, ходив на маневри та на муштру, стріляв, знав, що війна для того, щоб убивати, а тепер, як побачив кров поранених, страхіття війни, стало йому якось так недобре і млосно, що він ледве зміг встояти на ногах. І Бартек знов пройнявся пошаною до французів, проте вона зменшилась, коли поїзд прибув з Дейца в Кельн. На центральному вокзалі вони побачили перших полонених. їх-обступила величезна юрба солдатів і люду, який дивився на полонених з гордістю, але ще без ненависті. Роз^ пихаючи ліктями юрбу, Бартек продерся крізь неї, подивився на вагон і здивувався.

У вагон напхано, як оселедців у бочку, французьких піхотинців — маленьких, брудних, змарнілих, у подертих шинелях. Багато хто з них простягав руки за скупою милостинею, якою наділяв їх натовп, оскільки варта не перешкоджала. Наслухавшись Войтека, Бартек уявляв французів зовсім інакшими.

Відновився в нім занепалий дух. Він обернувся, шукаючи очима Войтека, і побачив його поруч.

— Що ж ти казав? — спитав Бартек.— Та це ж якісь здохляки! Щоб тріснув одного по голові, то чотирьох звалив би.

—■ Еге ж, чогось вони здрібніли,— відповів також розчарований Войтек.

— По якому вони теркочуть? Та вже ж не по-польськи.

Задоволений такою відповіддю, Бартек пішов далі вздовж вагонів.

— Страшенні голодранці! *— сказав він, скінчивши огляд лінійного війська.

Але далі в вагонах сиділи зуави. Ці змусили Бартека замислитись. Через те, що вони сиділи в закритих вагонах, не можна було пересвідчитись, чи і справді вдвічі або втричі вищі за звичайних людей, але крізь вікна видно було довгі бороди, войовничі, суворі темношкірі обличчя та блискучі грізні очі старих солдатів, так що душа Бартека знов помандрувала до п'ят.

— Ці страшніші,— тихо прошепотів він, наче боявся, що вороги його почують.

— Ти ще не бачив трх, котрі не здалися в полон,—' сказав Войтек.

— Господь з тобою! Ще побачиш!

Надивившись па зуавів, вони пішли далі. Але від наступного вагона Бартек одскочив, як ошпарений. —' Ґвалт, Войтеку! Рятуй!

У відчиненому вікні видно було темне, майже чорне обличчя арапа з вилупленими білками. Він, мабуть, був поранений, бо обличчя його перекривилось від болю. • *г— А що? — спитав Войтек.

— То чортяка, а не солдат... Боже, змилуйся наді мною, грішним!

— Глянь тільки, які у нього зубиська.

— А нехай він западеться, щоб я на нього дивився! Бартек замовк, а за хвилину спитав:

— Войтеку!

— Чого?

— А якби його перехрестити, чи не помогло б?

— Погани нашої святої віри не розуміють. Подано сигнал сідати. За хвилину поїзд рушив. А як

смеркло, Бартекові все ввижалось чорне обличчя ара-па і страшні білки його очей. Почуття, які хвилювали в цей час пригнобленського вояку, не віщували йому майбутніх подвигів.

IV

Безпосередня участь у генеральній битві під Гра-веллотом спершу переконала Бартека в тому, що там с на що дивитись, але нема чого робити. Спочатку було наказано йому і його полкові стояти з гвинтівкою при нозі під узгір'ям, порослим виноградом. Вдалині гриміли гармати, поблизу пролітали кінні полки з таким тупотом, що двигтіла земля; миготіли то уланські прапорці на піках, то кірасирські палаші. Над узгір'ям у блакитному небі, немов білі хмарки, з сичанням пролітали гранати; потім дим наповнив повітря й заслав обрій. Здавалось, що битва, як буря, проходить стороною, але тривало це недовго.

Через деякий час коло Бартекового полку зчинився якийсь дивний рух. Коло нього почали шикуватись інші полки, а в інтервали між ними кіньми на шаленому галопі підвозили гармати, коней миттю випрягали, а гармати обертали жерлами до узгір'я. Вся долина виповнилась військом. Тепер з усіх боків гримлять команди, мчать кудись ад'ютанти, А наші рядові перешіптуються: "Ой, буде нам, буде!" Або тривожно питають один одного: "То це вже й почнеться?" — "Мабуть же". Наближається щось невідоме, загадкове, може, смерть..,

В диму, який обгортає узгір'я, щось шалено кипить і вирує. Все ближче чути басовий гук гармат і тріскотняву. Здалека долітає якийсь невиразний гуркіт: стріляють мітральєзи. Раптом як гримнуть тільки що поставлені гармати — разом здригнулись земля і повітря. Перед Бартековим полком щось страшно засичало. Дивляться: щось летить, чи то рожа ясна, чи хмарка, а в тій хмарці щось сичить, сміється, скрегоче, ірже і виє. Солдати гукають: "Граната! Граната!" Тим часом цей птах війни мчить, як вихор, наближається, падає, вибухає! Лунає такий жахливий гуркіт, наче завалився світ! В рядах, що стоять ближче до гармат, замішання, чути крик і команду: "Зімкнись!" Бартек стоїть у першій шерензі, рушниця в руці, голова догори, ремінець каски під бородою, тому зуби не цокотять. Не можна ні ворухнутись, ні вистрілити. Стій! Жди! А тут летить друга граната, третя, четверта, десята! Вітер звіває дим з узгір'я. Французи вже зігнали з нього прусські батареї, вже поставили свої і зараз поливають вогнем долину. Раз у раз з гущавини винограду вилітають довгі, білі струмини диму. Піхота під прикриттям гармат спускається все нижче, щоб відкрити вогонь з рушниць. Он вона вже на половині узгір'я. Тепер її видно дуже добре, бо вітер звіяв дим. Що воно таке — може, виноград зацвів маком? Ні, то червоні каскетки піхотинців. Раптом вони зникають у високій виноградній лозі, їх зовсім не видно, лише подекуди мають трикольорові знамена. В різних місцях спалахує вогонь з рушниць — швидкий, гарячковий, безладний. Над цим вогнем, схрещуючись у повітрі, невпинно виють гранати. На узгір'ї часом вибухають вигуки, яким знизу відповідає німецьке "ура!". Гармати в долині гучать безперервним вогнем. Полк стоїть непорушно.

Проте вогонь починає вже обіймати і його. Кулі здалека дзижчать, як мухи чи ґедзі, або з моторошним свистом пролітають поблизу. Щодалі їх все більше: ось вони вже свищуть коло вуха, носа, очей, за спиною, їх летять тисячі, мільйони. Дивно, що люди ще стоять на ногах. Раптом позад Бартека лунає стогін: "Господи Ісусе!" — "Зімкнись!" Нарешті все зливається в суцільний безперервний стогін, команда лунає все частіше, шеренги змикаються все тісніше, свист все частіший, безупинний, жахливий. Убитих витягають за ноги. Страшний суд!

— Боїшся? — питає Войтек.

— Ще б не боятись!..— відповідає наш герой, цокочучи зубами.

Проте вони стоять обидва, і Бартек, і Войтек, їм і на думку не спаде, що можна б утекти. Наказано стояти — значить, стій! Бартек бреше, він боїться не так, як боялися б тисячі інших на його місць Дисципліна панує над його уявою, а уява неспроможна намалювати йому становище таким жахливим, яким воно є насправді. Проте Бартек вважає, що його вб'ють, і ділиться цією думкою з Войтеком.

— Дірки в небі пе зробиться, коли вб'ють одного йолопа! — роздратовано відповідає Войтек.

Ці слова помітно заспокоюють Бартека. Можна подумати, що його непокоїло саме те, зробиться в небі дірка чи ні. З'ясувавши це, він терплячіше стоїть, хоч від великої спеки піт заливає йому обличчя. Тим часом вогонь стає таким страшним, що шеренги тануть на очах. Убитих і поранених уже нема кому витягати. Хрипіння конаючих змішується зі свистом снарядів і ляскотом пострілів. З руху трикольорових знамен видно, що піхота підходить по винограднику все ближче. Зграї картечі спустошують шеренги. Людей огортає розпач.

Але в цьому розпачі вчувається відгомін нетерплячки й шаленства. Коли б їм наказали йти вперед, вони пішли б як буря. Вони вже не можуть встояти на місці. Якийсь солдат раптом зривав шапку з голови, з усієї сили кидає її об землю і каже:

— Раз козі смерть!

Почувши ці слова, Бартек знову відчуває таку полегкість, що майже зовсім перестає боятись. Бо коли раз козі смерть, то, власне, нічого страшнішого не буде. Ця селянська філософія краща за всяку іншу, бо додає духу.