Сто років тому вперед - Буличов Кір
Аліса скулилась.
— Можна, — відповіла вона й усміхнулась.
Їй більше подобався другий хлопчик, сутулуватий, в окулярах. Він увесь час мовчав, певно, слухався Помідора. Але тепер, помітивши, що Алісі холодно, він скинув із себе куртку й простяг їй.
— Дякую, не треба, — мовила Аліса. — Сам змерзнеш. Ти ж в одній сорочці лишився.
— Мені не холодно, — сказав сутулуватий хлопчик.
— Візьми куртку, — наказав Помідор. — Це чудове маскування. Всі наші проблеми зникнуть. Треба було мені раніше здогадатися.
Аліса послухалась і натягла куртку.
— Я б сам дав, — виправдовувався Помідор, — але в мене хворі гланди. Відразу застуджуюсь. До речі, ми не познайомилися. Мене звати Юхим. Фіма Корольов. А це мій друг Коля Сулима.
— Дуже приємно. Аліса.
— Дивне ім'я! Тебе як у школі дражнять?
— Ніяк.
— Ну не прикидайся. Тільки два варіанти: Аліса-меліса й Аліса-бісектриса.
— А може, лиска Аліска, — усміхнувся Коля Сулима.
Підійшов тролейбус. Коли вони зайшли, Аліса обернулася, щоб перевірити, чи нема серед тих, хто заходив, замаскованого Криса.
— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.
— Трохи боюся, — сказала Аліса.
Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокоігійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:
— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?
— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.
— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.
— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.
— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.
— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.
— Краще подаруй мені ці гроші, — запропонував Фіма. — Я їх достойно потрачу.
Поки він говорив, Коля Сулима дістав із кишені дріб'язок, опустив у касу, відірвав три квитки й роздав.
— Ти знаєш, що я зневажаю тебе, ти боязкий, як заєць, — мовив Фіма Колі.
— Зневажай, — відповів Коля. — Ти ж перед Алісою викаблучуєшся. А їхав би сам, заплатив би.
— Сам би я йшов пішки. Треба скидати вагу. Ти знаєш, Алісо, я на дієті. Вранці їм яблуко, вдень п'ю склянку кефіру.
— І все? — спитала Аліса.
— А ввечері він двічі обідає, — підкусив Коля Сулима.
— Візьміть гроші, — сказала Аліса, простягаючи гроші Колі. — Ви ж за мене платили. Скільки треба?
— Ого! — вигукнув Фіма. — Тепер у мене з'явилася впевненість, що врятована нами незнайомка й справді звідкись утекла. Вона не знає, скільки коштує квиток! Може, ви ніколи ще не були в місті?
— Фімо, не прилипай, — кинув Коля Сулима. — Якщо схоче, сама все розкаже.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
Вона подумала, що Коля зовсім не так слухається Фіму, як їй здалося напочатку.
— Тобі на наступній виходити, — нагадав Фіма.
— А вам?
— Нам на одну далі. Слухай, а це нечесно: ми тобі допомагали, а ти нам нічого не розказала.
— Вам справді цікаво дізнатися, чому я втекла?
— Ми навіть іще не знаємо, чи втекла ти, — сказав Фіма.
— Я попала в аварію, і мене привезли до лікарні. Я лежала в палаті разом із подругою, а тепер подруга виписалась, і я лишилася одна. Та ми домовилися, що я поїду до неї після лікарні. Але я не дочекалася, поки мене випишуть.
— Набридло? — спитав Фімка.
— Страх набридло. І я втекла. Тільки я не в Москві живу, тому поки зупинюся у подруги.
— Я теж один раз у лікарні лежав, — похвалився Фіма. — Мені аденоїди виривали. Так скучив, ти не уявляєш!
Тролейбус зупинився.
— Тобі виходити, — мовив Фіма.
Аліса поквапилася до дверей, забувши що на ній чужа куртка. Уже в дверях згадала, хотіла скинути, але Коля сказав:
— Виходь, а то двері зачиняться. Я тебе проведу. Вони зіскочили на тротуар, а за ними в двері, що вже зачинялися, протиснувся Фіма.
— Ви що, друзі, вирішили залишити мене в самотині? — спитав він сердито.
— Я забула куртку віддати, — пояснила Аліса, — от Колі й довелося вийти.
— Тобі далеко? — спитав Коля Сулима.
— Напевно, ні. Провулок Островського, будинок шістнадцять.
— Ходімо, — сказав Фіма, — я знаю, де це.
Фіма не вмів ходити поруч, як усі люди. Він то забігав уперед, то відставав, то з'являвся збоку. І весь час говорив, Аліса навіть пожаліла, що він устиг вискочити з тролейбуса.
— Ти в англійській школі вчишся? А яка була аварія, що ти в неї попала? А ти довго в лікарні пролежала? А я торік мало не потонув.
І ще, і ще...
Аліса спочатку пробувала відповідати на запитання, але все одно не могла вставити ні слова й перестала старатися, оскільки Фіма був заклопотаний своїми думками й навіть іноді сам відповідав за Алісу.
Аліса перезирнулася з Колею, той тільки всміхнувся. Вони йшли тихим, зеленим провулком. Добре, що хлопці провели. Невідомо, як добралася б Аліса без них.
— Ось ти й дома, — сказав Коля.
Будинок був п'ятиповерховий, солідний, у глибині. Перед ним — невеликий сад із каштанами. В садку сиділи бабусі з колясками.
— Дякую, хлопці, — мовила Аліса.
— Ти тут поки житимеш?
— Так, тут.
— А до школи підеш?
— Не знаю.
— Може, тебе до квартири провести?
— Спасибі, знайду. Тримай куртку, Колю.
Аліса попрощалася з хлопцями й побігла до під'їзду. І вона не чула, як Коля сказав їй навздогін:
— А з нашого класу в цьому будинку Юлька Грибкова мешкає.
— Ого! — вигукнув Фіма. — Звичайно. І вона тільки вчора з лікарні повернулась!
Розділ VІІІ
БУДЕМО ВЧИТИСЯ РАЗОМ
Двері відчинила Марія Михайлівна.
— Що сталося? — спитала вона. — Що-небудь у лікарні? Ти в такому дикому вигляді!
— Здрастуйте, — привіталась Аліса. — Пробачте, що я прийшла без запрошення.
— Проходь, — мовила Марія Михайлівна. — Ти впевнена, що з лікарнею нічого не сталося?
— Хто прийшов? — спитала з кімнати Юлька. — Це Мила?
— Ти хочеш сказати, — спитала Марія Михайлівна, — що в такому дикому вигляді йшли вулицями? І тебе ніхто не зупинив? Негайно йди у ванну, прогрієшся, а я поки чай поставлю.
Юлька вийшла з кімнати, побачила Алісу й вигукнула:
— Очам своїм не вірю! Втекла?
— Втекла, — сказала Аліса.
— Ходім до мене, все розкажеш.
— Юлю, ти що, не бачиш, у якому Аліса вигляді! — спитала бабуся. — Вона ж майже гола. І поки вона не прийме ванну й не переодягнеться, не чіпляйся зі своїми розмовами.
— Я дістану речі. Ми ж майже одного зросту.
— Алісо, йди за мною, — мовила бабуся.
Аліса трохи побоювалася, що Грибкови злякаються, коли вона з'явиться ось так, без запрошення. Подзвонять у лікарню, скажуть: заберіть утікачку.
Через півгодини Аліса в Юльчиному платті сиділа за столом і пила гарячий чай. Заодно довелося з профілактичних міркувань, як веліла Марія Михайлівна, проковтнути таблетку аспірину.
Ось тоді й відбулася сімейна розмова.
— Не знаю, що вирішить Наталя, коли повернеться з роботи, — почала Марія Михайлівна, — і що сказав би Володя, якби не був у експедиції та Таймирі. Але я вважаю, дівчатка: треба подзвонити в лікарню й повідомити, що Аліса жива, здорова і нічого з нею не сталося.
— Ой, бабусю, не треба! — заперечила Юлька. — Вони ж її заберуть!
— Яка безвідповідальність! — сказала бабуся. — Невже ти не розумієш, що вони там у лікарні збожеволіють. Пацієнтка, котра нічого не пам'ятає, зникла, й слід запався. Ні, я негайно телефоную в лікарню.
— Якщо вони заберуть Алісу, я поїду разом з нею, — мовила Юлька. — Я її саму не залишу.
— Ніхто не збирається віддавати Алісу назад у лікарню, — заспокоїла бабуся. — Якщо вона змогла втекти й дістатися до нас, то вона здорова.
— Але вони зажадають...
— Нехай тільки спробують зажадати! — сказала бабуся й пішла в іншу кімнату шукати окуляри, щоб подзвонити в лікарню.
— Ти не бійся, Аліско, — підтримала Юлька. — Вона тебе захистить.
— Я не боюся.
— Тебе пірати знайшли?
— Знайшли. Я думала, зачекаю до завтра, та вони прибігли.
— Знову під виглядом Аліка й татуся?
— Ні, він удав із себе хворого хлопчика, на милиці.
— От злодюга!
Чути було, як бабуся в тій кімнаті говорила по телефону. Вони замовкли, прислухалися.
— Гарантуємо... обіцяємо... не майте сумніву... завтра ж оформлю... на амбулаторне лікування...
Коли бабуся повернулася до дівчат, вона зняла окуляри, склала їх у футляр і спитала звичайним голосом:
— Алісо, тобі налити ще чаю?
— Бабусю! — не витримала Юлька. — Ти чому нічого не говориш? Вони дозволили?
— А чому вони повинні були не дозволити? — сказала бабуся.
— Ой, бабусю, який ти в нас молодчина! — вигукнула Юлька.
— Замість вереску пообіцяла б краще добре поводитися, принаймні на той час, поки Аліса тут житиме.
— Обіцяю!
— Алісу я про це не прошу, бо вона куди серйозніша за тебе. До речі, Алісо, вони згодилися залишити тебе тут тільки з однією умовою.
— З якою?
— Ти ходитимеш у лікарню на огляд і суворо дотримуватимешся режиму.
— Тільки не сьогодні, — втрутилась Юлька. — Сьогодні вона буде відпочивати од режиму.
— Я не наполягаю. Сьогодні я сама її нікуди не пущу, — сказала бабуся. Потім налила собі чаю, усміхнулась і додала: — Вони були такі щасливі, що Аліса знайшлася, що ладні були на все згодитися. Все-таки ти, Алісо, вчинила легковажно. Могла б хоч записку лишити. А ще краще — зачекати до завтра.
— Ох, бабусю, — зітхнула Юлька, — якби ти розуміла, ніколи б так не говорила!
Аліса наступила їй під столом на ногу, а бабуся відповіла з ноткою образи:
— Звісно, я нічого не розумію і вижила з розуму. До речі, Юлю, ти зробила уроки? Ти хвора, але не у відпустці.
— Зроблю, зроблю.
— А Алісі даси почитати яку-небудь книжку. А можливо, ти, Алісо, поспиш?
— Я не хочу.
Коли Аліса з Юлькою залишились удвох, Юлька сказала:
— А тепер розкажи детально, як тобі вдалося втекти і, найголовніше, як ти добралася до нас у піжамі. Адже це здуріти можна — проїхати по незнайомому місту в одній піжамі!
— Мені хлопці допомогли, — призналась Аліса. — Провели аж до будинку. І навіть куртку дали.
Дівчатка всілися на канапі в Юльчиній кімнаті, під картиною, на якій була намальована гора Еверест. І Аліса розповіла про втечу.
— Подумаймо, як нам тебе відрекомендувати? — озвалась Юлька, коли Аліса кінчила розповідати. — Може, ти будеш моя двоюрідна сестра з далекого міста?.. Ні, краще скажемо, що твої батьки поїхали працювати за кордон і тому ти поки що живеш у нас.