Сто років тому вперед - Буличов Кір

Адже люди на зупинці його з сумкою бачили.

— А чому назад тобі не приніс?

— Бо ролі помінялися. Тепер пірати за ним гналися. І він, щоб їх спекатися, в інший автобус перестрибнув. А куди потім сховатися? Певно, вони по п'ятах за ним бігли. От він і вирішив повернутися у свій рік.

— А вони за ним бігли?

— І не догнали. Може, навіть заблудилися в інституті, він величезний. Це я їх за собою в лабораторію привела. От вони й побачили машину часу. І за мною погналися. Вони гадали, що я їх до Колі виведу, що я його знаю. А я з тролейбусом зіткнулася і все цим ускладнила.

— А навіщо піратам мієлофон? — спитала Юлька.

— Ну як ти не розумієш? Життя в них важке. Навіть останній свій корабель вони втратили. Доводиться переховуватись, а їм потрібні скарби і втіхи. І як тільки вони збагнули, що в мене є мієлофон, то відразу вирішили його вкрасти. А я роззява, пускуля...

— Хто?

— Ну, пускуля — це пташеня таке, на Зморомі-2 живе. Його годувати важко, завжди мимо їжі дзьобом промахується.

— Тоді я знаю, що робити, — мовила Юлька. — Треба піти до школи й спитати у всіх Коль, хто взяв у майбутньому прилад.

— Але як я можу це зробити, якщо я лежу тут?

— Зачекай трохи, я піду до школи й за тебе спитаю.

— Не можна. Я й так порушила таємницю. Я злочинниця. А як ти почнеш питати, виявиться, що я до того ж і базікало. Ні, я сама спитаю. Я б і тобі нічого не розказала, якби пірати мене не знайшли. Розумієш, як становище ускладнилося?

— Так, розумію... А ти їм навіщо?

— Вони гадають, що я знаю, як Колю знайти. Викрали б мене й примусили вести до нього. І взагалі я для них як заложниця — неоціненний скарб.

— Ну, не такий уже й скарб...

— Не будемо сперечатися. Є речі, яких тобі не зрозуміти.

Юлька й не стала сперечатися. Тільки спитала:

— Вони повернуться? Ти як гадаєш?

— Не маю сумніву.

— Зате тепер ми будемо готові й нас так просто не піймаєш.

— А ти добряче стрибати вмієш. Тепер у Веселуна У на все життя шрами залишаться.

— А мені його не шкода.

— Ну, будемо спати?

— Спати... Зранку придумаємо, що робити.

Розділ V

ЧЕРЕВИКИ ЛІКАРЯ АЛІКА

Юльці здавалося, що вона не засне. Все думала, думала, а потім прокинулася.

Виявилося, вже зовсім світло... І незрозуміло, де ж вона. Далі згадала: в боксі. Бокс був маленький, на два ліжка. За вікном видно верхівку дерева і на ній три воронячих гнізда. Юля повернула голову — Аліса чне спала.

— Доброго ранку, — сказала Аліса, побачивши, що Юля прокинулась. — Як спалося? Не мучили змори?

— Мене ніколи не мучать змори.

— І не снилися тобі космічні пірати, гості з майбутнього та всякі фантастичні нісенітниці?

— Ні, не снилися.

— А я уже вмилася, зачесалась. Пора тікати а лікарні, поки ще чого-небудь не сталося.

Юлька враз сіла.

— Коли вони повернуться?

— Я взагалі дивуюся, чому вони досі не вернулись. Можливо, не знають, де нас шукати.

— Або зализують рани.

— А знаєш, Юлю, я прокинулась і думаю: а раптом ти сьогодні вирішиш, що тобі все приснилося.

— Ну, і що тоді?

— Тоді я б не стала з тобою сперечатися.

— Все це пусті розмови. Треба щось робити.

— Оце достойна розмова. І ти що-небудь придумала?

— Я вві сні думати не вмію. А дехто вміє. У нас у класі Фіма Корольов навіть задачі вві сні розв'язує. Покладе підручник під подушку і розв'язує.

— Підручник він даремно кладе. Підручник тут ні до чого. Ти сказала, що в класі три Колі Розкажи мені про них. Хто з них міг це зробити?

— Я вже думала. Всіх перебрала. Напевно, Коля Садовський.

— Чому?

— Він легковажний, погано вчиться, вигадник і взагалі халда.

— Хто?

— Халда. Ну, тюхтій, розумієш?

— А два інших поза підозрою?

— Хіба можна за хлопців ручатися?

— За деяких можна.

— За наших я не поручуся. Ще є Коля Наумов. Він спортсмен, загартовується, взимку на балконі у спальному мішку спить. Він із Катею Михайловою дружить, на спортивному грунті.

— А третій?

— Третій Коля Сулима. Він нічого, кращий за багатьох. Дуже серйозно математикою захоплюється, і в планетарії, в науковому товаристві бере участь. Він знаєш ким хоче стати? Конструктором космічних кораблів, і в шахи добре грає, краще за всіх у класі. Але поручитися я за нього не можу.

— А цей Коля Сулима, він, мабуть, дуже хотів би подивитися космічні кораблі майбутнього, як гадаєш?

— Ой! Звичайно! Я й не подумала. Ні, ні за кого не поручуся. А хочеш, я сама з ним поговорю?

— Ні в якому разі! Ти нічого не знаєш. Іди митися. Умивальник за стіною.

Коли Юлька милася, заглянула Марія Павлівна.

— Як спалося на новому місці? — спитала вона.

— Дякую, добре, — відповіла Аліса. — А в нашій палаті вікно уже засклили?

— Ні ще. Скляр не приходив. Ти пам'ятаєш, Грибкова, що ти сьогодні виписуєшся?

— Авжеж. По мене вдень бабуся прийде.

— А я коли виписуюсь? — запитала Адіса.

— Ось прийде лікар і скаже. Але куди ти дінешся, дитятко?

Марія Павлівна замовкла, ніби чекала, чи не заговорять дівчатка про нічну пригоду. Та дівчатка мовчали. І навіть не всміхалися. Нарешті Марія Павлівна спитала:

— А ви вчора не налякалися?

— Чого?

— Коли вікно вилетіло.

— Ні, не злякалися, — відповіла Аліса. — Іноді вітер буває ще сильніший. Я читала, як вітер підхопив цілий будинок із дівчинкою та її собакою і закинув за гірський хребет.

— Не може бути! — вигукнула Марія Павлівна.

— Я теж читала, — мовила Юльжа. В роті у неї була зубна щітка. — Чаївви смаагоого іста.

Аліса зрозуміла, що Юлька хотіла сказати "Чарівник Смарагдового міста".

Цієї миті двері широко розчинились, і зайшов лікар Алік Борисович.

— Доброго ранку, погорільці! — гучно привітався вія із порога.

І дуже здивувався, бо, побачивши його, Марія Павлівна широко розкинула руки і, як квочка крилами, затулила Алісу. Аліса підхопилася на повен зріст на ліжку й відступила до стіни, а Юлька мало не проковтнула зубну щітку, і в неї з роти пішли бульки із зубної пасти.

— Що ви втупилися в мене, як у тінь батька Гамлета? — спитав Алік Борисович.

Юлька дивилася на його черевики — на правій нозі був лівий черевик, а на лівій нозі правий. Це був Лжеалік!

— Не смійте наближатися до дітей! — сказала Марія Павлівна. — З мене вистачить нічної пригоди. Або я негайно викличу міліцію!

Юлька виплюнула зубну щітку, щітка впала на підлогу, і Юлька сказала білими зубами:

— Черевики! Аліско, дивись на черевики!

Алік теж поглянув на черевики.

— Ну, дожився, — мовив він, сідаючи навпочіпки. — А я думаю, чому це мені зранку так незручно ходити. І хай дарують мені дами за те, що роззуваюся при них. Либонь, із мене скоро вийде великий чоловік. Неуважність уже є, таланти будуть.

Алік розшнурував черевики, підвівшись, виліз із них, постояв у самих шкарпетках і потім досить незграбно, схрестивши ноги, всунув їх у правильні черевики — праву ногу в правий, а ліву в лівий. Знову присів навпочіпки й заходився їх зашнуровувати.

— Одначе, — провадив він далі, — моя неуважність не підстава для паніки, що охопила шляхетне товариство. Що ж вас так налякало в моєму вигляді? Невже людина, яка взула черевики не на ту ногу, страшніша за дракона?

Аліска тим часом знову сіла на ліжко й сказала:

— Юлько, мийся далі. А то в тебе вся фізіономія в пасті.

— Але черевики...

— Він же їх перевзуває. Як і слід. Розумієш? Він справжній.

— Хто справжній? — спитав Алік. — Я дуже навіть справжній. З мене щойно взяли профспілкові внески за три місяці. Якби я був не я, більше ніж за два місяці ніколи б не взяли. Ви як гадаєте?

— Взагалі не взяли б, — відповіла Аліса. — А як вам кіно сподобалося?

— Ви й про це поінформовані? Кіно було нудне, але решта чудово. Ви це хотіли взнати?

— Даруйте, Олександре Борисовичу, — втрутилась Марія Павлівна. — Скажіть, будь ласка, з усією відвертістю: ви вчора пізно ввечері верталися в лікарню?

— Маріє Павлівно, ви мене про це питали вчора о пів на дванадцяту ночі.

— Авжеж... і все-таки...

— Що ж сталося? Я приходжу на роботу, заглядаю у палату до двох розумненьких і милих дівчаток — дівчаток нема. Наче їх вітром здуло. Скло розбите, двері зірвано. Хіба вночі був ураган?

— Я гадаю, це був шквал. Або смерч, — відповіла Аліса. — Юлька так злякалася, що закричала, і ми попадали з ліжок. А в Марії Павлівни була галюцинація.

— Галюцинація? — здивувався Алік.

Він дошнурував черевики, випростався й поглянув з гордістю на діло своїх рук.

— Я ні в чому не впевнена, — мовила серйозно Марія Павлівна. — Слід ознайомитися зі спеціальною літературою з цього питання. Можливо, винувата перевтома — у мене склалося враження, ніби ви приходили учора ввечері й приводили з собою батька цієї дівчинки. І наполягали, щоб я негайно виписала Алісу.

— А ви згодилися виписати? — спитав Алік у Марії Павлівни.

— Ні, я не давала згоди, бо така виписка суперечить правилам. Проте... Та що я кажу? Напевно, заснула, задрімала на посту й порушила правила. У всьому винна тільки я одна, і я згодна нести відповідальність.

— А де ж був черговий лікар? — спитав Алік. — Хто чергував?

— Тимофєєв. А його не було. Він спав у котельні. А може, це теж мені приснилося? — Марія Павлівна гучно схлипнула й вибігла з боксу.

Юлька підморгнула Алісі. Все вийшло, як вони хотіли. Однак ніхто не повірив би правді, а зчинилася б така метушня, що про повернення приладу годі й мріяти.

— Доведеться тобі, Юлю, прощатися з Алісою, — сказав Алік. — Ти її будеш провідувати?

— Неодмінно, — пообіцяла Юлька. — А їй ще довго лежати?

— Скоро випишеться. Скоро. Ще одне зусилля — і літопис мій закінчено. Але багато що залежить від самої Аліси. Якщо вона не згадає, де живе, куди ми її випишемо?..

"Добре тобі розмірковувати, — подумала Юлька. — Ти згадав, сів у тролейбус — і вдома. А Аліса згадала, і нічого не змінилося. Хоч тисячу разів згадуй, а легше не стане".

— До мене випишете, — мовила Юлька.

Алік пішов. Нянечка привезла на візочку сніданок. У манній каші були грудочки, і Юлька її їсти не стала. А Аліса сказала:

— Я взагалі манної каші не люблю. І з грудочками і без грудочок. Але зараз усе їстиму — треба підкріпити сили.

— А я вже сьогодні вдома поїм. Моя бабуся непогано готує, але любить, щоб її хвалили.

Аліса з огидою доїла кашу. Настрій у неї зіпсувався. Вона поглянула у вікно. Сіялася мжичка.

— Доведеться мені сховатися, — зітхнула вона.

— Де?

— В якомусь таємному місці. А ти мені приноситимеш їсти.

— Але зараз холодно.

— Я загартована.