Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Знову запалали багаття, новоприбулих частували скромною трапезою з хліба, сухарів, сиру, фруктів та горіхів. Після їжі всі змішалися, чулися радісні вигуки, розшукували знайомих, обіймалися, засипали один одного запитаннями: "А, і ти тут?" — "Як поживаєш?"— "Звідки ви прийшли?"— "Як ви сюди добралися?" — "Добряче місце для оборони…" — "Тут нам нічого боятися!" — "А як справи в Капуї?" — "А що з нашими товаришами?" — "Де Тімандр?" — "Сердешний!" — "Загинув?" — "Ото був молодець!" — "А Помпедій?" — "З нами!" — "Гей, Помпедію!" — "А що там у школі Лентула?" — "Хай вона щезне, як сніг проти сонця!" — "Прийдуть усі?" — "Усі!"

Запитання й вигуки впереміжку з жартами чулися звідусіль по всьому табору. І тільки о годині, коли співають перші півні, в таборі повсталих стало тихо.

На світанку десять рабів і гладіаторів, за наказом Спартака, взявши хто чабанський ріжок, хто флейту чи дуду, заграли разом і розбудили гладіаторів.

Усі швидко вишикувались у бойовий порядок. Спартак і Еномай зробити їм огляд, даючи нові накази, підбадьорюючи кожного воїна, і, наскільки було можливо, озброювали їх. Потім було змінено варту і з табору послано дві маніпули: одну — дістати харчі, другу — по дрова.

Всі інші гладіатори, що лишилися в таборі, за прикладом

Спартака та Еномая, взятій різне знаряддя і почали виламувати з скель каміння, щоб потім з саморобних пращів або просто кидати їх у ворога. Камені вони старанно загострювали і складали купами у напрямку Помпеї, звідки напад був не тільки ймовірним, а й неминучим.

За цією роботою повсталі провели цілий день і ніч. А на світанку наступного дня вартові підняли їх криком: "До зброї!" Це вже справді були римляни. Дві когорти, близько тисячі бійців, під командуванням трибуна Тіта Сервіліана, підіймалися на гору з боку Помпеї, готуючись напасти на табір. гладіаторів.

Сервіліан, через два дні після тієї ночі, коли йому пощастило перешкодити повстанню десяти тисяч гладіаторів школи Лентула, довідався, що Спартак і Еномай з кількома сотнями бунтівників зникли в напрямі Везувію. Вони грабували вілли (це була неправда — поговір, як звичайно, перебільшував і викривлював факти), визволяли та ще й закликали до зброї всіх зустрічних рабів. Тому трибун поспішив до переляканого Капуанського Сенату, що зібрався у храмі Юпітера Тіфатського, і попросив дозволу висловити свою думку про те, що можна ще зробити, аби знищити повстання в самому зародку.

Йому дали слово. Сміливий юнак, надіючись на почесті й нагороди, довів, як то небезпечно залишати Спартака та Еномая на волі і дозволити їм вільно пересуватися селами, бо до них щогодини приєднувалися раби й гладіатори, і загроза повстання весь час зростала. Він твердив, що конче необхідно виступити вслід за втікачами, наздогнати і порубати їх, а настромлені на списи голови виставити в школі Лентула Батіата на страх іншим.

Після таких тривожних годин і жаху перед повстанням ця порада сподобалася капуанським сенаторам. Вони прийняли пропозицію Тіта Сервіліана і оголосили указ про винагороду двома талантами золота за голови Спартака та Еномая… Обидва вони разом з їхніми товаришами були присуджені до розп'яття на хрестах, при ньому під загрозою найсуворіших покарань і вільним і рабам заборонялося допомагати бунтівникам.

Другим указом Сенат Капуї доручив трибунові Тітові Сервіліану командувати однією з двох когорт, розміщених у Капуї, а друга когорта разом з міським ополченням під командуванням центуріона Попілія мала лишитися для нагляду за школою Лентула і для захисту міста. Сервіліанові надавалося право взяти у сусідньому місті, Ателлі, ще одну когорту і з цими силами вирушити на остаточне знищення божевільної спроби повстання.

Укази було передано на підпис префектові Меттію Лібеону, який почував себе дуже погано від стусана Еномая і від страху. Майже непритомний лежав він дві доби в постелі і весь тіпався в тяжкій лихоманці. Він підписав би не два, а десять тисяч указів, тільки б бути подалі від жахів тієї ночі, наслідки якої і досі мучили його душу й тіло.

Отже, тієї ж ночі Тіт Сервіліан виступив до Ателли, взяв там другу когорту і на чолі тисячі двохсот бійців найкоротшим шляхом прийшов до Везувію.

Ніч він перебув на схилі гори і на зорі почав підійматися до вершини. Коли зійшло сонце, Сервіліан був уже біля табору гладіаторів.

Хоч як тихо, обережно просувалися римські когорти, передній дозорець помітив їх на відстані пострілу з самостріла Раніш ніж вони до нього дійшли, він зняв тривогу, відбіг до другого дозорця, і таким чином усі вони швидко відступили за вал. А там гладіатори вартової півманіпули вже були готові зустріти римських легіонерів градом каміння. Поки гладіатори спішно шикувалися в бойовий порядок, трибун Сервіліан пустився бігцем і першим шалено вигукнув сигнал атаки. Підхоплений поступово всіма легіонерами, цей вигук злився в одне оглушливе, страшне, що наводило жах, "барра" — крик слона; за звичаєм, з цим криком римські легіонери кидалися в наступ.

Та тільки-но Сервіліан і голова першої когорти з'явилися перед насипом противника, як п'ятдесят гладіаторів пустили в римлян цілу хмару каміння.

— Вперед! Вперед в ім'я Юпітера Державця! Сміливіше! — вигукнув трибун, відважно біжучи до валу. — Миттю будемо в таборі цих злодюг і всіх порубаємо!

Незважаючи на рани від граду каміння, римляни бігли до валу і кидали дротики в гладіаторів, які не були захищені насипом.

Крики посилились, і сутичка почала перетворюватися на жорстоке кровопролиття.

А Спартак з високої скелі, де стояло його вишикуване військо, з проникливістю, гідною Ганнібала або Александра Македонського, відразу зрозумів грубу помилку римського военачальника. Сервіліан вів своїх бійців щільною колоною по вузькій стежці, де їхній фронт не міг бути ширшим, ніж на десять чоловік у ряд. Тому під градом каміння вузька і глибока колона воїнів опинилася стиснутою з боків. Спартак зрозумів цю помилку і одразу скористався з неї, наскільки дозволяла йому його власна позиція. Він виставив своїх бійців, розташувавши їх у два ряди на всю широчінь площадки, і наказав їм щосили і безперервно кидати каміння в колону ворога.

— За чверть години, — вигукнув Спартак, ставши на краю площадки і кидаючи каміння в римлян, — вони кинуться навтіки, а ми наздоженемо їх і посічемо на капусту!

Сталося так, як він передбачав. Хоча відважний трибун Сервіліан з найхоробрішими легіонерами досяг валу, але для задніх рядів римлян, що не могли пустити, в хід зброю, ставав нестерпним дедалі дужчий град каміння. Гострі камені трощили шоломи, панцири, ранили в голови, оглушували, валили з ніг. Незабаром колона римлян похитнулася, почала ламатися, задкувати і розпорошуватися. Марно Сервіліан охриплим з натуги голосом вимагав від своїх солдатів триматися проти кам'яного урагану. Натиск шеренг, яким доводилося найсутужніше, ставав усе нестерпніший і, нарешті, викликав загальне безладдя. Почалася тиснява, легіонери давили, топтали один одного і нарешті кинулися тікати.

Тоді гладіатори перемахнули через вал і з мечами та списами побігли за ними навздогін. Від насипу, звідки мчали палаючі помстою гладіатори, до хвоста колони римлян ця довга низка людей здалека могла б здатися величезною гадюкою, що повзла і звивалася схилом гори.

Короткий бій швидко обернувся на поразку римлян. Його особливість полягала в тому, що понад дві тисячі людей — і втікачі і переслідувачі — не могли битися. Римляни, хоч би й хотіли того, не могли спинитися, бо задні тиснули на передніх; з тієї ж причини не могли спинитись і гладіатори. Тісна й стрімка стежка надавала потокові людей вимушеної швидкості, і, подібно до лавини, цей потік міг спинитися лише біля підніжжя гори.

І справді, тільки там, де спуск став положистий і гірська стежка виходила на широкий шлях, утікачі змогли розсипатися по навколишніх полях та садах. Тільки там гладіатори і змогли розгорнути бойовий фронт, безперервно рубаючи й колючи легіонерів.

Сервіліан зупинився біля якогось будиночка. Останнім зусиллям охриплого голосу він скликав до себе решту своїх солдатів, щоб чинити одчайдушний опір гладіаторам. Та його вже мало хто почув, а ще менше приєдналося, щоб грудьми зустріти навалу ворога. Більшість легіонерів розбіглися в паніці, кожен рятував тільки самого себе.

Спартак з маніпулою гладіаторів напав на Сервіліана і сотню сміливців, що билися поряд з ним. Зав'язалася жорстока, кровопролитна битва, в якій Сервіліан загинув від руки Спартака. Кількість гладіаторів щохвилини зростала, римляни були винищені.

Поразка обох когорт була цілковитою: понад чотириста легіонерів було вбито, понад триста поранених і непоранених було взято в полон. За наказом Спартака їх обеззброїли і відпустили. Переможці втратили тридцять чоловік убитими, близько п'ятдесяти було поранено.

Після полудня гладіатори, навантажені здобиччю, всі в шоломах і панцирах, відбитих у ворогів, з його списами і дротиками в руках, підперезані його мечами, повернулися до свого табору на Везувії. Вони несли з собою велику кількість зброї для своїх товаришів по нещастю, які мали до них приєднатися.

Розділ XII

ЯК РОЗУМОМ І ХИТРОЩАМИ СПАРТАК ЗБІЛЬШИВ КІЛЬКІСТЬ СВОЇХ ВОЇНІВ ВІД ШЕСТИСОТ ДО ДЕСЯТИ ТИСЯЧ

Коли звістка про поразку когорт Сервіліана облетіла сусідні міста, страшенна тривога охопила всю Кампанью. Всіх приголомшили подробиці різанини, яку вчинили бунтівники в рядах легіонерів.

Нола, Нуцерія, Геркуланум, Байї, Неаполь, Мізенн, Куми, Капуя і всі інші міста цієї багатої провінції приготувалися до оборони. Озброєні городяни день і ніч вартували біля воріт і на мурах. Помпеї, стіни яких були зруйновані, не наважувалися чинити опір гладіаторам, що багато разів приходили туди по продовольство. На велике здивування жителів, вони поводилися не як вороги або юрби дикунів, а як найдисциплінованіше військо.

Тим часом префекти окремих міст посилали гінців за гінцями до Меттія Лібеона, префекта всієї провінції, з проханням вжити заходів проти зростаючої небезпеки, а нещасний Меттій Лібеон сам слав одного гінця за одним до римського Сенату, благаючи негайної і сильної допомоги.

Зрозуміло, що в Римі ніхто не надавав надто великого значення бунтові гладіаторів, крім Сергія Катіліни та Юлія Цезаря.