Спартак - Джованьйолі Рафаелло
Сулла з милосердя наказав зруйнувати лише мури Помпеї. І тут же поблизу вщент зруйнованаі спаленаСтабія свідчила, якою була жорстокість того самого Сулли до мешканців інших міст.
Спартак швидко скинув з себе зачарування чудовим світанком. Роздивляючись схили гори, він силкувався визначити, чи доходить мощена лавою дорога до вершини гори. Але густі ліси, що вкривали вершину, заважали Спартакові побачити, де закінчувалася ця дорога. Тому, після короткого міркування, він вирішив послати Борторікса з тридцятьма найпроворнішими бійцями на розвідку дороги. А сам з головною частиною загону рушив по сусідніх віллах і палацах, щоб роздобути зброю та визволити рабів.
Все було зроблено, як наказав Спартак. Через три години повернувся з розвідки Борторікс, а Спартак роздобув трохи зброї і збільшив загін ще на двісті рабів і гладіаторів. З усіх п'ятисот бійців він створив одну когорту в п'ять маніпул. Одну з маніпул, в якій було вісімдесят наймолодших і найдужчих гладіаторів, він озброїв такою ж кількістю списів і дротиків. Наслідуючи римський стрій, він назвав їх "гастатами", тобто носіями списів, і командування ними доручив Борторіксові. На кожних десять чоловік він призначив декуріона, а на кожну маніпулу — двох центуріонів. Тих і других він вибрав з сімдесяти восьми гладіаторів, які втекли з ним з Капуї, бо був певен їхньої відваги, міг у всьому на них покластися.
Зі слів Борторікса Спартак дізнався, що дорога, на якій вони були, простягалася лише на дві милі вгору, а потім переходила у вузеньку стрімку стежку, що доходила лісом до певної висоти і там зовсім губилася серед скель та урвищ. Доступ до вершини був дуже важкий.
— О, нарешті, після стількох невдач, всемогутні боги почали допомагати нашій справі! — вигукнув Спартак, сяючи від радості. — Там, нагорі, серед відлюдних лісів, де гніздяться орли і дикі звірі ховаються від людей, — там ми піднесемо наш прапор свободи! Сама фортуна не змогла б подарувати нам зручнішого місця!.. Вперед!
Коли когорта рушила в дорогу, Спартак покликав до себе дев'ять гладіаторів з школи Лентула, щедро обділив їх грішми і наказав негайно вирушати різними шляхами до Рима, в Равенну і в Капую і сповістити своїх товаришів по нещастю, які були в школах цих трьох міст, що Спартак з п'ятьма сотнями гладіаторів стоїть табором на Везувії. Нехай вони поодинці, маніпулами або легіонами — кому як зручно — якнайшвидше поспішають сюди для боротьби за свободу.
Посилаючи по три гінці до кожного з цих міст, Спартак розміркував, що коли кого з них схоплять, то принаймні троє з дев'яти доберуться до товаришів. Наказавши гладіаторам бути обачними та уважними, відпустив їх. І коли вони вже спускалися до підніжжя гори, Спартак наздогнав головний загін, який швидко підіймався до вершини.
Незабаром когорта гладіаторів минула сади, будиночки і виноградники, розташовані обабіч дороги, і вступила до лісистої частини гори. Чим стрімкішим ставав підйом, тим відлюднішою була місцевість і тим глибша тиша панувала навколо. Замість кущів і низькорослих дерев з'являлися кущі терну, падуби, берести, столітні дуби і височенні тополі.
На початку підйому загін зустрічав численних колонів, селян, які везли на віслюках кошики з овочами і фруктами на ринки Помпеї, Неаполя і Геркуланума. З подивом і страхом*, підозріло дивилися вони на загін озброєних людей. Коли ж гладіатори заглибилися в ліс, назустріч їм попадалися лише поодинокі пастухи, які серед кущів на скелях пасли овець та кіз, і лісові хащі тужливо відгукувалися на сумовите мекання убогих отар.
Після двох годин важкого підйому когорта Спартака досягла широкої площадки на вулканічній скелі на кілька сотень кроків нижче від головної вершини Везувію, яка була вкрита товстим шаром вічного снігу.
Тут Спартак зупинив своїх бійців. Поки вони відпочивали, він обійшов площадку. З одного боку до неї вела стрімка скеляста стежка, якою гладіатори прийшли сюди; з другого — підносилися високі й неприступні скелі, з третього — був протилежний схил гори. Спуск і підйом з цього боку був іще стрімкіший, ніж з боку Помпеї, що робило це місце майже неприступним для будь-якого нападу.
З півдня, з боку Салернума, місце, вибране Спартаком для табору, було таким же неприступним, як і з боку вершини.
Тут площадка закінчувалася глибочезною, страшною прірвою, порізаною майже з усіх боків величезними обвалами. Обвали надавали безодні вигляд велетенського колодязя, з якого людям неможливо було б видертися нагору.
В безодню крізь щілини падало тьмяне світло. Вона закінчувалася печерою, що несподівано виходила на квітучий схил гори, який простягався на багато миль аж до рівнини.
Після уважного огляду площадки Спартак переконався, що кращого місця для табору годі було й шукати. Він наказав одній з маніпул, озброєній сокирами, піти до найближчого лісу нарубати дров. Треба було захистити гладіаторів від дошкульних на такій висоті лютневих нічних приморозків. У той же час Спартак виставив невелику варту з майже неприступного боку площадки, яка виходила на східний схил гори. Другий сторожовий загін він поставив з боку Помпеї. Так виник тут табір гладіаторів, і назва ця збереглася надовго.
Надвечір повернулися послані до лісу: вони принесли дров для багаття, гілля і хворосту, щоб зробити курені та загородження. Під керівництвом Спартака гладіатори навалили поперек стежки, якою прийшли сюди, товсті стовбури дерев, важке каміння і, викопавши позаду них широкий рів, засипали їх землею. Таким чином люди за кілька годин спорудили земляний вал, чим значно укріпили свій табір з того боку, звідки був можливий напад ворога. За валом розташувалася половина маніпули, призначена нести охорону, а попереду неї через певні проміжки один від одного були розставлені дозорці, так, що найвіддаленіший стояв на відстані півмилі од табору.
Незабаром, стомлені походом і працею, гладіатори поснули. О годині першого смолоскипа на площадці стало тихо. Лише язики полум'я згасаючих багать ще деякий час освітлювали нерухомі постаті поснулих гладіаторів і синювато-чорні скелі, які служили фоном для цієї фантастичної картини.
Не спав тільки Спартак, його нерухома атлетична постать, напівосвітлена багаттям, бовваніла у пітьмі, мов привид одного з тих легендарних гігантів, які оголосили війну Юпітерові і стали табором на Флегрейських полях біля Везувію, щоб тут нагромадити горн на гори і штурмувати небо.
Навколо панувала врочиста тиша. Поклавши праву руку під перев'язану ліву, злегка схиливши голову в напрямі моря, Спартак пильно вдивлявся в яскраву цяточку світла, що мерехтіла на одному з кораблів біля Помпеї.
В той час, коли очі, здавалось, цілком захопилися цим спогляданням, думки линули все далі й далі від того місця, де він тепер був. Поступово Спартак перенісся в рідні гори Фракії, до перших років свого дитинства, до тих щасливих днів, що промайнули швидко, мов подих легенького вітру. При цих спогадах його обличчя проясніло, а потім затуманилося знову: він пригадав нашестя римлян, кровопролитні війни, поразку фракійців, знищення своїх отар та будинків, рабство своїх близьких і…
Раптом Спартак, понад двігодини занурений у спогади й думки, стрепенувся, насторожився і повернувся в бік стежки, ніби почув щось. Але скрізь було тихо і, крім легенького шелесту вітру в гіллях дерев, нічого не було чути.
Спартак уже повернувся був до куреня, зробленого для нього товаришами. Та за кілька кроків знову спинився, прислухався і прошепотів:
— Однак… На гору підіймаються якісь воїни…
Він попрямував до спорудженого в цей вечір валу і півголосом додав, ніби розмовляючи з самим собою:
— Уже?.. Не сподівався, що так скоро…
Спартак не дійшов ще до місця, де вартувала половина маніпули, як у тиші ночі ясно пролунав гучний загрозливий оклик переднього дозорця:
— Хто йде?..
1 потім ще голосніший вигук:
— До зброї!!
За валом почулася метушня: вартові гладіатори хапали зброю і шикувалися в бойову шеренгу.
Цієї миті до варти підійшов Спартак з мечем у руці і спокійно наказав:
— Ідуть на нас… але на цей бік не перейдуть.
— Ніхто! — в один голос вигукнули гладіатори.
— Хай один побіжить до табору здійме тривогу і від мого імені накаже додержувати порядку й тиші.
В цей час передній вартовий у відповідь на свій оклик почув гладіаторський пароль: "Вірність і перемога!"
Один з декуріонів з кількома гладіаторами пішов уперед, щоб дізнатися, хто підходить. Тим часом табір прокинувся. Миттю кожен гладіатор озброївся і став на своє місце в маніпулі. Вишикувана когорта, наче вона складалася з старих легіонерів Марія і Сулли, була готова мужньо зустріти напад якого завгодно ворога.
Поки декуріон ходив у розвідку, Спартак з половиною сторожової маніпули мовчки стояв за валом, обличчям до стежки, і слухав. Раптом він почув радісний крик декуріона:
— Це Еномай!
І всі гладіатори враз повторили:
— Це Еномай!
Слідом за ним гучно пролунав могутній голос германця:
— "Вірність і перемога"! Так, друзі, це я і зі мною дев'яносто три товариші, які поодинці втекли з Капуї.
Легко уявити, як зрадів Спартак. Він прожогом кинувся через вал назустріч Еномаєві, і друзі міцно, по-братськи обнялися.
— О мій Еномаю! — з невимовною радістю вигукнув фракієць, — Я й не сподівався так скоро тебе побачити.
— І я теж, — відповів германець, обнімаючи велетенськими руками русяву голову Спартака і цілуючи його в лоб.
Коли кінчилися радісні привітання, Еномай почав розповідати, як його загін понад годину відбивав римські когорти. Римляни розділилися на дві частини, і, поки одна нападала, друга пішла вулицями в обхід, щоб ударити гладіаторам у спину. Еномай розгадав цей намір і покинув оборону вулиці, бо був певен, що Спартак уже за містом. Він наказав товаришам розійтися в різні боки, поховатися на ніч, переодягтись і до вечора поодинці вийти з міста під арки акведука. Розповів, як понад двадцять їхніх товаришів наклали головами в нічному бою біля школи Лентула і що з ста двадцяти бійців його загону, яких він розпустив, лише дев'яносто три зійшлися під акведуком. Виступивши минулої ночі, вони плутаними стежками дійшли до Помпеї і тут зустріли одного з гінців Спартака, посланого в Капую. Він і вказав їм місце, де мали отаборитися втікачі.
Велика була радість, викликана приходом до табору цієї шостої маніпули.
