Українська література » Зарубіжна література » Пані Боварі - Флобер Гюстав

Пані Боварі - Флобер Гюстав

Читаємо онлайн Пані Боварі - Флобер Гюстав

Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена.

У Родольфа був великий плащ. Він угортав її всю і, обнявши, мовчки вів у глибину саду.

Вони йшли до тієї самої альтанки, на ту саму лавочку з напівтрухлих жердок, де колись Леон так закохано дивився на неї літніми вечорами. Тепер вона зовсім не думала про нього!

Крізь безлисті гілки жасмину мерехтіли зорі. За своєю спиною коханці чули плюскіт річки, та час від часу потріскував на березі сухий очерет. Тут і там у сутінках ночі громадилися згустки пітьми; часом вони напруго здіймались і схилялись; насуваючись на коханців, вони загрожували накрити їх, ніби величезні чорні хвилі. Від нічного холоду вони обіймалися ще міцніше і дихали ніби ще глибше; більшими здавались очі, — хоч їх ледве було видно, — і серед цієї тиші промовлене пошепки слово падало в душу дзвінким кришталем і бриніло нескінченними відлунками.

У дощові ночі вони знаходили собі притулок у робочому кабінеті Шарля, між повіткою і стайнею. Емма засвічувала в кухонному шандалі свічку, заховану за книжками, Родольф улаштовувався, як у себе вдома. Його смішили книжкова шафа, письмовий стіл і взагалі вся обстановка; він не міг стриматись, щоб не пустити якогось жарту на адресу Шарля, що бентежило Емму. Вона хотіла б бачити його серйознішим і навіть при нагоді драматичнішим. Так, одного разу їй причулося, ніби хтось іде до них по алеї.

— Хтось іде! — сказала вона.

Родольф погасив свічку.

— У тебе є пістолети?

— Навіщо?

— Як навіщо? Захищатися! — відповіла Емма.

— Чи не від чоловіка твого? Бідний хлопець…

І Родольф закінчив фразу жестом, що мав означати:

"Та я його одним пальцем роздавлю".

Емма була вражена його хоробрістю, але водночас її шокувала відчутна неделікатність та наївна грубість такої заяви.

Родольф довго думав про цей випадок з пістолетами. Якщо вона говорила серйозно, міркував він, то це дуже смішно і навіть огидно. Адже він не мав ніякої рації ненавидіти добрягу Шарля — ревнощі аж ніяк не терзали його серця; а тим часом з цього приводу Емма дала йому урочисту присягу, в якій він не знаходив ознак доброго тону.

Зрештою, Емма взагалі ставала дедалі сентиментальнішою. З нею треба було обмінюватись мініатюрами, зрізати для неї пасма волосся на згадку, а тепер вона вимагала від нього персня, справжньої обручки на знак вічного союзу. Часто вона заводила річ то про вечірній дзвін, то про голоси природи; потім розповідала про свою матір та розпитувала Родольфа про його матір. Хоч минуло вже двадцять років, відколи Родольф осиротів, Емма втішала його з приводу цієї втрати і то таким солодкавим тоном, ніби перед нею був якийсь хлопчик-сирітка. Інколи вона навіть казала, дивлячись на місяць:

— Я певна, що обидві вони благословляють звідти наше кохання.

Але ж вона була така гарна! І так рідко зустрічалась йому подібна цнотливість! Це кохання без розпусти було для нього цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Усім своїм обивательським здоровим глуздом він зневажав екзальтованість Емми, але в душі захоплювався нею: адже вона стосувалася його власної персони! І от, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став недбалим і його манери помітно змінилися.

Де й поділися в нього ті ніжні слова, від яких вона плакала, ті пристрасні пестощі, від яких вона шаленіла; велика любов, у яку Емма пірнула з головою, помалу мілила й меженіла, як річка, що висихає у власному руслі, — і вже на дні показалася твань. Емма не хотіла вірити цьому — вона горнулася до Родольфа ще ніжніше, але він усе менше й менше приховував свою байдужість.

Вона й сама не знала, чи жаль їй було, що піддалася йому, чи, навпаки, ще дужче хотіла його кохати. Принизливе почуття власної слабості оберталося в досаду, яку пом'якшували тілесні насолоди. Це була вже не душевна прихильність, а якась ненастанна спокуса. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась.

А тим часом зовні все йшло гладенько, як ніколи. Родольфові вдавалося регулювати їхні взаємини по своїй уподобі, і за півроку, коли настала весна, коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє полум'я.

Це був якраз той самий час, коли дядько Руо щороку присилав Шарлю індичку на згадку про своє вилікування. До подарунка завжди додавався і лист. Емма перерізала поворозку, якою він був прив'язаний до кошика, і прочитала:

"Любі мої діти!

Сподіваюся, що цей лист застане вас при доброму здоров'ї і що ця гиндичка буде не гірша за попередні; як на мене, то вона навіть ніжніша і м'ясистіша. Але на той рік я для переміни пошлю вам гиндика, якщо ви тільки не забажаєте курочки; і поверніть мені, спасибі вам, цього кошика, а до гурту й ті два. Мені приключилася пригода: уночі вітром зірвало покрівлю з повітки і занесло поміж дерева. Та й урожай не дуже-то випав. Словом, я не знаю, коли доведеться загостити до вас. Мені тепер нема на кого покинути домівку, я ж живу один, як палець, люба моя Еммо!"

Тут був пропуск між рядками: старий ніби випустив перо з рук і надовго задумався.

"А я сам здоровий, тільки що схопив нежить, коли їздив на ярмарок до Івето наймати нового чередника. Старого я прогнав, бо він дуже перебірливий на харчі. Чиста біда мені з цими розбишаками! До того ж він був іще й шахраюватий.

Я бачив одного мандрівного крамаря, який узимку побував у ваших краях і вирвав там собі зуба. Він каже, що Боварі й досі працює день і ніч. Мені це й невдивовижу; він показав мені свого зуба, ми посиділи разом за кавою. Я спитався в нього, чи він тебе бачив, а він сказав, що ні; тільки бачив, каже, двох коней у стайні; ну, значить, думаю, справи йдуть гаразд. От і добре, дітки мої, нехай вам господь посилає щастя-долю.

Мені дуже сумно, що я й досі не знаю моєї коханої внучечки — Берти Боварі. Я посадив для неї в садку, проти твоєї кімнати, сливу-скороспілку і сказав, щоб її ніхто не чіпав. А як тільки зародить, наваримо варення, і я його сховаю в шафу не для кого, як для внучечки — нехай приїжджає і їсть, скільки душа забажає.

Прощавайте, любі мої діточки. Обіймаю тебе, доню, і тебе, зятю, а малу цілую в обидві щічки.

Бажаючи вам усього найкращого, залишаюсь ваш люблячий батько

Теодор Руо".

Емма довго крутила в руках цей аркуш грубого паперу. Лист був малограмотний — помилка на помилці. Але вона ніби чула, як крізь те плетиво помилок сокоче ніжна та приязна думка, мов та курка з-за кущів дерези. Чорнило було просушене попелом із коминка, — на Еммину сукню впало з листа кілька сірих порошинок, — і як живий устав перед її очима батько: ось він схиляється над вогнищем і бере щипці. Давно вже вона не сиділа поряд нього на лавочці, давно не ворушила палицею сухого очерету, що весело тріщав у коминку, аж поки не займалася сама палиця… Спливали в пам'яті сонячні літні надвечір'я. Іржали лошата, коли пройдеш повз них, і вистрибували, вистрибували… А під самим вікном у неї стояв вулик, і часом бджоли, кружляючи в сонячному промінні, дзенькали в шибки пружними золотими кульками. Які то були щасливі часи! Яка воля! Скільки сподіванок, мрій!.. Тепер нічого того не було — вона розтратила все те у романтичних переживаннях своєї душі, у цих поступових змінах стану — дівоцтві, заміжжі й коханні, вона розгубила все те на життєвому шляху, як мандрівник, що залишає певну частку своїх багатств у кожному придорожньому трактирі.

Але хто ж її зробив такою нещасливою? Яка незвичайна катастрофа перевернула її життя? І Емма підвела голову і оглянулась навкруги, ніби шукаючи причини всіх своїх страждань.

Промінь квітневого сонця вигравав усіма кольорами веселки на порцелянових фігурках; у каміні палав огонь; під пантофельками у Емми м'яко слався килим; день був погожий, повітря тепле; знадвору чувся дзвінкий сміх її малої.

Дівчинка качалась на моріжку, де сохла скошена трава. Зараз вона лежала долілиць на копиці. Нянька притримувала її за платтячко. Неподалік Лестібудуа ворушив сіно граблями; щоразу, як він наближався, Берта звішувалась униз і махала в повітрі рученятами.

— Приведіть її сюди! — сказала мати й кинулась обіймати й цілувати дівчинку. — Як я тебе люблю, моє золотко! Як я тебе люблю!

Помітивши, що у Берти не зовсім чисті вушка, вона поквапливо подзвонила, веліла принести теплої води, помила її, перемінила білизну, панчохи, черевички, засипала служницю питаннями про її здоров'я, неначе тільки оце повернулася з далекої мандрівки. Нарешті вона ще раз, сплакнувши, поцілувала дитину й віддала її на руки Фелісіте, що стояла, наче тороплена, побачивши такий небувалий вибух ніжності.

Увечері Родольфові впало в око, що Емма була якась серйозніша, ніж звичайно.

"Минеться, — вирішив він. — Це просто примха".

І пропустив побачення три рази підряд. Коли він нарешті прийшов, вона виявила до нього байдужість і навіть трохи зневаги.

"Даремно стараєшся, люба моя!"

І він прикинувся, ніби зовсім не помічає ні її журливих зітхань, ні того, як вона мне хусточку в руках.

Аж ось коли Емма почала каятись!

Вона навіть питала себе, чому це вона так ненавидить Шарля і чи не краще було б спробувати полюбити його. Але він, мабуть, не сприйняв належно цього повороту почуття, і Еммі було важко задовольнити свої поривання до самопожертви; тут дуже до речі з'явився аптекар і дав їй для цього певну нагоду.

XI

Він недавно прочитав хвалебну статтю про новий метод лікування викривленої ступні і, будучи прихильником прогресу, висловив патріотичну думку, що Йонвіль мусить іти в ногу з життям, а для цього необхідно виконати в ньому операцію стрефоподії.

— Справді, — доводив він Еммі, — чим ми ризикуємо? Давайте подивимось (і він загинав пальці, перелічуючи всі вигоди такої спроби): майже певний успіх, для хворого — полегшення й поліпшення зовнішнього вигляду, для лікаря — слава на всю країну. Чому б, наприклад, вашому чоловікові не допомогти отому бідоласі Іполитові з "Золотого лева"? Зважте, що він обов'язково розповідатиме всім переїжджим про своє вилікування, та зрештою (тут Оме стишив голос і оглянувся) і я міг би, безперечно, послати дописа в газету… Ви уявляєте собі? Газета ходить по руках, починаються розмови, що далі в ліс, то більше дров… А там — хто знає, може…

І справді, Боварі міг би досягти успіху; Емма не мала жодних підстав вважати його за нездару, — а яка б це втіха була для неї, якби вона спонукала Шарля до цього вчинку, що спричинився б до зросту його репутації і його прибутків, їй так хотілося знайти собі якусь опору, міцнішу за любов.

Шарль послухався умовлянь аптекаря й дружини.

Відгуки про книгу Пані Боварі - Флобер Гюстав (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: