Пані Боварі - Флобер Гюстав

Родольф устав, зачинив вікно і сів знову за стіл.

"Здається, все сказано. Ага! Треба ще одне додати, а то, чого доброго, знов буде чіплятись".

"Коли ви прочитаєте ці сумні рядки, я буду далеко. Я наважився тікати якнайшвидше, щоб не піддатися спокусі знову бачити вас. Треба переборювати слабість! Я ще вернуся, і, можливо, колись ми з вами будемо спокійнісінько згадувати наше минуле кохання. Прощайте!"

І він написав іще одно останнє прощання — цим разом уже не "прощайте", а двома словами — "прощай ти!" Йому здалось, що це в нього вийшло дуже "стильно".

— А як же тепер підписатись? — завагався він. — "Відданий вам…" Не те… Може, "Ваш друг"? Воно. Так і напишемо:

"Ваш друг"

Він перечитав листа, і лишився задоволений.

"Бідолашна! — думав він розчулено. — Вона вважатиме мене за бездушний камінь… Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш — я не вмію плакати".

І, наливши в склянку води, Родольф умочив пальця і струснув із нього на листа буйну краплю, від якої чорнило взялося блідою плямою; потім став шукати, чим би запечатати листа, й натрапив на печатку з девізом "Amor nel cor".

"Не зовсім пасує до обставин… Ну, та нічого?"

Потім він викурив три люльки і пішов спати.

Назавтра, вставши з ліжка коло другої години (таки добряче заспав!), Родольф велів нарвати кошик абрикосів. Під спід, у виноградному листі, він поклав своє послання і тут же наказав наймитові Жірару передати все це обережно пані Боварі. Він часто вдавався до такого способу листування, посилаючи фрукти або дичину, як до пори року.

— Якщо вона спитає про мене, — навчав він, — скажеш, що я виїхав. Кошика неодмінно віддай їй самій, у власні руки… Ну, пішов, та гляди ж мені!..

Жірар одягнув нову блузу, обв'язав кошика хусткою і, важко ступаючи своїми грубими, підкованими черевиками, попрямував спроквола до Йонвіля.

Коли він прийшов, пані Боварі разом з Фелісіте перебирала на кухонному столі білизну.

— Ось, — сказав наймит. — Це вам від пана.

Якесь недобре передчуття охопило Емму. Шукаючи дрібняків у кишені, вона розгублено дивилась на селянина, а той і собі поглядав на неї остовпіло, не розуміючи, як можна схвилюватись від такого гостинця. Нарешті він пішов. Але в кухні лишалась Фелісіте. Емма не могла більше витримати. Вона побігла в залу, нібито віднести абрикоси, перекинула кошика, розрила листя, знайшла листа, розпечатала й побігла з ним до своєї кімнати така перелякана, ніби за її спиною палала жахлива пожежа.

Але в кімнаті вона побачила Шарля; він говорив щось до неї, вона нічого не чула й пішла далі по сходах, задихана, розгублена і наче п'яна, не випускаючи з рук цього страшного аркуша паперу, що ляскав у її пальцях, як шматок бляхи. На третьому поверсі вона спинилась перед зачиненими дверима до горища.

Вона хотіла заспокоїтись. Згадала про лист. Треба дочитати його — і страшно. Та й де? Адже її можуть побачити.

"Ні! — зважилась вона нарешті. — Тут буде добре".

Тоді штовхнула двері й увійшла.

Розпечений шиферний дах пашів важкою спекою; задуха давила за горло й стискала скроні. Емма насилу добралась до замкненої мансарди, відсунула засув, і сліпуче світло хлюпнуло їй назустріч.

Перед нею, за покрівлями будинків, аж до самого обрію тяглися поля. Внизу лежала безлюдна міська площа; виблискував кременистий брук, непорушно завмерли на дахах флюгери; з рогу вулиці, з нижнього поверху, чути було якесь верескливе чергикання. То Біне працював на своєму токарному верстаті.

Емма притулилась до стінки в амбразурі мансарди й стала перечитувати листа з лихим усміхом. Але чим напруженіше вона вдумувалась у нього, тим дужче мішалось їй усе в голові. Вона бачила Родольфа, чула його, обіймала його; серце калатало в неї в грудях, наче таран, усе частіше, все більш переривчасто. Погляд її нестямно блукав, їй хотілося, щоб уся земля запалася. Треба кінчати з усім цим… Що її стримує? Адже вона вільна!

І вона подалася вперед, вона вже поглянула на брук, повторюючи про себе:

"Ну ж бо! Ну!"

Блискучий промінь світла, що підіймався знизу прямо на неї, ніби тягнув у безодню всю вагу її тіла. Їй здавалось, що площа коливається і йде вгору по стінах, а підлогу перехилило в один бік, як корабель під час хитавиці. Емма стояла на самому краєчку, майже перевісившись униз, а навколо хвилював неосяжний простір, її немов заливала вже небесна синява, в бездумній голові ходив напругий вітер, — треба лише подолати останній підсвідомий опір… А токарний верстат чергикав без угаву, ніби кликав її сердитим голосом.

— Жінко! Жінко! — гукав Шарль.

Вона спинилась.

— Де ти там? Ходи сюди.

На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.

— Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.

І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!

Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, — і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:

— Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.

— Хто тобі сказав? — аж кинулась Емма.

— Хто мені сказав? — відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. — Жірар. Я зустрів його оце біля "Французької кав'ярні". Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.

Емма хлипнула.

— А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий… Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені…

Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.

Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.

— О, знаменито! — сказав він. — Ось на, покуштуй!

І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.

— Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! — не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.

— Мені душно! — вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: — Уже пройшло, нічого… Це все нерви! Сідай, їж.

Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.

Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.

Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.

Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.

Почувши метушню в домі, прибіг аптекар. Стіл з усім посудом був перекинутий: соус, печеня, ножі, сільниця, олійниця — усе валялось долі. Шарль кликав на поміч, перелякана Берта плакала, а Фелісіте тремтячими руками розшнуровувала панію, в якої корчилось усе тіло.

— Побіжу до лабораторії, — сказав аптекар, — принесу ароматичного оцту.

А коли Емма, нюхнувши з флакона, розплющила очі, Оме сказав:

— Я знав, що допоможе. Воно й мертвого підніме.

— Скажи що-небудь! — благав Шарль. — Скажи що-небудь! Отямся! Це я, твій Шарль, я люблю тебе! Ти впізнаєш мене? Дивись, ось твоя дочка. Поцілуй її…

Дівчинка простягала рученята до матері, хотіла обняти її за шию. Але Емма відвернулася й промовила уривчастим голосом:

— Не треба… нікого!

І знову знепритомніла, її віднесли в ліжко.

Вона лежала горілиць, відкривши рота, склепивши повіки, розкинувши руки, бліда й нерухома, ніби виліплена з воску. З очей у неї бігли сльози, поволі стікаючи на подушку двома патьоками.

Шарль стояв у глибині алькова, а поруч з ним аптекар — мовчазний і зосереджений, як і годиться у таких серйозних випадках.

— Заспокойтеся, — штовхнув він Шарля під лікоть, — здається, пароксизм уже минувся.

— Так, нехай тепер спочине трохи, — відповів Шарль, дивлячись на сонну жінку. — Бідна моя! Біднесенька!.. Знову занедужала…

Тоді Оме почав розпитувати, як це все сталося. Шарль відповів, що її схопило якось раптово, коли вона їла абрикоси.

— Цікаво! — мовив аптекар. — Але можливо, що саме абрикоси й викликали млість! Адже є натури, надзвичайно подразливі на деякі запахи. Коли хочете, це прекрасна проблема, яку слід вивчати і з патологічного, і з фізіологічного боку. Попи аж надто добре знають усю важливість подібних явищ: недарма вони завжди користуються під час своїх церемоній ароматичними речовинами! Цим вони забивають памороки й викликають екстатичний стан, що, зрештою, досить легко досягається у осіб слабішої статі: вони багато тендітніші за чоловіків. Відомі випадки, коли жінки умлівали від запаху паленого рогу, свіжого хліба…

— Тихіше, не збудіть її! — прошепотів Боварі.

– І таким аномаліям підлягають не лише люди, — провадив аптекар, — але й тварини. Вам, я гадаю, відомо, як збудливо діє на породу котів рослина nepeta cataria, звана в просторіччі "котячою м'ятою". З другого боку, я вам можу навести інший приклад, за автентичність якого ручуся. Бріду, один із моїх давніх товаришів, що держить зараз аптеку на вулиці Мальпалю, має собаку, який корчиться в конвульсіях, коли йому підносять нюхнути з табакерки. Він часто проробляє з ним цей дослід при друзях на дачі в Буа-Гійом. Хто б міг подумати, що звичайний собі чхальний засіб може викликати такі болісні реакції в організмі чотириногого! Надзвичайно цікаво, правда?

— Так, так, — відповів Шарль, не слухаючи його.

— Ці явища говорять про те, — вів далі аптекар, усміхаючись із виразом блаженного самовдоволення, — що розлади нервової системи можуть набирати найрізноманітніших форм. Що ж до пані Боварі, то, правду кажучи, вона на мене віддавна справляла враження людини з гіпертрофованою чутливістю. Саме через це, друже мій, я б вам не радив вдаватись до тих хвалених ліків, які діють нібито симптоматично, а по суті шкодять самому організмові.