Сто років тому вперед - Буличов Кір

— Дивитись на тебе сумно. До чого тут Аліса? Вона ж тільки позавчора в наших краях з'явилася.

— Ні, вона раніше з'явилася. Вона спершу в лікарні лежала разом із Грибковою і всіх там. зробила дурнями. Всі повірили, що вона звичайне дівча.

— А вона незвичайна?

— Ти сьогодні хіба в школі не був? Не чув, як вона про Лондон шкварила, ти не звернув уваги, що вона японську мову знає?

— Ну, про японську вона прибрехала.

— Я їй вірю.

— Отже, вона мовний геній, — сказав Фіма. — Але це ще ні про що не говорить.

— А на волейболі ти був? Ти бачив коли-небудь, щор дівчатка так у волейбол грали?

— У справжніх командах далеко краще грають.

— То в справжніх командах, а вона в шкільній. Вона спеціально приїхала, щоб мене знайти.

— То чому ж досі не знайшла?

— Бо вона не знає, що я — це я. Вона мене зблизька не бачила.

— А навіщо ти їй знадобився?

— Бо вона не наша!

— Як не наша? Вона по-російському розмовляє, як ми з тобою.

— Ну й що? Я не це мав на увазі...

— Стривай! — Фіма навіть скочив на лавку. — Вона з іншої планети? Як же я з самого початку не здогадався! Звіоно ж, вона розвідник з іншої планети. Вони зумисне його в дівчинку перевдягай і влаштували у звичайну школу. Вона вивідає всі наші таємниці, й почнеться вторгнення на Землю.

— Зачекай ти зі своїми фантазіями! Ніяка вона не прихідець, а звичайна собі.

— Тоді чого ж ти город городиш?

— А тому, що вона з майбутнього.

— Звідкіля?

— З майбутнього. Вона живе через сто років!

— Слово честі?

— Навіщо я буду тобі брехати? Я її там своїми очима бачив.

— Де?

— У майбутньому, де ж іще.

— Я від тебе збожеволію! — сказав Фіма Корольов. Він аж спітнів од хвилювання, хоч було зовсім не жарко. — А як ти опинився в майбутньому?

— Є деякі речі, яких я розповісти не можу. Але це не означає, що не довіряю. Просто я стільки всього накоїв, що небезпечно тебе вплутувати.

— Мені не страшно, — заспокоїв Фіма. — Якось дам раду. Ти про себе турбуйся.

— І турбуюсь. Але ти будеш слухати?

— Авжеж. Слухаю.

— Отже, я потрапив у майбутнє... Стій!

— Що таке?

Боком, боком Коля швидко сповз із лавки й сховався за неї. Фіма перегнувся назад через спинку й запитав:

— Ти зовсім з глузду з'їхав?

— Не дивись на мене! Сиди, ніби ти один. Я загинув!

Тон був такий, що Фіма зрозумів — не до жартів. Він дістав із портфеля книжку, розгорнув її, спитав, не повертаючи голови й намагаючись не ворушити губами:

— Хто?

У відповідь із-за лавки почувся шепіт:

— Бачиш товстий іде по алеї?

Алеєю поволі йшов товстун розміром у три чоловіки, в темних окулярах і довгому плащі майже аж до землі. Незважаючи на опасистість, він ішов швидко і весь час крутив толовою, наче когось видивлявся. Порівнявшись із Фімою, товстун уважно оглянув його, але Колі не помітив.

Та коли товстун уже пройшов мимо, мало все не загинуло. Коля раптом оглушливо чхнув, так що Фіма від несподіванки підстрибнув.

Товстун зупинився й огледівся.

Фіма заходився витирати ніс долонею, вдаючи, що це він чхав.

— Даруйте, — перепросив він товстуна.

Товстун зітхнув і пішов далі.

Нарешті Коля осмілився вилізти з-під лавки.

— Ми ледь не попалися, — сказав він.

— Це мені подякуй. Ти чхав, а я за тебе нежить удавав. Хто цей чоловік?

— Ходімо мерщій, Тут другий може бути. А я його не пам'ятаю, він маленький, непомітний.

Вони перескочили через огорожу бульвару і вбігли в ворота якогось будинку.

— Скажи, хто вони? Чи це теж таємниця?

— Ні, не таємниця. Але я загинув. Я гадав, що тільки Аліса на мене полює, а виявилося, й вони теж.

— Хто ж вони?

— Як хто? Бандити з майбутнього. Може, взагалі з іншої планети.

— Слушно, — мовив Фіма. — Я в його ході відчув щось неземне.

— Нічого ти не відчуа Якби я не сказав, ні за що б не здогадався.

— Куди далі побіжимо? — спитав Фіма. — Багато їх ще за тобою ганяється?

— Не знаю. Може, ще хтось. Але тих я не бачив.

— І що ж їм у тобі не подобається? Фізіономія?

— Мовчи!

— Я знаю, — буркнув Фіма. — Ти вкрав секрет вічної молодості з майбутнього. От вони й хочуть...

Коля обережно виглянув із підворіття.

— Ніби чисто.

— А далі що?

— Ходімо до мене. Я тобі дещо покажу. А то ж ти не повіриш.

— Чому не повірю? — спитав Фіма. — Неодмінно повірю. І що ти вчора вві сні на Марс літав, повірю, і що твоя бабуся живе на Гаванських островах, повірю.

Коля з ним сперечатися не став. Вони пройшли прохідним двором на Сивців Вражок, причому Коля весь час озирався.

Фіма дивився на нього з іронією. А що йому лишалося, окрім іронії? З одного боку, цікаво повірити, з другого — спробуй повір, коли тобі кажуть, що побували в майбутньому, гасали на машині часу, а тепер рятуються від людей звідти. Та ще дівчинка з їхнього класу теж переодягнена людина з майбутнього.

Вони піднялися на другий поверх. Коля відімкнув двері.

— Нікого нема. Мої старі на роботі Ходімо за мною.

— Ти подивися спершу в холодильнику, — зупинив його Фіма, — що там є. Я страшенно голодний. Адже я додому збирався, а там уже обід готовий.

— Ні, ти не романтик, — сказав Коля, але пішов на кухню.

На столі лежала записка від Колиної мами з усіма вказівками — що розігрівати, а що варити.

— Коли я голодний, я зовсім не романтик, — озвався Фіма Корольов. — І взагалі голодних романтиків, мені здається, не буває.

— Ти нічого не тямиш у житті, — заперечив Коля. — Романтики, як правило, голодні А тобі хоч вола згодуй... Холодний суп їстимеш?

— Краще почнемо з котлет. А ти розповідай.

Розділ XII

РОЗПОВІДЬ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Поки Коля розповідав про свою подорож у майбутнє, Фіма непомітно з'їв усі котлети — і ті, що були залишені для Колі, і ті, які мати підсмажила для себе з батьком. Та Коля не помітив спустошення, вчиненого Фімою, бо так був захоплений своїми спогадами, що Фіма міг би з'їсти й холодильник заодно з продуктами.

Людині завжди кортить поділитися таємницею. І чим таємниця дивовижніша й заповітніша, тим дужче хочеться її розповісти. Людина чудово розуміє, що треба мовчати, — її порятунок у мовчанні, а сама носить у собі таємницю, як бомбу сповільненої дії, поки не вибухне. Якби Аліса не прийшла до школи, Коля, може, й утримався б. Але спочатку Аліса, потім товстун-бандит — надто багато для однієї людини. Тут уже без повіреного не проживеш.

Фіма слухав як заворожений. Він і котлети злопав від хвилювання. Їв і не помічав, що робить. Іноді тільки казав: "Ну!", або: "Чого ж ти!", або: "Дурень!"

— От тоді я вискочив із його квартири, — закінчив Коля свою розповідь. — Примчав додому, все сховав і думав — обійшлося. Ти мені віриш?

— Вірю, — мовив Фіма, відкушуючи одразу половину батона. Його рожеві щоки блищали, як лаковані. — Ти б такого не вигадав. Навіть я не зміг би вигадати.

— Якщо ти цю таємницю викажеш...

— А я і не збирався. До того ж таких легковірних, як я, ти не знайдеш.

— І що ти скажеш?

— Що я скажу? Чому ти відразу або наступного дня цього апарата не повернув назад? Зайшов би в машину, вийшов там, поклав на столик, лишив би записку: "Пробачте за турботу". Тільки тебе й бачили.

— Не міг, — відповів Коля. — Ключ мати взяла. Вона, виявляється, в лікарню дзвонила, питала, як там сусід, а він їй переказав, щоб вона ключа, окрім його друга, нікому, навіть мені, не давала. Мабуть, він згадав, що машина часу відкрита. От мати кудись і сховала ключ. Напевно, на роботу з собою носить.

— Так ти б уночі подивився.

— Дивився. Не вийшло.

Вони помовчали. І раптом Фіма спитав:

— Де цей апарат?

— Я тобі не тільки апарат можу показати. У мене й інші докази є.

— Чого ж ти мовчиш? Показуй.

Коля витяг із шухляди столу цигаркову коробку. В ній лежали трофеї, привезені з майбутнього.

— Спочатку оце. — Він дістав золоту зірочку. — Знаєш, що це таке?

— Зірочка.

— Особистий подарунок космонавта далекого плавання капітана Полоскова. Кожна зірочка на грудях означає число зоряних експедицій. Ясно?

— Ясно.

— Тепер оце. Висохло тільки, але все одно вгадати можна.

— Бананове лушпиння.

— Ти геній, Фімо. Точно, це бананове лушпиння. Але не сьогоднішнє. Зі станції юних біологів на Гоголівському бульварі.

— А що, просто неба ростуть?

— Ростимуть. І мавпи стрибатимуть.

— А банан ти з'їв?

— Банан наступного дня довелося з'їсти, щоб не згнив.

— До речі, якби я побував у майбутньому, хоч бананом би свого друга пригостив.

— Я боявся таємницю виказати, а не від скнарості.

— Завжди так, — сказав Фіма. — Коли друг не потрібен, про нього забувають. А коли треба рятуватися — де ти, друже? Спіши на допомогу!

— Годі тобі. Далі показувати?

— Показуй.

— Тримай. Пізнаєш?

— Бублик. Сухісінький.

— Це рослинний бублик, скороспілий, Аркаша вивів.

— Відкусити можна?

— Постривай. Ти вже батон з'їв. А це, як ти гадаєш, що таке?

— Камінь.

— Просто камінь?

— Звідкіля я знаю? Я скажу, що просто камінь, а ти скажеш, що це марсіанський алмаз.

— Ти майже вгадав. Велика співачка Милена Митіна, до речі, моя землячка, з Конотопа, привезла його з гастрольної поїздки по Галактиці й мені подарувала.

— Стривай, Колю, ти хіба з Конотопа?

— Ні, це вона з Конотопа.

— А чому тоді вона твоя землячка?

— Бо там, у майбутньому, я був із Конотопа.

— І тобі вірили?

— Не завжди.

— Ну гаразд. Що іще привіз?

— А недосить? Ось листок, сухий, із швидкоростучого бубличного дерева...

— Я тобі, звичайно, вірю, але що ти мені показав? Золоту зірочку з військового погона, лушпиння банана, бублик, сухий листок і камінь. Якщо хтось матиме сумнів, він тобі враз доведе, що ти в майбутньому не був, а все вигадав.

— Але ж... — Коля подивився на свої скарби чужими очима, і його справді взяв сумнів. — Але ж ти віриш...

— Вірю, — твердо сказав Фіма. — Якщо ти ще що-небудь покажеш.

— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.

— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.

— Добре, дай слово.

— Я вже давав.

Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з шструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.

— Ну ось, дивися, тільки не зламай. Фіма подивився, зважив на долонях.

— А як працює? — спитав він.

— Просто.

Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:

— Можна починати роботу.

— А звідкіля ти знаєш, як він діє?

— У них машини досить прості, мінімум деталей.