Сто років тому вперед - Буличов Кір
І сталося те, чого боялася Юлька: Аліса писала зовсім неймовірні значки й символи, яких, напевно, навіть у десятому класі не вивчають. Усі в класі затамували дух, а Мила відвернулася до вікна, ніби це її геть не торкалося.
Неля дивилась на дошку, схиливши гарненьку завиту голівку, і всі чекали, що буде. Якби вчителька була стара, досвідчена, вона, мабуть, сказала б, щоб Аліса сідала, бо в шостому класі не вивчають вищої математики. Але Неля була молода й зовсім забула, що вона в класі. Раптом вона вигукнула:
— Ні! Ось тут ти й наплутала!
Вона вихопила в Аліси крейду, перекреслила останній рядок і стала писати своє, теж зі значками.
— Як же так? — здивувалась Аліса. — А якщо так?
Збоку це скидалося на тенісний матч. Суперники перекидали через сітку м'ячик, не звертаючи уваги на глядачів. Обидві були так захоплені своєю справою, що не почули дзвінка, та й ніхто в класі не почув дзвінка. Раптом двері відчинилися, в них з'явилася фізіономія із сусіднього класу й запитала:
— Ви що, не чули? Вже перерва.
Тоді суперниці поклали крейду, одійшли від дошки, й Неля промовила:
— І все-таки ти не маєш рації.
— Доведіть, — сказала Аліса.
Мила Руткевич, складаючи книжки, сказала голосно, так, щоб усі чули:
— І навіщо тільки дехто хвалиться своєю освіченістю, коли цього нема в програмі!
Всі обступили Алісу з Нелею, а Катя Михайлова спитала:
— Ти в математичній школі вчилася?
— Ні, — відповіла Аліса.
— Молодчина, — похвалила Неля. — Якщо хочеш, залишайся після уроків, ми з тобою розберемося в цій штуці.
— Даруйте. Але сьогодні після уроків у мене справи.
— Тобі треба брати участь у математичній олімпіаді, — порадила Неля.
— Ой навряд, — сказала Мила Руткевич, яка підійшла ближче. — Там слід просто розв'язувати, без викрутасів.
У коридорі Юлька накинулася на Алісу:
— Навіщо ти звертаєш на себе увагу? Хочеш здобути славу математичного генія?
— Але ж відповідь була справді неправильна. Як же я могла мовчати? І взагалі вельми цікавий казус...
— Добре тобі, що через сто ооків ви такі штуки з дитинства знатимете. Якби я в пушкінський ліцей приїхала, я б теж там стала вундеркіндом.
— У ліцей тебе б не пустили, — зауважила Аліса. — Туди дівчаток не брали. Ти краще подивися, яку мені записку підкинули. У зошит заклали.
— Хто?
— Я не бачила.
Юлька прочитала: "Спитай у Садовського, чому дорівнюватиме "х" через сто років. Доброзичливець".
— Ой! — скрикнула Юлька. — Це він?
— Не знаю. Ти цей почерк знаєш?
— Знайомий почерк. Я подумаю і згадаю. Знаєш, я з самого початку підозрювала, що це Садовський. Він типовий авантюрист. І комусь навіть розповів, що в тебе був. Влаштуймо йому допит.
— Зачекай. А може, хтось зумисне про нього написав?
— А навіщо зумисне писати?
— Щоб відвести од себе підозру. Уяви собі, що хтось перелякався.
— Хто?
— Сулима. Або Наумов.
— І щоб вони стали вину звалювати на Садовського? Слухай, Аліска, я тобі вже казала — нема в нас у класі таких уркаганів. Щоб украсти мієлофон, а потім ще на іншого підозру звалювати. Ти ж сама говорила, що Коля не крав, а тільки хотів відняти у піратів.
— Говорила.
— Я все-таки гадаю, що хтось із хлопців дізнався про таємницю Садовського і хоче тобі допомогти.
— Коли б хотів — підійшов би і сказав.
— А якщо він боїться?
— А кого йому боятися? Садовського?
— Не знаю, тільки все це можна взнати без твоєї делікатності. Коля Садовський, підійди сюди!
Коля, ніби навмисне, проходив неподалік.
— Тебе можна спитати про одну річ? — сказала Юлька.
— Питай, тільки двійок не став.
— Юлько, не треба, — втрутилась Аліса. — Ти все зіпсуєш.
— Так серйозно? — спитав Садовський. — Тоді не відстану, поки не дізнаюся, в чім справа,
— Колю, ти не брав однієї цінної речі? — спитала Юлька.
— Я?
— Так. А потім не вернув назад.
— Якої речі? — спитав Садовський. — Може, я взяв, але не помітив?
— Помітив, помітив, не прикидайся.
— Та скажи, що за річ? У чому ти мене підозрюєш?
— Виходить, не брав?
— Я брав, я все беру й ніколи не повертаю. До речі, я тільки сьогодні вранці взяв сто карбованців по карбованцю в однієї бабусі, щоб обклеїти ними двері у ванній.
— Колю, зараз же облиш блазнювати! — обурилась Юлька. — Я тебе серйозно питаю.
— Якщо тобі серйозно відповідати, — сказав Коля, — то я повинен на тебе образитися. Ти мене звинуватила у викраденні цінних речей і досі не вибачилася. Ти не маєш наміру це зробити зараз же?
Аліса здивувалась, як змінився голос Колі Садовського. От тобі тюхтій і вигадник. Щойно був сонним рудим пугалом, а зараз в очах така злість, ніби от-от лусне Юльку по голові кулаком.
— Ми обидві просимо вибачення, — швидко мовила Аліса. — Це був тест такий, не звертай уваги.
— Який тест?
— На почуття гумору, — пояснила Аліса. — Ти його не витримав.
— Уперше в житті, — признався Садовський.
Незрозуміло, повірив чи ні.
— Дурненька ти, Юлько, — сказала Аліса, коли Коля відійшов. — Адже просила я тебе, не втручайся!
— Це вже не тільки твоя справа, — відповіла Юлька. — Це спільна справа. Всього класу. Невже ти не розумієш?
— Я одне розумію, — промовила Аліса, — що хтось із наших хлопців ховає в себе мієлофон. Це погано й боягузливо. До того ж він наражається на страшну небезпеку.
Останнім уроком була географія. Вчителька розказувала про клімат і населення Індії. Тільки вона закінчила оповідати про тваринний світ, як Фіма Корольов із місця сказав:
— А Селезньова в Лондоні була.
— Ну й що? — здивувалася вчителька. — Ми ж сьогодні проходимо Індію.
— А може, вона і в Індії була, — не заспокоювався Фіма Корольов.
"Чого він причепився? — подумала Аліса. — Ще його не вистачало!"
— Селезньова, — спитала вчителька, — ти справді була в Індії?
"Зараз знову признається", — подумала Юлька. Аліса підвелася і сказала:
— Так, я була в Індії.
— Це дуже цікаво! — зауважила вчителька, яка вже багато чого чула про нову, незвичайну ученицю. — Поділися з нами враженнями.
— Я там була недовго, — сказала Аліса.
— Все одно. Ти ж що-небудь бачила?
— Бачила.
— Які ти там бачила міста?
— Я бачила Делі, Мадрас і Гандібад.
— Щось я не чула про третє місто, — мовила вчителька.
— Його названо на честь Індіри Ганді, — пояснила Аліса. — Ми в ньому приземлялися, коли летіли в Австралію.
— Дивно, — сказала вчителька.
— В Австралію! — здивувався Мессерер. — Збожеволіти можна!
"Звісно, — збагнула Юлька, — цього міста ще нема, воно тільки буде. Ну хто тягне Алісу за язик!" І тут ще втрутився Фіма Корольов. Він якось чудно, вредним голосом мовив:
— Нехай вона скаже, в якому році вона туди літала.
Аліса враз повернулася до Фіми:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Що чула, — відповів Фіма.
— Діти, тихше, — зауважила вчителька. — Сідай, Алісо.
І вона ніби нічого й не сталося повела далі розповідь про Індію, але її погано слухали. Всі перешіптувалися й дивилися на Алісу. А вона написала записку Фімі Корольову:
"Що ти мав на увазі? Аліса".
Невдовзі прийшла відповідь:
"Сама знаєш".
Аліса обернулася до Юльки й сказала пошепки:
— Не спускай з нього очей.
— Сама розумію, — відповіла Юлька.
Після уроків Аліса зразу рушила до Фіми, та він перестрибнув через стіл і втік у коридор.
Юлька догнала Алісу в коридорі, зробила страшні очі й прошепотіла:
— А що, як там був не Коля?
— Як це?
— А що, як це Фіма Корольов? Він страх хитрий. Він може підписатися чужим іменем.
— Про це ми не подумали, — сказала Аліса. — Мені здається, що обидві сьогоднішні записки написані однією рукою!
— Це він! Може, побіжимо за ним? Притиснемо його до стіни!
— Постривай. Я все-таки гадаю, що він записку про Садовського написав, аби мене збити зі сліду.
— У будь-якому випадку він напевно знає, в кого мієлофон, — мовила Юлька. — Голову даю собі відрубати!
— Твоя правда, — згодилась Аліса. — А з ким він більше дружить? Із Сулимою?
— Мабуть, так. Хоча він з усіма дружить. А потім свариться.
— А Сулима де?
— У шахи пішов грати. В актовому залі турнір, гросмейстер приїхав.
— Біжімо туди!
Розділ XVI
СУПЕРГЕРЛА!
В актовому залі зсунули в ряд столи й поставили на них тридцять шахівниць. Гросмейстер був худий, засмаглий і схожий на веселого кучерявого розбійника. Аліса стала навшпиньки, видивляючись Сулиму.
Боря Мессерер проштовхався до неї й сказав.
— Я знаю, як тебе називати, — похвалився він.
Діти обернулися. Катя Михайлова спитала:
— Як?
— Аліса у волейбол грає краще за всіх. Математику знає. В Лондоні була, в Австралію літала, по-англійському розмовляє навіть ліпше од мене. Вона супермен.
— Нісенітниця якась! — обурилась Аліса. — Дивлюсь я на тебе, Мессерер, і думаю, який же ти легковажний!
— Менше думай, полисієш, — докинув Коля Садовський.
— Супермен — це мужчина, — зауважила Катя Михайлова.
— Отже, вона супергерл, — сказав Коля Садовський.
— Не супергерл, а супергерла, — поправив Мессерер. — Треба знати закони російської мови.
Фіми Корольова не було видно.
Аліса побачила Сулиму й намагалася підійти чимближче.
Раптом Аліса огледілась, помітила Юльку:
— Згадала!
— Що згадала? — спитала Юлька.
Аліса наблизила губи до Юльчиного вуха й прошепотіла:
— Це найстрашніша таємниця, яку я тобі можу розказати. Але в нас дома є книжка, що зветься "Творчість Бориса Мессерера".
— Однофамілець, — відмахнулась Юлька. — Нічого з нього не вийде, бо він несерйозний.
— Сідайте, шахові бійці, — запросив Едуард Петрович.
Діти почали совати стільці, розсідатися. З дівчат грали тільки Мила Руткевич та одна дівчинка з восьмого класу.
— Ну, всі готові? — спитав Едуард Петрович.
— А де Тимошкін? — поцікавився хтось.
Місце поруч із Колею Сулимою було вільне.
— Тимошкін захворів.
— Ну гаразд, — сказав Едуард, — почнемо без Тимошкіна.
— Алісо, — спитав Боря Мессерер, — може, ти і в шахи граєш? Як у вас, у супергерлів?
— У супергерл, — поправила його Юлька.
— Едуарде Петровичу, — гучно мовив Боря, — Селезньова хоче грати замість Тимошкіна.
— Селезньова? — здивувався Едуард. — Так-так, звичайно. Сідай. Тільки швидше. — І він показав на вільний стілець поруч із Колею Сулимою.
— Ну, дівчинко, — сказав гросмейстер і усміхнувся, — не соромся.
Усі в залі втупилися в Алісу. Вона мерщій сіла поруч із Сулимою.
— Здрастуй, колего, — привітався Коля й усміхнувся. — Якщо туго стане, я тобі постараюсь допомогти.
— Спасибі, — подякувала Аліса.