Сто років тому вперед - Буличов Кір

— Ви так швидко зникли із залу, що я не встиг із вами поговорити. А Марта Скриль спеціально прийшла до школи, щоб познайомитися з Алісою Селезньовою. А чому ви побігли? Хіба не пізнали? Мене по статурі можна за версту впізнати.

— Через вашу статуру ми й побігли, — мовила Юлька понуро. Вона обережно ступила на ногу. Боляче, але терпіти можна. — Сплутали з іншою такою ж статурою.

Едуард не зрозумів, вирішив, що жарт, усміхнувся.

— Так ось ти яка, Алісо, — озвалась маленька жовтоволоса жінка. — Дуже приємно. Сподіваюсь, ми з тобою заприятелюємо.

— Познайомся, Селезньова, — сказав Едуард. — Марта — тренер нашої районної спортивної школи. Я їй розповів про тебе.

— Ми поспішаємо, Едуарде Петровичу, — не витримала Юлька. — Нас дома чекають. Пробачте, будь ласка.

— Нічого, — заспокоїла Марта Скриль. — Ми вас проведемо. Ти давно граєш у волейбол?

— Я повідомив, що знайшов у нашій школі яскравий талант, — гордо мовив Едуард Петрович. — І вже повірте моєму досвідові, я такого ще не бачив.

— Аліса не тут живе, — вкинула Юлька.

Вона йшла накульгуючи і мріяла якнайшвидше спекатися тренерів. А то ще Аліса знову згодиться і зав'язне в спортивній діяльності. А мієлофон Юльці одній шукати, чи що?

— Ми це забезпечимо, — запевнила Марта Скриль. — Якщо треба, перейдеш у московську школу. Сподіваюсь, батьки не заперечуватимуть.

— Її батьки заперечуватимуть, — гарикнула Юлька.

Але Марта її не чула.

— До речі, ти на скільки стрибаєш у висоту? — спитала вона Алісу.

— Я спеціально цим не займалася, — відповіла Аліса, — тільки в літньому таборі торік.

— Ну й що?

— Метр сімдесят, — сказала Аліса. — Або метр сімдесят п'ять.

— Що-о-о-о? — вигукнула Марта Скриль, і її рот округлився, очі теж.

— А я що казав! — Едуард Петрович так пишався, наче сам навчив Алісу стрибати так високо.

— Божевільна! — прошипіла Юлька. — Зі своєю дурною правдивістю...

— А що, це багато? — спитала Аліса простодушно. Юлька навіть відповідати не стала. Чого заводитися з цими майбутніми мартоплясами!

— Не можжжжжже бути! — нарешті вимовила Марта Скриль. — Ти обманюєш мене, дівчинко.

— Обманюю? — Аліса цього слова терпіти не могла. — Я вас обманюю?

Вони саме проходили повз паркан. Паркан як паркан, за ним — якесь будівництво.

— Який заввишки цей паркан?

— Ну, метр сімдесят, — сказав Едуард Петрович невпевнено. — Може, більше.

— Юлько, потримай сумку.

Аліса тицьнула Юльці сумку, відбігла на бруківку, примірилась, розбіглася і стрибнула. Не звично, а рибкою, як стрибають плавці. Над парканом вона пролетіла так, що ще сантиметрів десять запасу лишалося, підігнула ноги, зробила сальто, аби по той бік паркану опуститися на ноги.

— Ой! — вигукнула Марта Скриль. — Так же стрибати не можна! Ніякої школи!

За парканом пролунав гулкий удар, почувся гучний вереск.

— Алісо! — крикнула Юлька. — Що з тобою?

Й тієї ж миті над парканом знову з'явилась Аліса — вона летіла рибкою, простягти руки, перекинулась у повітрі й, згорнувшись грудочкою, опустилася на землю.

— Біжімо! — гукнула вона Юльці. — Як твоя нога?

— А що там?

— Там пірати. Вони йдуть по той бік паркану і підслуховують. Я просто на Криса бебехнулась. Тимчасово вивела його з ладу.

— Куди ж ви, дівчатка? — закричала Марта Скриль. — Ми тільки почали розмову!

Паркан захитався, хтось ломився крізь нього.

— Едуарде Петровичу, — сказала Юлька, тікаючи слідом за Алісою, яка взяла обидві сумки, — потримайте паркан, а то там один хуліган його зламати хоче. Мерщій же!

Едуард Петрович слухняно притиснувся важким животом до паркану, що гойдався, як очерет у бурю. Дошки розійшлися, і Марті Скриль, котра здивовано спостерігала цю сцену, видно було, що з другого боку на вулицю ломиться не менш великий і товстий чоловік, аніж Едуард Петрович.

А дівчатка уже втекли...

Аж біля будинку вони зупинилися передихнути. У Юльки розболілася нога.

— Стривай секундочку, — попрохала вона. — Едуард їх затримає, він обіцяв.

— Веселуна він затримає, а от Криса ні, — відповіла Аліса, проте зупинилася.

— Дівчата! — почули вони. До них біг Коля Сулима. — А я вас уже хвилин двадцять чекаю.

— Що сталося?

— Мені треба поговорити з Алісою.

— Говори при Юльці, у мене від неї нема секретів.

— Але це чужий секрет! — сказав Коля Сулима. — Я навіть не знаю.

— Говори ж, — наполягала Юлька. — Ми дуже поспішаємо.

— Я хотів сказати... одне слово, я хотів тільки сказати, що знаю, що Аліса... одне слово, вона не з нашого міста і взагалі з іншого місця, та я гадаю...

— От маруда! — обурилась Юлька. У неї боліла нога, і тому вона стала нетерпеливою. — Ти можеш говорити по-людському?

— Постривай, Юлько, — зупинила її Аліса. — Говори, Колю.

— Фіма послав тобі записку, можна сказати, дивну, але ти повинна зрозуміти, що він захищає Друга, а це можна...

Тут Сулима знову заплутався в словах, а тим часом із-за рогу вискочили Крис і Веселун У. Якось їм пощастило обманути Едуарда, і вони знову пустилися доганяти дівчат.

— Біжи, — крикнула Юлька Сулимі, — щоб вони тебе з нами не бачили! Ну, чого ти стоїш?

Сказавши так, Юлька побігла до під'їзду. Аліса — за нею.

Сулима поглянув на дівчат, потім на товстуна в чорному капелюсі, чорному плащі й Наполеона Бонапарта в трикутному капелюсі і, не роздумуючи більше, побіг у інший бік.

Дівчата встигли заскочити в під'їзд, піднятись угору сходами й сховатися в квартирі.

Коли клацнув замок, Юлька зачинила двері на ланцюжок, а Аліса скинула на підлогу сумку і сказала:

— Які ж ми з тобою нерозумні! Ми мусили Сулиму взяти з собою! Він ладен був усе розповісти.

— Ти гадаєш, він знає?

— Він же почав говорити. І про записку, і про те, що він знає про мене.

— Отже, це він?

— Напевно, він. І він — друг Корольова.

— І він хотів усе розповісти?

— Я так гадаю. Треба бігти до нього. Ти знаєш, де він живе?

— Яв нього не була. Але можна подзвонити Каті Михайловій. Вона всі адреси знає.

— Тоді я йду.

— Так? — спитала Юлька, скидаючи туфлю. Нога в щиколотці розпухла. Добре ще, бабуся лягла спати, не бачить, у якому вигляді повернулась онука додому. — Ти поглянь у вікно. Як же ти пройдеш повз піратів? Ми в облозі.

— Що ж робити?

— Ось нога стухне трохи, я сама збігаю до Сулими і візьму в нього мієлофон.

— Якщо він у нього. А може, якось його викликати сюди?..

— Ні, кликати його сюди — це віддати в лапи піратам. Їм цього й треба. Давай краще компрес тобі поставимо, щоб скоріше нога відтухла.

Але того вечора вийти з дому так і не вдалося. Юлька одну Алісу не випустила, а її нога стухла аж на ранок, та й то не зовсім.

Розділ ХVIIІ

НЕБЕЗПЕЧНА ВТІКАЧКА

Наступного ранку події помчали, як швидкий поїзд.

Першим того дня до школи йшов Коля Садовський. Ішов він так рано тому, що не було сенсу лишатися вдома, де гримів великий скандал. Винуватцем скандалу був, як завжди, сам Коля. Він задумався ще звечора: як же виходить у математиці — плюс на плюс дає плюс, а мінус на мінус теж дає плюс. Він заходився міркувати: якщо в тебе подушку пошито з м'якої, чистої, випрасуваної тканини — це плюс? А якщо її набито при цьому м'яким пухом, це плюс? А якщо м'яким пухом набити чисту наволочку, все вкупі приведе до утворення дуже зручної й позитивної подушки. Плюс? Плюс.

Із цією думкою Коля заснув на м'якій і позитивній подушці. А прокинувся і став думати далі. Коли взяти щось зовсім непридатне для набивання подушок і вкласти це у що-небудь зовсім непридатне для створення наволочки, чи вийде позитивна подушка? Треба спробувати. Звісно, Коля знав, що нічого не вийде, та йому дуже сподобалося міркувати по-філософському. Тому він пішов зранку на кухню, узяв десяток яєць, дві електричні лампочки й праску, все це поклав у сітку, з якою його мати ходила по картоплю, відніс у ванну, поклав на підлогу й ліг на цю подушку.

Плюса не вийшло.

Коля набив ґулю об праску, вимастився яйцями й порізався осколком електричної лампочки. Його примусили мити підлогу у ванній, збирати скло, потім залишили без сніданку — і все це сталося о сьомій ранку.

От він і пішов із дому.

А на підході до школи його зупинив дуже товстий чоловік у довгому чорному плащі й капелюсі, насунутому аж на вуха.

— Здрастуйте, — сказав товстун. — Ви із шостого класу "Б"?

— А чому ви так гадаєте? — спитав Коля. — Невже просвічує?

— Що просвічує? — спитав товстун.

— Мій номер, — відповів Коля.

Він говорив, просто щоб говорити, навіть не задумувався. А товстун йому не сподобався. Надто вже в нього було добре обличчя, ніби зумисне намальоване. Тому Коля попрохав товстуна:

— Ви не були б такі ласкаві зняти маску?

— Яку маску?

— Під якою у вас сховані ікла.

Товстун навіть обмацав своє обличчя, наче й справді побоювався, чи не стирчать ікла з-під маски.

Садовський не став чекати, пішов далі. Він вирішив винайти спосіб ходіння під землею. Такий спосіб дуже вигідний, бо можна переходити вулицю, де хочеш, навіть на червоне світло. От тільки руки будуть брудні.

— Постривайте, — догнав його товстун. — Ви знаєте у вашому класі Колю?

— Вам чесно відповісти чи нечесно? — спитав Садовський.

— Чесно! — сказав товстун. — Чесність — це найкраща людська риса.

— Якщо чесно, то я Коля.

— Ні, — не повірив товстун, — ти не Коля. Або не той Коля.

— Як точно ви підмітили! — зауважив Коля Садовський. — Я й сам останнім часом задумуюсь, чи той я Коля, що був напочатку. Надто вже я рудий. Вам не здається?

— А що, раніше ти інший був? — Товстун уважно роздивлявся Колю.

— Раніше я був білявий, — мовив Коля. — І притому дівчинка.

Товстун зітхнув.

— Ще одне запитання, — попрохав він. — Ти знаєш Алісу?

— Вона вже закінчила школу, — сказав Коля. Ні, товстун йому вочевидь не подобався. Колі хотілося чимшвидше його спекатися. І вже тим паче він не хотів розповідати йому про Алісу. — Й полетіла на Памір. Просила переказати вам, щоб ви не чіпали її улюбленого собачку. Більше запитань нема?

— Ти дуже невихований хлопчик, — пробурчав товстун. — У нас таких уже нема.

— Всіх винищили? — спитав Коля.

— І до тебе доберемося! — просичав товстун так, щоб не чули перехожі, які проходили мимо. — Я твою руду фізіономію запам'ятаю!

— Яке щастя! — вигукнув Коля, але про всяк випадок відступив на крок назад. — Через те, коли вас приведуть до мене, ви будете відмовлятися від своїх слів?

— Куди приведуть? — спитав товстун.

— До мене в кабінет.