Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа

Вона зобразила переді мною напіввигадану сцену. Навіщо? Щоб помститися за те, що зазнала поразки? А вона, звичайно, зазнала її, оскільки до мами вернувся спокій.

— Так, я заспокоїлася. О, не стільки через її вихватку проти всього, що ми для неї втілюємо, а й тому, бідний мій друже, що я побачила її. Я визнаю,— додала вона одразу,— в неї гарні очі. Цього в неї не забереш. Але виглядає вона куди старшою за свій вік: це жінка, яка працює, адже ж так?

— Так,— сказав я,— і яка багато страждала.

— О! Такі страждання...

Мама обачно проковтнула останні слова. Помовчавши, я запитав:

— Ви говорили про Мальтаверн?

— Ні, звичайно! На це в неї не стало зухвальства, якщо не зважати на її тираду проти земельної власності й великих власників.

— Ручаюся, вона обурювалася тим, що ми не ділимося з орендарями прибутками від порубу лісу?

Я запитав це найбайдужішим тоном. Злегка відсунувшись, я розглядав освітлене лампою велике бліде обличчя, але воно не виражало нічого, окрім подиву:

— Чого ти домагаєшся? Уявляєш собі, як би я одрізала їй, якби вона насміла... Але ти не обідав, мій бідолашний хлопчику. Сьогодні в нас захолоджене курча. Іди, не турбуйся за мене, я задоволена.

Я був голодний і поїв усмак під схвальним поглядом Луї Ларпа. Я ще не страждав. А може, й не страждатиму? Мене мали за хворобливо-вразливу дитину, а потім — підлітком я й сам цьому вірив. Але тільки я знав, у яке страхіття байдужості можу я раптом обернутися, і не тільки до інших, а й до самого себе. Чому Марі напалася саме на мене? Чому вона вирішила зігнати на мені свою образу за те, що мама взяла над нею гору, як брала гору над фермерами, слугами, орендарями, постачальниками, Нума Сері-сом і більше, ніж над усіма, над своїм нещасним сином? Можливо, Марі раптом зненавиділа в мені усе, що раніше надто любила: мою кволість, мою невиліковну інфантильність. "Чого я домагаюся?" Вона рішуче вирвалася зі свого останнього сну про щастя, що втілилося для неї в мені... А я? А я? Вивернувшись за серпанковою запоною, я прислухався до дзижчання москітів, що кружляли навколо мене з люттю диких звірів. Я все твердив: а я? Я зціпив зуби. Ні, я не такий чутливий, як усі вони вважають, і навіть не такий кволий.

Через два дні ми вирушили до Мальтаверна. Напередодні я їздив попрощатися з Сімоном. Я призначив йому зустріч у нього в Талансі, там ми порозмовляли без перешкоди. Мені не пощастило умовити його поїхати зі мною бодай на кілька днів. Він відмовився не тільки через пані — найбільше його лякали Дюпори. Сімон утихомирився, злагіднів; ім'я пана Муро не сходило з його вуст. Він віддав себе в руки пана Муро. Я признався, що зовсім не здатний на таке цілковите, за Паскалем, підкорення своєму духовному наставникові. Останній рік роботи в ліцеї тепер уже не лякав Сімона. Це буде час "зосередженості", як він казав. Потім він уступить до семінарії в Ici: "На той час ви будете в Парижі, ми з вами побачимося". Він не має ніякого сумніву в тому, що я поїду до Парижа й так само буду вщедрений і обтяжений тим, що йому дано пізнати лише через мене і в мені. Я пожартував, що таким чином він пізнаватиме світ за моїм посередництвом, і поки я занепащатиму себе, він заробить собі спасіння. Він вимовив упівголоса: "Наше спасіння, спасіння для нас обох".

Я не знав, що він теж завдасть мені удару. Я мав його за незлостиву, нездатну зробити мені ні добра, ні зла — так, за найплохішу істоту. Ми ще не обмінялися жодним словом про Марі, і я відчував, що за цією мовчанкою щось криється. Я звик вічно чути від своєї підозріливої й проникливої мами: "Ти щось од мене приховуєш". Я сам перейняв у неї цей нахил дошукуватися, що приховують од мене інші. Прощаючись, я запитав у Сімона, чи знає він усе про мене і Марі? Так, він бачив її учора. Я пошкодував, що вимовив це ім'я. Я відчував, що йому бракує такту, цьому селюкові. Такту йому бракувало, він сказав:

— Знаєте, їй ніби хворого зуба вирвано... — І додав: — Це краще для вас обох. Бо так чи інакше вона ніколи не вірила... Ви мали підозру, що вона мріє про шлюб. В її становищі... Ні, та що ви! Така розумниця, як вона, мабуть, могла б підвести вас до цього, але ж вона добре розуміла, що то буде пекло. Вона не божевільна. Ось тільки коли б ця історія надто затяглася, вона могла б зіпсувати щось інше, а це для неї справа вирішена. Правда, старий Бард не так уже строго на вас дивиться...

— А хіба Барда обходить особисте життя Марі?

— Отакої! Нічого такого, звичайно, між ними немає, та й бути не може. Старому Бардові сімдесят років. Звичайно Марі виходить заміж за книгарню. Він і так перетворився лише на рахівника, а душею справи стала вона. Книгарня, знаєте, для неї все. Присягаюся вам, вона віддає їй перевагу перед Мальтаверном. Послухали б ви, як вона згадувала про кропиву на березі Юра, про мухи, про їзду бідкою на заїденій ґедзями шкапі, про чекання на Нізанському вокзалі...

— Якщо хто-небудь міг зрозуміти Мальтаверн, його сосни, що сходять живицею, цю скорботну ялову землю, то саме Марі...

— Е, ні, пане Алене, треба там народитися і щоб наші діди й прадіди народилися там. Тільки ми з вами... Вона городянка, вона й життя проводить не на вулиці, не на свіжому повітрі, а в Пасажі.

— І ви думаєте, ніби Бард і вона...

— О, не раніше Нового року, скорше в середині січня...

— Отже, я був останнім перепочинком, що вона собі дозволила... Все-таки це жахливо!

— Таж ні, нічого такого не станеться, нічого й не може статися, просто вони влаштують своє життя...

— Та й що тут такого! — гукнув я.— Вона звикла до старих.

— Це недобре, пане Алене, це недобре!

— Який жах — старі, котрі намагаються наблизитися до молодих, яка мерзота! А старі письменники ще сміють говорити про це в своїх книжках, і не сором їм? Подумати лишень, вона була приречена на це! Правда, вона мала мене. Але так воно буває завжди. Коли Балеж піде на спочинок, вона зможе найняти собі двадцятилітнього прикажчика.

— Ні, пане Алене, вона вас кохала, вона вас кохає.

— Що ж, покохає і двадцятилітнього прикажчика, а потім вони уб'ють Барда й поберуться. Що й казати, все це цілком у дусі Золя ця книгарня в Пасажі.

— О! Пане Алене, що ви! Це недобре...

— І в неї теж щось є від Золя — те, що я завжди ненавидів. Що може зрозуміти в Мальтаверні Тереза Ракен? А все ж вона його полюбила, знаєте, вона любила його в вечір вашого приїзду, а потім уночі, і ще на світанку, перед тим, як розверзлася ця розпечена піч, і сосни, здавалося, простягали до нас гілля, благословляючи її й мене... Та ні, вони благословляли тільки мене, вони знали тільки мене, в неї з ними не було нічого спільного.

Нараз мене охопила лють.

— Авжеж, вона створена для Барда! Зрештою вона не набагато за нього молодша!

— О пане Алене!

— Як для жінки скінчилася перша молодість, вона вже переходить в інший стан, у стан Барда.

Я не знав, що скорбота може мене довести до такого сказу.

— І подумати лишень,— гукнув я,— що всі ці жерці скімлять крадькома і нарікають на безженство, тоді як

1 Мається на увазі роман Еміля Золя "Тереза Ракен" (1867).

найліпше в їхньому існуванні те, що вони позбавлені цього скотства. Навіть у скотини це не так брудно!

— О пане Алене, як сказала б пані, ви забалакуєтеся. Плоть свята, ви це знаєте.

Я заридав:

— Так, я знаю.

Сімон не мав найменшого уявлення, що треба робити й говорити, коли такий пан, як пан Ален, ридає перед ним. З дитинства він ніколи не плакав, ні перед іншими, ні навіть на самоті. Сльози також були одним з моїх привілеїв.

Я скоро взяв себе в руки, витер очі, перепросив: просто мене вразив цей шлюб із старим. Але я вже починаю звикати до цієї думки. Отже, вона виходить за книгарню: чого ще кращого бажати? Все чудово...

Я сів у машину. З Сімоном ми побачимося, коли почнеться навчання. Як тільки діон поїхав, я знову почав страждати. Це страждання зовсім не скидалося на те, що я звичайно називав стражданням. Воно завдавало фізичного болю, було фізично нестерпне. Марі знала, вона це завжди знала, вона взяла для забавки жовтодзьобого пуцьвірінка, перш ніж зв'язати себе назавжди. Коли вона стане пані Бард, їй доведеться поводитися обачно. Як подолати цей біль? Довго я так не витримаю. Якби мені не треба було завтра їхати до Мальтаверна, я б розшукав Келлера, він повів би мене у своє братство, можливо, я там зустрів би кого-небудь. Він сказав: "Братство сівачів" — це приязнь". Люди люблять одне одного, це любов, тут нема ніякого скотства.

Другого дня ми вже були в Мальтаверні. Я й чути не хотів ні про Люшон, ні про те, щоб оселитися десь у готелі. Мама бачила, що я страждаю, але вважала, що через кілька днів це минеться. Операцію зроблено, і зараз настав, як завжди, важкий поопераційний період. А сама вона була спокійна й ніжна, якою я не бачив її уже багато років, утихомирена як людина, що уникла смертельної небезпеки. Вона й гадки не мала, що була буквально на крок од найбільшого нещастя, ніколи вона не була до нього ближче, ніж у тяжкі години між короткими проясненнями, ще дарованими мені долею. Ці рядки я пишу тільки для себе, їх не прочитає навіть Донзак, бо найганебніше, найжалюгідніше — це вдати, ніби хочеш померти і не помирати. Невдале самогубство завжди викликає підозру, але бути нездатним навіть на невдачу! Краще вже не давати приводу до насмішки.

Отож, що оберігало мене весь цей час — після зустрічі з Сімоном напередодні від'їзду до Мальтаверна й досьогод-ні — від безумного бажання заснути навік, від цього "нама-гання-не-жити"? Я не знаю, що відомо про цю недугу лікарям, але добре знаю, що відчуває нещасний, в чиєму роду і прадід, і брат прадіда втопилися в Тешуейрській лагуні. Пастухи називають цю недугу пелагрою і кажуть, що всіх, хто нею страждає, тягне у воду.

Я думаю, що ця хвороба, подібно до інших хвороб у нас у крові, вона зроджена тугою, даною нам у смертельних дозах, вона складає саму серцевину нашої істоти, вона з'являється на світ разом з нами і лунає вже в першому нашому немовлячому крикові.

Протягом останніх тижнів, що їх я прожив поряд із мамою, втихомиреною і просвітленою, поблажливою до всього, ладною на шкоду собі годувати мене раками й грибами, я виснував, що від смерті мене вберегла тільки моя безрукість.