Пані Боварі - Флобер Гюстав
А хіба ж не буває такого, що правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови? Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…
Але, отак критично оцінюючи становище (перевага, властива всім тим, хто в будь-якій спільній справі менше захоплюється), Родольф знайшов у Емминім коханні нове джерело насолод. Він відкинув геть, як непотрібний, усякий сором і почав безцеремонно третирувати Емму. Вона перетворилась у нього в податливу, розпусну істоту. В ній жила тепер якась благувата відданість, повна схиляння перед ним і почуттєвих насолод для самої себе, якесь томливо-розслабляюче блаженство; душа її поринала в це сп'яніння і втопала в ньому, скрутившись, як герцог Кларенс у бочці з мальвазією.[59]
Ці любощі спричинились до відчутної зміни манер пані Боварі. Погляд у неї став смілішим, розмова вільнішою; вона не соромилась навіть, гуляючи с Родольфом, курити сигаретку, ніби всім на зло; коли, нарешті, одного дня вона вийшла з "Ластівки", затягнена в жилет чоловічого крою, то всі, хто ще мав якісь сумніви, перестали вже сумніватись. Пані Боварі-мати, яка після страшенної сцени з чоловіком знову приїхала до сина, обурювалася з Емминої поведінки чи не більш від усіх. Їй не подобалось іще багато дечого, хоч би й те, що Шарль не послухав її порад щодо заборони читання романів, і взагалі всі порядки в господі; вона не могла стриматись від зауважень, і починалися сварки. Особливо різко посперечались вони через Фелісіте.
Пані Боварі-старша, проходячи напередодні вечором по коридору, застала куховарку з мужчиною, — чоловіком років під сорок, з темними баками; зачувши кроки, він миттю вилетів з кухні. Дізнавшись про це, Емма тільки засміялась. Але стара обурилась і заявила, що хто не дивиться за моральністю слуг, той і сам зневажає моральність.
— Де ви росли? — сказала невістка з таким зухвалим виглядом, що пані Боварі-мати спитала її, чи не саму себе вона захищає?
— Геть звідси! — скрикнула Емма, зірвавшися з місця.
— Еммо!.. Мамо!.. — гукав Шарль, намагаючись помирити їх.
Але обидві вискочили з кімнати, як шалені. Емма аж ногами тупотіла:
— Ну й манери! Мужичка мужичкою!
Шарль побіг до матері; та аж нетямилась від люті і водно повторювала:
— Нахабниця! Вітрогонка! А може, й… ще гірше!
Якщо Емма не попрохає пробачення, вона негайно поїде. Тоді Шарль побіг умовляти дружину; він благав її навколішках.
— Ну гаразд, нехай уже, — згодилась вона нарешті.
І справді, вона простягнула свекрусі руку з гідністю маркізи і сказала:
— Даруйте, пані.
А потім піднялась до себе, кинулась ницьма на ліжко й розридалась, як дитина, уткнувшись лицем у подушки.
Вони вже раніше домовились з Родольфом, що в разі якоїсь надзвичайної події вона пришпилить до фіранки клаптик білого паперу; коли він на ту пору буде в Йонвілі, то побачить і прибіжить у маленький завулок за будинком. Емма подала знак. Прождавши три чверті години, вона раптом побачила Родольфа на розі ринку. Вона хотіла була відчинити вікно й покликати його, але він уже зник. І знов вона впала у відчай.
Та незабаром Емма почула на тротуарі чиїсь кроки. Це був, безперечно, він; вона збігла по сходах, перейшла двір. Родольф був там, за стіною. Вона кинулась йому в обійми.
— Будь обачна! — сказав він.
— Ох, якби ти знав! — відповіла вона.
І почала розповідати йому все, поквапно, незв'язно, з перебільшеннями й вигадками, перериваючи свою оповідь численними вставками, так що він не міг нічого зрозуміти.
— Ну годі ж, люба! Заспокойся, потерпи!
— Ось уже чотири роки я терплю й страждаю!.. Таке кохання, як у нас, повинно бути відкритим перед лицем неба! А всі мене мучать. Несила вже більше терпіти! Рятуй мене!
Вона пригорталась до Родольфа. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому такою милою, як зараз; забувши все, він сказав їй:
— То що робити? Чого ти хочеш?
– Їдьмо звідси! — скрикнула вона. — Візьми мене з собою! Благаю тебе!
І вона впилася йому губами в губи, ніби ловила в поцілунку мимовільну згоду.
— Але… — почав Родольф.
— Що таке?
— А дитина?
Емма замислилась на якусь хвилю, потім відказала:
— Ну, що ж, заберемо й дитину, нехай уже!
"Що за жінка!" — подумав він, дивлячись їй услід.
Вона вже побігла в сад — її кликали.
Кілька днів потому стара Боварі була дуже здивована метаморфозою, що сталася з її невісткою. Емма виявляла незвичайну покірливість і пошану супроти свекрухи, навіть попросила в неї рецепт для маринування огірків.
Чи вона робила це для того, щоб краще обдурити чоловіка й свекруху, чи, може, втішалась навмисне цими стражданнями, щоб глибше відчути всю гіркоту життя, яке вона збиралася покинути? Вона над цим навіть не задумувалась; вона вся жила солодкими мріями про близьке щастя. Воно було постійною темою її розмов з Родольфом. Схилившись до нього на плече, вона шепотіла:
— Ах, коли вже ми сидітимем у поштовій кареті!.. Уявляєш собі? Невже це можливо? Мені здається, що в ту мить, як карета рушить, в мене буде таке відчуття, ніби ми піднялись на аеростаті і летимо кудись аж до хмар. Знаєш, я вже дні лічу… А ти?
Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як в ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішніми обставинами. Як перегній і дощ, вітер і сонце вирощують квіти, так і її поступово викохували оті бажання й жалі, оті палкі насолоди й вічно юні мрії, і тепер нарешті вона розквітла у всій повноті своєї натури. Розріз її очей був створений, здавалось, для довгих закоханих поглядів, коли зіниці ніби тонуть в тіні вій; від глибокого дихання роздимались її тонкі ніздрі і різкіше виділялись куточки повних губ, ледь помітно затінюваних при світлі легеньким чорним пушком. Локони її лежали на потилиці так, ніби їх викладав умілою рукою досвідчений художник-спокусник; вони недбало розсипалися буйними хвилями, покірні всім примхам грішної любові, яка розпускала їх щодня. Голос і рухи Емми стали м'якшими й гнучкішими. Щось невловно тонке й вабливе випромінювалось навіть від складок її сукні, від вигину її ноги. Для Шарля вона була чарівна й невідпорна, як і в перші дні по одруженні.
Повертаючись додому пізньої ночі, він не насмілювався будити її. На стелі витанцьовувало тремтливим колом світло від порцелянового нічника; у сутінку біля ліжка напиналась білим шатром опущена заслона колиски. Шарль дивився на жінку й дитину. Йому здавалось, що він чує легеньке дихання дівчинки. Скоро вона виросте — місяць у місяць більшає. Він уже уявляв собі, як вона повертається надвечір із школи додому; сміється, блузка в чорнилі, а на руці кошичок; а там, гляди, пора і в пансіон віддавати, — це обійдеться дорого… Що ж тут робити? Він починав обмірковувати цю справу. Найкраще було б найняти десь поблизу невеличку ферму і самому наглядати за нею щоранку, їдучи до хворих. Прибутки від господарства він буде збирати, покладе в ощадну касу; потім де-небудь, — байдуже де, — купить собі акції; тим часом пацієнтів стане більше — він розраховував і на це. Адже хотілося, щоб Берта дістала добре виховання, щоб вона визначалась усякими талантами, навчилася грати на фортепіано. Ах, яка вона буде гарненька пізніше, років у п'ятнадцять! Тоді вона скидатиметься на матір і ходитиме влітку, як Емма, в солом'яному капелюшку! Здалеку люди думатимуть, що то йдуть дві сестри… Шарль уявляв собі, як вечорами вона працює при лампі, сидячи біля батька й матері. Вона вишиє йому пантофлі, вона порядкуватиме в господі і звеселятиме її своєю миловидністю й пустощами. А там доведеться подумати й про заміжжя: знайдуть їй якогось гарного хлопця з солідним становищем; вона житиме за ним щасливо, і так триватиме завжди…
Емма не спала, тільки прикидалася, що спить, і, поки Шарль засинав поряд з нею, вона віддавалась зовсім іншим мріям.
Ось уже цілий тиждень четвірка коней мчить її до нових країв, звідки вони з Родольфом вже не повернуться ніколи. Вони летять і летять, обнявшись і не говорячи ні слова. Іноді з вершини гори раптом відкривається перед ними якесь чудесне місто з куполами, мостами, кораблями, цитриновими гаями й соборами з білого мармуру, на високих дзвіницях яких гніздяться лелеки. Коні йдуть вже ступою по кам'яних плитах, а долі розкладені букети квітів, що їх продають жінки в червоних корсажах. Чути гудіння дзвонів, іржання мулів, перебори гітар і плюскіт водограїв, бризки яких відсвіжають плоди, складені пірамідами біля підніжжя білих статуй, що усміхаються під струменями води. А потім увечері вони приїжджають у рибальське селище, де сушаться на скелях та на хижках брунатні неводи. Тут вони й лишаться жити. Вони оселяться в маленькій хатині з пласкою покрівлею під крислатою пальмою, у глибині затоки, понад самим морем. Вони катаються в гондолі, гойдаються в гамаку, і життя в них легке і вільне, як їх шовковий одяг, тепле й зоряне, як їхні солодкі ночі. Та на безмежнім просторі цього уявлюваного майбутнього нема нічого, що б якось особливо виділялось: дні, всі, як один, чудесні й подібні один до одного, як хвилі на морі, і весь світ колишеться аж до обрію, безкраїй, гармонійний, перетканий блакиттю і сонцем. Але тут раптом кашляла дитина в колисці або Шарль починав хропіти дужче, і Емма засинала десь аж на світанку, коли в вікнах починало сіріти, а малий Жюстен уже відчиняв віконниці в аптеці.
Якось вона викликала Лере і сказала йому:
— Мені потрібен плащ, великий плащ, з довгою пелериною, на підкладці.
— Ви їдете кудись? — спитав він.
— Ні, але… все одно, я розраховую на вас. Отже, згода?
Він уклонився.
— Потім мені ще потрібна буде валіза… не надто важка, зручна.
— Так, так, розумію. Приблизно вісімдесят два сантиметри на п'ятдесят, як їх тепер звичайно роблять.
– І саквояж.
"Не інакше, — подумав Лере, — розходяться".
— А ось це, — сказала пані Боварі, виймаючи годинника з-за пояса, — буде вам завдаток.
Але крамар вигукнув, що вона несправедлива до нього.