Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Ледве я розтулила б рота, ти змусив би мене замовчати, ти пішов би, грюкнувши дверима. Вона знала, що ти дав їй це бридке прізвисько. Ось від чого вона померла. Так, вона була вже вражена на смерть, коли кинулася до лісу. Давно вже ти завдав їй цього смертельного удару.
— Мамо, ти надто несправедлива.
Я знову хотів узяти її під руку, але вона відштовхнула мене майже брутально і пішла вперед сама, а я плентався слідком, повторюючи:
— Ти надто несправедлива, надто несправедлива... Тоді вона ледь обернулася і сказала з викликом:
— Так, усе це ти! Усе це ти!...
— Невже, мамо, ти не розумієш, якщо я винен у цьому нещасті, то й ти також, ти передусім. Бо ж ти зробила все, щоб цей план став мені огидний. Ти завжди все вирішувала за мене, але зрештою мені двадцять два роки, у мене все життя попереду, а ти збиралася розпорядитися ним за своїм уподобанням, і даремно ти заперечуєш — ні про що інше, крім земель Серіса, не було й мови. Ніколи, за жодних обставин, я не міг здогадатися про твою прихильність до дівчинки..
— Бо я боялася розсердити тебе ще більше, якби ти дізнався, що я люблю її...
— Більше, ніж мене?
Вона не відповіла. Вона підіймалася на ґанок Мальтаверна, пристаючи на кожному східці. У передпокої вона знову мене відштовхнула:
— Мені треба побути самій. Мені більше ніхто не потрібен. Зрозумій мене, ніхто.
Я почув, як грюкнули двері до її спальні, і сів біля коминка. Знявся вітер, сосни, вимахуючи гіллям, здавалося, подавали мені знак у вікно. їхній протягливий жалісний стогін зливався з німим криком, який був готовий зірватися з моїх уст, з ремством проти Бога, смиренним і безнадійним.
Лампи я не запалив. На що мені зважитися? Моїй матері я зараз не потрібний, більше того, моя присутність для неї нестерпна. І все ж я маю охороняти її, бути поруч, щоб озватися на перший її поклик. її ворожість пом'якшиться, хоч-не-хоч я стану її єдиним прихистком: бо ж, крім мене, у неї нема нікого. Так, але якщо вона відмовиться поїхати звідси, що буде зі мною? Чи перебудемо ми віч-на-віч цілу зиму в Мальтаверні, чи я залишуся один на вулиці Шеврюс, під наглядом Луї Ларпа?
Мої думки роїлися без усякого ладу. Сам не знаю, скільки часу збігло, поки я сидів, не запалюючи світла, при коминку.
Надворі смеркло, і я розрізняв уже тільки дві білі плями замість моїх рук, що лежали на гострих колінах, і тут я почув на сходах мамину важку й повільну ходу. Вечеряти було ще рано. Отже, вона верталася до мене. Вона зайшла. Я не підвівся з крісла. Вона провела рукою по моєму чолу і відкинула назад чуба, як, бувало, в дитинстві, щоб поцілувати мене, але того вечора не поцілувала. А проте заговорила з силуваною ніжністю, взагалі їй не властивою.
— Забудьмо все, що ми наказали одне одному, бідна моя дитино. Ми обоє були несправедливі. Пам'ятаю, я засмутилася, коли ти запевняв, що між нами нема ніякого обміну думками, що ми ніколи одне з одним не розмовляємо по-справжньому, як у п'єсах чи в романах. Ну що ж, дорогою до млина ми надолужили згаяне.
— Так, усе сталося несамохіть.
— Те, що сталося, треба забути, принаймні, забудь, що наговорила я. Мені треба було на когось поскаржитися, на когось звалити вину. І тобі також... Ось ми й звалили одне на одного...
— Так,— відповів я похмуро,— як два спільники на суді, один винуватить другого...
Вона сказала:
— Змовкни!
Я не бачив її, але чув, що вона плаче. Я підвівся, обняв її, попросив прощення.
— Нашої вини тут не було, мамо. А те, що від нас залежало, могло привести в гіршому разі тільки до непорозуміння, а воно зрештою розвіялося б, навіть дуже скоро розвіялося, бо ж мені кортіло дізнатися, хто ця купальниця, і я дізнався б того самого вечора, якби не прийшла телеграма від Сімона.
— Це нічого б не змінило. На той час усе вже звершилося.
— Так, мамо, ні ти, ні я не винні в цьому жахливому збігові. Такі злочини завжди бувають викликані випадковістю. Завжди можна сказати: "Якби ж дівчинка пішла іншою дорогою..."
Вона прошепотіла:
— Тепер уже по всьому. Це було, це звершилося.
Ми сиділи мовчки. Я розрізняв лише невиразну темну постать у кріслі напроти.
— Слухай, Алене, облишмо порожні балачки і поговоримо відверто. Для тебе питання вирішено, тобі треба поїхати. Так буде краще для нас обох. Ти часто писатимеш мені: в листах люди не дратуються. Розповідатимеш про своє життя, точніше, про ту частину свого життя, про яку зможеш мені розповісти. Я візьмуся за твої справи; якщо заслабну, досить буде послати телеграму; діон чекатиме тебе в Бордо і того ж самого вечора ти приїдеш до Мальтаверна.
— Так, на віддалі тобі буде легше мене переносити, ти знову до мене призвичаїшся...
І цього разу вона не стала сперечатися. Але чи чула, чи зрозуміла вона мене? Вона запитала:
— Ти твердо вирішив їхати позавтра? Один день, так чи інак, треба провести в Бордо...
— Ні, мамо. Книжки, котрі я хочу взяти з собою, я маю тут. Машина відвезе мене просто до паризького поїзда. Він відходить об одинадцятій чотири.
— Але ж майже всі твої речі на вулиці Шеврюс...
— Я маю тут усе потрібне для студента, яким я збираюся стати, а студента ніхто не запрошуватиме в гості: він ні з ким не знайомий.
— Але зрештою в тебе зав'яжуться знайомства...
— Можливо... Та перш ніж вирушити у світ, я все-таки подивлюся, як одягаються в Парижі. Згадай, чого тільки зазнав бідний Люсьєн де Рюбампре, коли прибув до Парижа, вбраний за ангулемською модою.
— Який ще Люсьєн де Рюбампре? — запитала вона неуважно, ніби не чекаючи відповіді.
— Годі-бо, мамо! Ти ж читала "Втрачені ілюзії"! Я сам тобі давав їх.
— О, ти знаєш, я не те, що ти; у мене в голові нічого не тримається, усе зразу вилітає.
Вона заходилася розгрібати головешки в коминкові, спершись, як завжди, ліктями на коліна, і раптом промовила:
— Треба телеграфувати цій особі, хай зустріне тебе на вокзалі й посадить у поїзд.
— Ні, мамо, мене не треба вже садовити в поїзд. До того ж я ненавиджу вокзали не менше, ніж цвинтарі. Я почну нове життя позавтра, об одинадцятій чотири. Це буде друге моє народження.
Прюданова дружина доповіла, що обід готовий.
— Подумати тільки,— промовила мама, підводячись,— я їстиму залюбки, я зголодніла.
Ми сиділи одне проти одного під висячою лампою, вона чаділа, тхнуло гасом. Нараз я відчув радість від думки про скорий від'їзд в інший світ, в інше життя.
Ні, то була не радість, то була нетерплячка, яку відчуваєш у нескінченному задушливому тунелі: треба вирватися з нього, хай би там що, якнайхутчій, тікати назавжди, не озираючись, несучи всі свої скарби в самому собі.
Моя мати важко підвелася з-за столу, і ми знову повмо-щувалися кожен у своєму кріслі. Вона підкинула поліно в вогонь і, як завжди, трохи підняла спідниці, щоб погріти ноги біля вогню. Не дивлячись на мене, вона раптом сказала:
— Ось я все думаю про це, по-моєму, тобі треба повідомити цю особу про свій від'їзд і передати їй, коли відходить поїзд.
— Тобі не здається забавним, мамо, що саме ти...
Я вчасно зупинився, побоявшись завдати їй болю якимсь необачним словом.
— Так,— сказала вона,— я погано про неї думала. Вона була для мене тою особою, яка загрожувала щастю моєї малої. Хіба могла я уявити в своєму засліпленні, що, перш ніж занапастити це щастя, занапастять її, мою бідну дівчинку, і якою страшною буде її загибель. Все мені уявляється тепер по-іншому — і люди, і їхні вчинки... Або, скоріше, я бачу їх такими, які вони є, не гіршими і не кращими, ох, тепер мені неважко буде виконати заповідь "Не судіть..." 1 Ні, більше я не суддя. А крім того, я знаю цю особу краще, ніж ти гадаєш. Я не розповіла тобі докладно, про що ми говорили ті дві години, коли ти спав як убитий після свідчення в жандармерії. Вона не розігрувала комедії, повір мені. Вона хотіла лише одного: щоб я не спускала з тебе ока. Вона гадала, що ти страждаєш недугою, яку вона спостерігала в панотця X., котрий зіграв таку зловісну роль в її житті. Я зрозуміла, чим вона була для тебе, чим могла бути й надалі. Та хіба не все одно тепер, чи вона, чи інша. Вона посіла б моє місце, вона боронила б тебе, оберігала, не вимагаючи нічого взамін. Колись ти сказав мені: вона вистраждала більше, ніж будь-яка дівчина її віку. Тепер я розумію, що це означає: вона переступила межу, за якою більше нема нічого. Раніше, хоча я і була стара, я жила своєю надією, ненавиділа все, що їй загрожувало. Але тепер... чому б і не вона, зрештою? Я протягну ще якийсь час, але не так уже довго. Ти зостанешся сам. То чому б і не вона?
— Ні, мамо, не починай усього з початку, не починаймо наново. Моє життя тут було подібне до смерті, мені треба вирватися з нього, і я вирвуся. Якщо не витримаю і пропаду, ну що ж, чим швидше, тим краще. Але ні, я житиму! Я житиму!
— Невдячний, ти завжди був невдячний. Тепер про це знатиме і ця особа, а я знала завжди.
— Того, що могла мені дати тільки вона, і того, що вона дала мені, я ніколи не забуду, хоч би скільки прожив на світі. Але зрозумій мене, мамо, я теж переступив межу, за якою вже нічого й думати про щастя: йдеться про те, щоб підкорити собі життя. Цю межу я переступив у двадцять два роки, а ти — коли тобі уже стукнуло шістдесят.
Ці слова я говорив мамі за день перед моїм від'їздом до Парижа. Але тепер я їх виклав на папері. Я взявся до цього транспонування себе самого відтоді, як почав свої нотатки, без усякої потаємної думки, лише тому, що завжди був перший у написанні творів, писав далі зі звичною ретельністю старанного учня. Тепер для мене настала пора глянути просто в лице спокусі — і при цьому не померти з сорому,— піддатись якій я зможу лише, коли мами вже не буде: нехай книжка в дешевій оправі, ціною три франки, стане завершенням усієї цієї муки. Нова зроджена в мені людина виявить свою снагу й мужність, зважившись використати для свого сходження власну свою долю, що стане змістом книжечки в дешевій оправі за три франки.
Ми ще довго гомоніли тоді в присмерку, поки, нарешті, не розійшлися мовчки по своїх кімнатах, несучи в руці ту ж саму, збережену з давніх часів, гасничку (інакше не можна було вимкнути на першому поверсі електрику!), але в моїй пам'яті не збереглося більше нічого. Напевне, я був трошки неуважний, бо всю мою увагу привертала до себе реальність, що її досі я не міг ясно сформулювати: я зрозумів, що відречення від мами і відречення від Марі було продиктоване мені тією самою доконечністю; річ була не в моїй егоїстичній чи жорстокій натурі, не в моїй черствості до інших людей.
