Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Те, що знайшло нарешті в мені своє вираження, те, чому я був ладен підкоритися з холодною рішучістю, було бажання вижити, і неодмінною умовою цього стало для мене подвійне зречення.
Довгої осінньої ночі, простягнувшись на крижаних простирадлах, марно намагаючись зігрітися у своїй сільській спальні, я методично все обмірковував від початку до кінця. Гасниця ще горіла, але поза вузьким освітом кімнату заливали сутінки, такі сприятливі для привидів, живих і померлих. Я питав себе, чи допоможе мені повна безликість номера в паризькому готелі заклясти ці привиди? Ні, я не боявся їх, але почати це нове й невідоме життя я зможу, лише коли вони заснуть у мені і не відвертатимуть мене від майбутньої битви.
Я не зостануся самотній, я це знав. Мене любитимуть, і це я знав. Але я загодя вирішив не перекладати своєї ноші на чужі плечі. Досить уже я чорнив себе, і не слід більше підмішувати чорної барви в опис своєї вдачі. Цієї ночі я й гадки не мав про те, щоб використовувати інших людей, змусити їх слугувати моєму успіхові чи моїм утіхам. Я не знаю, що називає Господь гріхом проти духу, тим гріхом, якого він не відпускає, але я знаю, я завжди знав, що таке гріх проти плоті. Маленька Серіс, зґвалтована і задавлена,— це і є несвітський образ злочину духовного, який чинили безліч людей, котрі навіть не знають, що вони винні, а може, вони й насправді не винні. Але я, Господи, хай би що я робив, я винний перед Тобою. Я намагатимуся повернути собі колишню чистоту, бо знаю: я не можу обійтися без Тебе, і Ти теж знаєш: народжений в іншому середовищі, я, може, зумів би обійтися без усього, але не без Тебе.
Так я молився тієї передостанньої ночі в Мальтаверні; думка моя витала між минулими часами і прийдешніми, між пережитими стражданнями і тими, що я маю ще пережити разом із новими зустрічами, поразками, помилками, недугами і несподіванками. Я завжди думав лише про свою власну історію, нібито історія Франції мене не торкалася.
Я знову беруся до цього зшитка в кімнаті, такій самій тихій і спокійній, як моя кімната в Мальтаверні. Вікно її дивиться в вузенький садок готелю Єсперанс на вулиці Вожірар, проти семінарії кармелітів. Гомін Парижа глухіший, ніж гомін сосон у парку під подихом бур у пору рівнодення; я спокійний, я не страждаю. Учора, недільного ранку, я продавав газети Саньє "Демократія" 1 біля церкви святого Сульпіція2, коли люди виходили звідти після урочистої меси. Другого ж дня по приїзді я пішов на бульвар Распай. На почин мені дано це доручення, незважаючи на моє звання ліценціата словесності, що ним я, здається, похвалився уперше. Безперечно, вони мали рацію, піддавши мене такому випробуванню, воно було вирішальне; більше вони мене не побачать. П'ять чи шість років тому я б на це пристав — зараз надто пізно. Отож мені не залишається нічого іншого, як одвідувати бібліотеку, записатися на факультет, слухати лекції, бути студентом серед студентів, нічим не зраджувати того, що я несу в собі, хоча, можливо, моя ноша не важча за ношу, яка обтяжує кожного з них. Але за цю історію відповідаю я, і ніхто інший, лише я можу встежити, щоб з неї не пропало анітрохи хлоп'яцтва, не схожого на всі інші. Так, це було хлоп'яцтво, найщедріше і водночас найзнедоленіше, а передусім найсамотніше; і хоч як мало учасників у цієї драми, хто з інших хлопців має таку матір, як я, хто з них зберігає в своєму серці споганену і задавлену маленьку дівчинку?
Останні сторінки мого зшитка мають ясно відповісти на одне нібито просте запитання, що його, проте, я уникаю відтоді, як приїхав до Парижа. Андре Донзак мешкає напроти мого готелю в семінарії кармелітів, але він гадає, що я ще в Бордо. Чому я не дав йому знати про себе? Спершу я розраховував на випадкову зустріч, вона здавалася мені неминучою, ніби вулиця Вожірар була вулицею Шеврюс! А сказати щиро, я боюся цієї зустрічі. Чому? Я ж бо добре знаю, що конче мушу його побачити. Мені треба, щоб хто-небудь увів мене в Сорбонну, але не просто квапливий і байдужий посередник, а приятель, такий, як Донзак, котрий знає мене і взявся б керувати мною, поки це буде потрібно,— в Сорбонні, в бібліотеках, а також у музеях. Я мешкаю за два кроки від Люксембурзького музею, від зали Кайбота де Андре буває трохи не щодня; я запри-сягся йому, що не піду туди без нього: він хоче бачити, як я уперше гляну на "Балкон" Мане 2. Я почекаю, я терплячий: паризькі вулиці варті всіх музеїв.
Щиро кажучи, я маю нагальніший привід виманити Донзака з лігва; я прагну знову дістати свої зшитки, що їх він тримає у себе. Ах! Це головне! А що як пожежа знищить ветху семінарію, що як Донзак помре нагло... Щоденник підлітка. Що за божевілля ставити своє життя на одну цю карту! А я поставив. Хвалити Бога, крім мене, ніхто про це не знає, і не може з мене сміятися.
Зараз мені ще треба заповнити чотири сторінки щотижневого листа до мами. Душевні переживання їй ні до чого, я маю, як вона каже, "щось розповісти". Досі я писав їй тільки про свій готель, про те, як мене годують і обслуговують. У двох коротких відповідях вона повідомляла про своє здоров'я і продаж лісу.
Але копнімо трохи глибше. Донзак належить, принаймні
1 Кайбот Гюстав (1848—1894) — французький художник. Маючи чималий маєток, він купував картини своїх приятелів-імпресіоністів, які згодом пожертвував державі. Тут ідеться про залу в Люксембурзькому музеї (з 1750 по 1939 рр.— Національний музей), де були виставлені його полотна.
тепер, до того самого підзолу, до тих самих пісків, з яких я вирвався, щоб не померти. Боюся, що тільки-но ми зустрінемося, сама його присутність розіб'є чари Парижа. Як визначити цю п'янку чарівливу силу? Я блукаю, мов хмільний, я занурююся в людську річку, мене несе її течія, і я то пливу тротуарами, то пірнаю в бари і пивниці на штиб "Таверни Пантеону" на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Суфло. В Бордо я був молодим Гажаком і боявся людей, але в Парижі я ніхто, невідомий нікому на всьому білому світі чоловік, позбавлений імені, хоча, на жаль, не позбавлений обличчя,— річ у тому, що тут повно мисливців за гарненькими личками, але я їх не боюся, в таких ловах дичина має бути спільником плавця, а цього, я певен, зі мною не станеться.
Я ходжу ночами, поки мене носять ноги. Ах! Тепер я знаю, чому стільки років я блукав лісами Мальтаверна, то до Великої Сосни, то, щоб глянути на старигана з Лассю!
Перші вечори я не переходив на той бік Сени. Я стояв, спершись на парапет мосту,— я люблю ці парапети, на них спиралися Бодлер, і Моріс ле Герен і сила-силенна вигаданих персонажів! Я читав про себе "П'яного корабля" 2 (Рембо я узнав тільки цього року) і Віктора Гюго, чий дух витав тут над кожним каменем. Аж ось якось я перейшов Сену і тепер переходжу майже щовечора. Біля Лувру, під самим муром палацу, є кам'яні лави, де ночами ніхто не сидить. Я сідаю перепочити і споглядаю славетну незмінну декорацію, але зараз, 1907 року, Стефан Пішон3, Брі-ян 4, Варту 5 (хоча, правда, є ще Клемансо 6 і Пікар 7) — просто ліліпути, що пустують серед шекспірівських декорацій. Я піднімаюся вулицею Ріволі до майдану Згоди 8. І там кін порожній, антракт: 1907 року не відбувається нічо
1 Де Герен, Моріс (1810—1839) — французький поет-романтик.
го. Все, що станеться в майбутньому, я ще побачу, мені двадцять два роки! Я завжди кохався в історії, сам того не знаючи. В Парижі я це зрозумів. Роздивляючись палаци, зведені Габріелем, і ці статуї, що уособлюють міста Франції і Страсбург з його вінками й вилинялими прапорами, я думаю про те, що зріє в цій Ліліпутії 1907 року і що мені ще судилося побачити...
Геть знесилившись, я роблю привал у кав'ярні Вебера, єдиній великій кав'ярні, куди я зважуюся заходити, окрім звичних кав'ярень Латинського кварталу. Від ганебного страху витратити зайвий гріш, що зв'язував мене в Бордо, не лишилося й сліду. Я замовляю десяток устриць і півпляшки "мумма". Не знаю, який у мене при цьому вигляд, до кого я подібний, за кого мене вважають. Але, щиро кажучи, навряд чи я зайшов би хоч разок до Вебера, якби не та пара, котру я здибав там першого ж вечора і здибую тепер щоразу. Першою з'являється бабуся. В неї волосся з сивиною, підстрижене, як у Жанни д'Арк. Так, стара Жанна д'Арк, ось до кого вона подібна. їй приносять холодне м'ясо по-англійському і кухоль пива. Вона курить, не спускаючи з ока вхідних дверей. Молода з'являється десь перед північчю, у неї втомлений вигляд, вона голодна; цікаво, після якої роботи вона приходить сюди? На Жан ну д'Арк подібна й ця, але в неї біляве волосся, і вона віку Жанни д'Арк. Коли я побачив її вдруге, вона поглянула на мене, вона мене впізнала. Стара спостерігала за нею в дзеркало.
Додому я вертався омнібусом на гумових шинах, відшукавши за кольором ліхтарів той, що йде на вулицю Вожірар.
Інколи в негоду я не йду далі кав'ярні на бульвар Сен-Мішель. Я уникаю лише кав'ярню Арку через тамтешніх жалюгідних настирливих і гугнявих повій. У такі вечори я підпадаю під владу своєї невідступної ідеї. Таємниця зла, що була для мене лише одним із аспектів духу, розкривається переді мною навіч. Звір, що накинувся на маленьку Серіс у лісі біля млина пана Лапейра, блукає, здається мені, всюди, але тут за кожною потворою злісно стежать інші, і вона метається, скинувши машкару, і всі
1 На майдані Згоди знаходяться статуї, що зображують вісім основних французьких міст: Брест, Лілль, Руан, Ліон, Марсель, Бордо, Нант і Страсбург. До 1918 року (коли Страсбург, захоплений Пруссією 1870 року, був визволений) статуя Страсбурга була вкрита траурними прапорами.
бачать її божевільні очі і цей огидний рот, що його треба ховати від усіх.
Я ще не зважуюся піти на Монмартр. Латинський квартал і його фауна мені вже звичні, але Монмартр наганяє на мене страх. Я немало чув про нього в "Таверні Пантеону", де завжди сила людей, де кожен може звернутися до вас із запитанням. Я відповідаю з дорогою душею, я ж бо ніхто.
Я лягаю близько другої години і западаю в глибокий сон, що його я не знав у Мальтаверні, де півні будили мене на світанні. В Парижі я випливаю на поверхню, коли робочий люд трудиться уже кілька годин. Запізно, щоб іти до ранкової меси, хіба що в неділю.
