Українська література » Зарубіжна література » Сто років тому вперед - Буличов Кір

Сто років тому вперед - Буличов Кір

Читаємо онлайн Сто років тому вперед - Буличов Кір

— Я тільки попередив тебе й поїхав у поліклініку.

Із цими словами Наполеон сів у таксі. Його суворий профіль у віконці таксі був невблаганний.

— Все, — сказав чоловік в окулярах, дивлячись услід машині. — День пропав! — Він здійняв руки до неба й промовив: — Півцарства за Наполеона!

— Не турбуйтеся, Ниткін, — заспокоїла дама в довгій сукні. — Не переживайте. Він не вартий вашого мізинця.

І тоді з кущів вийшов Наполеон, який нічим не відрізнявся од того, що поїхав.

— Скільки коштують ваші півцарства? — спитав він у Ниткіна голосом Івана Семеновича.

— Що таке? Що таке? — здивувався Ниткін. — Як можна? Ти ж щойно поїхав! Це що, жарт, чи що? Якщо жарт, то кепського тону.

— Я другий Наполеон, — сказав Крис. — Несіть півцарства.

Він сів на барабан, бо думав, що це заняття всіх наполеонів, а довкола зібралася кіногрупа, й ніхто нічого не міг збагнути.

Цієї миті з кущів виплив Веселун У.

— Можу засвідчити, — озвався він. — Мій помічник може скопіювати кого завгодно. В нього талант.

— Не вірю! — закричав Ниткін. — Не вірю! Доведи, що ти не Іван Семенович, котрий поїхав, кинувши нас напризволяще.

— Одну хвилинку, — попрохав Крис.

Він провів перед обличчям долонею й перетворився в самого режисера Ниткіна.

— Переконливо, — похвалив режисер. — Яке перевтілення! Де ж я бачив це неприємне обличчя?

— Це ви, Ниткін, — підказала дама в довгій сукні янгольським голосом.

Решта захихикала. Режисер суворо мовив:

— Усі по місцях, починаємо зйомку!

— Ні, — заперечив Веселун У, — спочатку про гроші. Як платити будете?

— За ставкою, — відповів режисер. — Як за масовку.

— А це багато? — спитав Крис.

— Ну, як вам сказати...

— Тоді платіть мені стільки, скільки одержував ваш колишній Наполеон.

— Але це неможливо... Він заслужений артист...

— Ах, неможливо? — перепитав Крис.

— Стривайте! Платимо. Я вам свою платню віддаватиму. Мистецтво важливіше.

— І мені, — зажадав Веселун У.

— А вам за що? — здивувався режисер.

— Мій помічник один не працює.

— Це правда? — спитав режисер.

— Він жартує, — відповів Крис. — Я без нього чудово працюю. А він знайде собі іншу роботу. У вас буде для нього інша робота?

— Що ж... — Режисер подивився на Веселуна: — Як у вас із силою?

— Я сильний, — скромно сказав Веселун У. — Однією лівою вкладаю трьох склісів.

Режисер не знав, звичайно, хто такі скліси, але кивнув. Режисер повинен усе знати.

— Будете ставити декорації.

— І одержувати, як Наполеон, — мовив Веселун.

— Ні в якому разі! — обурився Крис. — Він недостойний.

— Он як! — спалахнув Веселун. — Тоді я йду. І якщо сам знайду, не сподівайся, що поділюся.

— Товариші артисти, — спробував примирити Ниткін, — ми все владнаємо. Не турбуйтесь!

Відтоді пірати працювали в кіногрупі. Крис замінював по черзі всіх акторів, які занедужали, а іноді йому просто показували фотокартку, і він удавав, кого треба. Режисер Ниткін віддавав йому всю платню, а сам позичав гроші в асистентів. Але пірати снідали й вечеряли в ресторані, пили коньяк, їздили на таксі, їм вічно не вистачало грошей, і вони крали із знімального майданчика цінні прилади. Двічі їх ловили на цьому ділі, але прощали, бо Крис був великим дублером — він міг удавати Наполеона, генералів, солдатів, світських красунь, старих ченців, дітей, коней і навіть вірного Гастона, улюбленого пса маршала Мюрата.

Крисові лестило, що всі з ним носяться як із писаною торбою, кличуть на ім'я по батькові — Крис Крокрисович — і запрошують у наступну картину Ниткіна "Кощій Безсмертний". Він навіть подумував, чи не лишитися йому в кіно. Але Веселун, який займався фізичною працею і був роботою невдоволений, не давав Крисові всерйоз захоплюватися мистецтвом і після зйомок тягнув на пошуки Аліси й Колі.

З кожним днем пірати звужували кола довкруг своїх жертв. Зі своїм досвідом полювання на людей вони мали от-от їх знайти.

Розділ XIV

ДИВНА ДІВЧИНКА

Увечері Юлька навіщось підійшла до вікна й вигукнула:

— Оце-то так!

— Що там таке? — спитала Аліса.

— Ти не повіриш! Поглянь.

Та Аліса не зразу підійшла до вікна. Вона спитала ще раз:

— Все-таки скажи, Юлько, що ти там бачиш.

— Та не бійся, це не пірати, — засміялась Юлька. — Там унизу стоїть Наполеон Бонапарт у трикутному капелюсі. Під самісіньким ліхтарем. Мене побачив і махає рукою. От сміхота!

Аліса так і не підійшла до вікна. Вона поставила на стіл останню чашку і спитала:

— А у вас що, Наполеони часто гуляють вулицями?

— Навіщо ж піратам так дивно вдягатися? — відповіла Юлька.

— А я читала, що колись давно мисливці в Африці одягались як дурники, допитливі страуси до них бігли звідусіль подивитися на чудо. Отут страусів і пристрелювали з лука.

Юлька відійшла од вікна.

— Справді-бо, навіщо людині одягатися Наполеоном і стояти в мене під вікном?

— Я тобі скажу навіщо. Що б я робила на місці піратів? Стала б перевіряти мої зв'язки. Згадала б, що я лежала в палаті з однією дівчинкою, котра дуже відважно поводилася, коли напали пірати. Можливо, Аліса все цій дівчинці розказала. А якщо Аліса розказала, може, вона потім до цієї дівчинки втекла. Як ти гадаєш, логічно?

— Знаєш що? Я зателефоную Аліку Борисовичу.

— Навіщо? Твоя мама з ним уже сьогодні розмовляла по телефону.

— А я спитаю, чи не шукав хто-небудь моєї адреси.

— Це нічого не змінить, — мовила Аліса. — Якщо вони тебе вистежили, то скоро чекай гостей. І нащо я тільки тебе вплутала у цю історію!

— Кого вплутала і в яку історію? — спитала Наталя, заходячи до кімнати. — Ви щось, дівчатка, секретничаєте, а мене в свою компанію брати не хочете.

— Ні, що ти, мамо! — відповіла Юлька. — У нас нема таких секретів.

— Якщо нема, неси чай, — сказала Наталя, — і клич бабусю.

Коли вже пили чай, Наталя раптом згадала:

— Я сьогодні з вашим Аліком Борисовичем розмовляла. Він сказав, що якийся хлопчик приходив у лікарню, питав Юльчину адресу. Коли ж ти встигла залицяльником обзавестися?

— Нема в мене ніяких залицяльників! — обурилася Юлька.

Аліса під столом наступила їй на ногу.

— Ой! — відразу збагнула Юлька. — А який він був на вигляд?

— Я не поцікавилася.

У двері подзвонили.

Юлька хотіла підхопитися, та Аліса стримала її.

— Ну, що ж ви? — спитала Наталя. — Відчиняйте, дівчатка.

— Мамо, — попрохала Юлька, — відчини, будь ласка, і, якщо це Наполеон, скажи, що мене нема дома.

— Хто? — спитала бабуся. — Наполеон? Тоді я сама відчиню двері: все життя мріяла зустрітися з Наполеоном.

— Мамо, — повторила Юлька, — ти сама відчини.

— Наталю, — сказала Аліса, — нас нема вдома.

— Ми взагалі тут не живемо, — додала Юлька. — Розумієш?

Дзвінок дзвонив безперестанку.

— Гаразд, — відповіла Наталя, — спробую розібратися.

— Дівчатка, чого ви заметушилися?.. — почала Марія Михайлівна.

— Тихшше!

Чути було, як Наталя відчиняє двері. Потім її голос:

— Вам кого?

І раптом усі почули тоненький дівчачий голосок:

— Я до Алісочки.

— До якої?

"Молодчина Наталя!"— подумала Аліса.

— Я зі школи, — почувся голос дівчинки. — Мені вчителька наказала до Юлі з Алісою піти.

— Навіщо? — спитала Наталя.

— Вони повинні допомогти готуватися до екзамену. Вони обіцяли.

Голос у дівчинки був такий тоненький, ніби вона от-от заплаче.

— А до якого екзамену? — спитала Наталя.

— До якого, до якого? — Голос дівчинки змінився, і в ньому прозвучала злість. — До найголовнішого екзамену.

— А ти в якому класі, дівчинко? — спитала Наталя.

— Не скажу.

— Боюся, що такі маленькі дівчатка не складають екзаменів, а граються в ляльки. Тебе неправильно сюди послали.

— Аліса тут живе? Ви мені не відповіли, жінко.

— Це він, — прошепотіла Юлька. Аліса кивнула.

— Дивна дівчинка, — мовила бабуся, — піду погляну.

— До побачення, — попрощалася Наталя.

— Ми ще побачимося, — огризнулась дівчинка. — Тільки ти мене не впізнаєш.

Грюкнули двері.

Бабуся з Наталею повернулися до кімнати.

— Дивна дівчинка, — сказала Наталя. — Хто й навіщо міг її до нас послати?

Юлька мовчала. Аліса знову сіла до столу й підсунула до себе чашку.

— Може, хтось із вас хоче зі мною відверто поговорити? — спитала Наталя.

Дівчатка мовчали.

— Ну гаразд, — мовила Наталя. — Але не думайте собі, що в мене погана пам'ять.

— Ми тобі неодмінно все розкажемо, мамо. Слово честі! — пообіцяла Юлька.

— Тільки не запізніться, — відповіла Наталя.

Пізно ввечері, коли дівчатка вже лягли спати, Юлька залізла до Аліси на канапу й зашепотіла:

— Може, їй усе розповісти? Вона збагне, вона своя.

— Ти не розумієш, — заперечила Аліса. — Наталя добра людина, але вона передусім мати. Вона повинна нас із тобою захищати. Ти уявляєш, що вона думатиме? Вона ж збожеволіє від неспокою.

— І бабуся теж, — сумно сказала Юлька.

— Тепер ми мусимо бути вдвічі обережніші, — мовила Аліса. — Завтра чи післязавтра вони доберуться до школи.

— А ми ще нічого не знаємо.

Розділ XV

СПИТАЙ У САДОВСЬКОГО

Наступного дня Аліса знову себе виказала на математиці.

Це сталося так.

Коля Садовський бився біля дошки, списавши половину вільного простору, і ніяк не міг виплутатися з рівняння. Щоправда, воно було не просте, а погода за вікном стояла сонячна, й у всіх, окрім Мили Руткевич, був неробочий настрій. Нарешті математичці набридло боротися з Садовським, і вона спитала, хто йому допоможе. Звичайно, Мила піднесла руку, пройшла до дошки відкинула за спину свою чудову косу, стерла все, що написав Садовський і впевнено вивела відповідь: "х" у неї дорівнював 1,25.

І тоді Аліса з місця, не підводячись — ніяк не могла навчитися, — сказала:

— Ікс дорівнює одиниці.

Мила спалахнула, коса ворухнулася за спиною від обурення. Вона подивилась на математичку Нелю, а та кивнула їй і мовила:

— Селезньова не має рації. Сідай, Руткевич. Ти правильно розв'язала.

— Це не в волейбол грати, — підколов Фіма Корольов.

І поки Руткевич, торжествуючи, йшла на своє місце, Неля стала до дошки, щоб написати приклади додому. І тоді Аліса голосно сказала:

— Ікс дорівнює одиниці. Я можу довести.

— Довести? — здивувалася Неля й підняла тонкі брови.

Неля молоденька, завита, як баранець, у довгій сукні, дуже модна, і всі дівчатка в класі її обожнювали.

— Авжеж, — відповіла Аліса. — Ви дозволите?

— Ну що ж, іди до дошки.

Юлька шепнула:

— Алісо, ти знову?

Та Аліса тільки відмахнулася.

Вона не стала витирати з дошки розв'язок Мили, а на вільному боці заходилася швидко й дрібно писати свій розв'язок.

Відгуки про книгу Сто років тому вперед - Буличов Кір (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: