Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа

Як сказано в Святому Письмі: "Ворог це зробив..." Так, ворог показав мені її принадність, але що сталося з нею самою? Моя поява її вжахнула, вона кинулася навтьоки, вона зникла, й, можливо, назавжди...

Я був єдиний свідок. Треба негайно вертатися до Мальтаверна. Але в полудень у мене призначено побачення з Марі й Сімоном. Я розповім їм усе, зроблю так, як вони мені порадять. А втім, мабуть-таки, це втеча; я не знав, що в неї така схильність: адже при мені про неї ніколи не говорили. Боже мій, нащо ти посміявся з мене?

Я хапливо вбрався, вийшов, купив ще дві бордоські газети, побачив той самий портрет, те саме оголошення. Я забіг до Ліонського банку і до редакції газети "Франс" на вулиці Порт-Діжо, там завжди вивішують останні повідомлення: про зникнення маленької Серіс не було нічого. Я повернувся на вулицю Шеврюс. Признаюсь, я тремтів зі страху, знемагав від тривоги. Страху перед чим? Тривоги перед чим? Я був певен, що треба бути готовим до найгіршого. Якщо це найгірше станеться, що ж, цього разу я знайду силу і спосіб перейти на той бік. Ворог мене не дістане, хоч як добре він усе влаштував.

Мені здавалося, ніби я обіруч утримую зашморг, обвитий довкола моєї шиї, і він щомиті стягується дедалі тугіше. Опівдні я вже стояв за дверима і розчинив їх, не давши їм подзвонити. Не знаю, на кого я скидався. Марі гукнула:

— Алене, що сталося?

Я не міг говорити, я показав їм фотографію. Ну й що? Вони її бачили, вони навіть посміялися. Дівчинка втекла... Я заперечив:

— Нема з чого тут сміятися, це справа моїх рук.

— Та ти з глузду з'їхав, Алене!

Тоді я почав розповідати їм усю історію, сам не впізнаючи свого голосу. Вони більше не сміялися. Марі сказала:

— Зараз ми поснідаємо, і ти вирушиш туди. До вечора її знайдуть. Як тільки приїдеш, даси свої свідчення.

Я не міг проковтнути ні шматка, і Марі запропонувала піти випити чашку шоколаду у Прево.

— Тебе чекає тільки одна прикрість — давати свідчення...

— І побачити своє ім'я в усіх газетах,— додав Сімон. Марі пильно глянула на нього, знизала плечима й запро-

понувала зайти до книгарні — звідти вона зателефонує своєму постійному покупцеві, завідувачеві відділу хроніки в "Жіронді": можливо, він мене заспокоїть.

Книгарня о цій годині була зачинена, ми ввійшли через чорний вхід. Приятеля Марі в редакції не було, але вона знала його домашній телефон і досить швидко додзвонилася до нього. Вона простягла мені трубку. Так, є новини: "Якийсь збирач живиці бачив, як дівчинка пробігла повз нього, йому здалося, що вона чимось, чи кимось налякана, або навіть рятується від переслідування. Цього чоловіка без упину допитують. Поки що він тільки свідок, але..." Трубка випала в мене з рук.

— Алене, ну хіба можна так шаліти?

— Він не збрехав, цей чоловік, вона тікала, бо злякалася. Це мене вона злякалася. Мене, я ж бачив, як вона купається...

— Так, але за чверть години ти вже був у Мальтаверні й тобі вручили телеграму від Сімона. Чого ти так хвилюєшся?

Сімон похитав головою:

— Го-го, ви й справді гадаєте, ніби нема через що псувати собі кров?..

— Та замовкніть ви, йолопе! — гукнула вона з серцем.— Погляньте лишень на нього. Я хотіла просити вас провести його до Мальтаверна, але краще вже хай їде сам, ніж із вами... А втім, ні! Я сама з ним поїду. А ви залишайтеся тут до приходу Балежа. Ви йому все розтлумачите... І як треба, допоможете. Я вернуся завтра вранці.

— Але що скаже пані, коли вас побачить?

— Вона побачить також свого сина, і їй досить буде одного погляду: вона зрозуміє, що ви нічого не розумієте.

Я відчув полегкість, я віддав себе в її руки, нічого лихого не станеться зі мною, поки вона поряд. Я зітхнув вільно. Машина просувалася зі швидкістю черепахи людною вулицею Сент-Катрін. Потім ми виїхали на Леоньянську дорогу, і незабаром почалися сосни. Марі взяла мене за руку. Вона запитала:

— Ти більше не боїшся?

Ні, зараз я не боявся, але знав, що скоро це знов почнеться. Я розумів, що запідозрити мене годі, та хвилин за десять я, можливо, перестану це розуміти. Одне мені було ясно — все було проти мене.

— Навіть ти, Марі, якщо тебе допитуватимуть, і ти

12

339

розповіси все, що тобі відомо, будеш свідком обвинувачення...

— Уважай, хлопчику, ти знову починаєш усе спочатку...

— Пам'ятаєш, вранці перед нашим від'їздом ти захотіла подивитися на Юр, і я повів тебе манівцями, бо ми знали, що дівчинка за нами шпигувала? Пам'ятаєш, що я сказав про неї? Я сказав тобі: "Я її задавлю!"

— Ти мариш, Алене. І, власне, це не має ніякої ваги.

— А проте, як тебе допитуватимуть, твій обов'язок згадати ці викривальні слова.

— Що ж вони викривають, окрім хвилинного роздратування? Я сама розізлилася, і кожен, бувши тобою...

— Вона знала, що я її ненавиджу, якщо вона так злякалася: досить їй було мене побачити, і вона кинулася до лісу, де чатував на неї той чоловік.

— Ну, це вже фатум, як сказав Шарль Боварі в кожному разі, не твоя вина.

— Суха галузка тріснула в мене під ногою, вона обернулася й побачила мене. Я міг поставити ногу поряд із тією галузкою, і вона б пішла далі пісковою дорогою до Мальтаверна. І того дня я побачив її оголеною, саме того дня я відкрив, що помилявся в ній, що тепер вона так само не подібна до дівчинки, котру ми називали Вошкою, як метелик до гусені...

Помовчавши, Марі прошепотіла:

— Яка катастрофа для твоєї матері!

— То ти її розумієш?

Так, вона її розуміла. Більше ми не розмовляли. Іноді вона брала мене за руку і злегка стискувала її, ніби нагадуючи про свою присутність: не бійся, я тут. Так говорила мати, коли мені бувало страшно. Марі знала про цю мою хворобу, вона спостерігала її в одного зі своїх старих.

— Ти сказав Сімонові, що я звикла до старих... Він переказував їй геть усе!

— Так, він переказує все. Отож, одного мого старого просто душили привиддя, що їх він сам собі вигадував.

У Вілландро, де ми зупинилися заправитися пальним, люди біля гаража щось палко обговорювали. Сідаючи до керма, водій сказав нам:

— Цей мерзотник признався, що задавив її. Спершу

1 Шарль Боварі — один із героїв роману Флобера "Мадам Боварі" (1857).

сховав тіло в овечій оборі, а вночі довіз візком до Юра і кинув у чорторий, вище млина.

Я затулив обличчя руками, не тому, щоб сховати від Марі мої сльози, а щоб не бачити більше цього клятого світу, піти з якого їй бракувало мужності.

Мама сиділа у вітальні, віконниці були причинені. Вона мовчала, ніби вражена громом, і навіть не звернула уваги на Марі. Та й чи впізнала вона її?

— Я не хотіла, пані, щоб він їхав сюди сам після такого удару.

Мама пильно на мене глянула:

— Це був удар для тебе?

— Так, ще страшніший, ніж ти гадаєш: це ж бо мене злякалася дівчинка, від мене кинулася тікати, як навіжена.

Мама кілька разів втомлено повторила:

— Що це ти городиш?

Але скоро вона нашорошилася. Коли я скінчив, вона мовила:

— Тепер, коли злочинця затримано і він признався, не варто тобі нічого казати: все це залишиться між нами.

— Ні,— не погодилася Марі,— це важливо для цього нещасного. Аленове свідчення доведе, що дівчинка справді злякалася, що вона бігла бігом через ліс, що все сталося так, як він розповів, хоча йому й не повірили: ця маленька дівчинка задихана, знесилена...

— Так,— сказав я,— певне, вона зовсім задихалася, це її й згубило.

Я хотів одразу піти до жандармерії, але тепер, за словами мами, жандарми всі були на млині: вбивця показував, куди він кинув тіло. Я не хотів чекати. Мама сама попросила Марі:

— Ви не залишите його?

Я зацікавив їх куди менше, ніж гадав. Вони затримали вбивцю і збиралися виловити тіло. Я вважав за свій обов'язок розповісти, як злякалася мене маленька Серіс, але бригадир, що допитував мене, очевидно, не надав моїм словам бодай найменшої ваги. Для них це була вже справа розв'язана. Повернувшись додому, я проспав дві години як убитий. Я дізнався, що під час мого сну мама і Марі розмовляли про мене чи, скоріше, Марі намагалася пояснити мамі, що за мною треба пильнувати. Либонь, вона зрозуміла, що переконала маму, бо о шостій годині поїхала на станцію, не побачившись зі мною.

— Але,— запевнила мене мама,— тепер вона за тебе спокійна.

Пробуджена Марі тривога охопила й маму і хоч трошки відвернула від думок про маленький труп, що ввижався їй невідступно. Вночі мама прилягла на Лоранове ліжко, щоб бути поряд зі мною, і тоді я зробив несподіване відкриття: виявляється, з маленькою Серіс її єднали зовсім не ті ниці розрахунки, що їх я їй приписував: вона ніжно прихилилася до дитини без матері, і та теж була до неї прихильна.

— Але ти не знав, та й не міг знати, бо ж мені і заказано говорити про неї, про те, яка велика любов була її до тебе.

— її любов до мене?

— Так, це здається неймовірним, бо ж вона мала всього дванадцять років. Я б ніколи не подумала, що це можливо, або, певне, була б шокована, якби сама не бачила цього поклоніння, цієї ніжної відданості, зовсім ще дитячої і водночас уже жіночої, хоча, звичайно, цілком чистої і невинної. Мені це вже відомо, зі мною вона говорила про тебе без угаву. Знаєш, що допомагає мені не ремствувати проти наруги над невинним дитям? Я кажу собі: зараз вона бачить, що ти перестав її ненавидіти, плачеш за нею і ніколи її не забудеш, вона тепер для тебе не Вошка...

— Але ж вона не знала, що я називав її Вошкою?

— Знала. Сам розумієш, не я їй про це розповіла. Нума Серіс почув про це від Дюберів, гадаю, від твого любого Сімона, і якось увечері, коли був п'яний, розповів дівчинці. Як вона плакала, як плакала...

Тепер плакали ми з мамою. Глупої ночі ми плакали удвох, мама і я, не в змозі примиритися з моторошною реальністю, з тим, що витерпіло тіло нещасної дівчинки, з усією цією скверною, з цим паплюженням...

— Алене, ти прочитав усі книжки, ти знаєш усе, що написано про зло, яке допущене Богом; навіщо ж, якщо це дитина, маленька дівчинка, навіщо, перш ніж умертвити її, треба було віддати і тіло її, і душу сліпій тварюці? В чому сенс випробувань, через які проходять діти мало не щодня? І ми ще знаємо тільки те, про що пишуть у газетах. Але щодня, повсюди, у цілому світі...

Вона замовкла, чекаючи відповіді. А я плакав над маленьким зганьбленим тілом, що його ніколи не зможуть омити всі води Юра. Нарешті я сказав:

— Можливо, зло втілене в комусь одному.

— Значить, цей один існує, його було створено, цю владу йому дано.

— Мамо, іншої відповіді нема, тільки це наге (бо Він був нагий), обпльоване, прибите до хреста тіло, над якими насміхалися книжники,— Тіло Господнє.