Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Роза стояла посеред білизняної кімнати, сповненої важкої задухи. Ні, не вистачить у неї терпіння чекати, поки повернеться Дені. Вона поїде трамваєм у Бордо і знайде його в тенісному клубі, куди він заходить передихнути, закінчивши справи в конторі ("Ферма Леоньян" недавно відкрила контору й склади на вулиці Сен-Жан). Додому привезе її Дені в новому автомобілі марки "дар-рак". На цьому ж тижні треба знайти няньку – адже йдеться про здоров'я, а може, й про життя дитини.
Зайшовши до себе в кімнату, Роза одягла солом'яного капелюшка, в якому голова її здавалася зовсім маленькою. Дівчина підійшла до дзеркала. Чи досить жалобне на ній вбрання? Білий шовк до цієї сукні не пасує, надто блищить, краще б матовий. Вона відшпилила від пояса трояндовий пуп'янок. Спека їй не страшна. Під блідим небом вона довго чекала трамвая на тій самій зупинці, де колись виглядала його щоранку, тільки-но починало світати. Сюрчав самітний коник, забившись десь під запилюженим берестом, із якого осипалося майже все листя. Довго до появи трамвая вона почула його гримотіння.
Ще з учорашнього дня в її сумочці лежав нерозпечатаний лист П'єра Костадо. Роза розірвала конверт, прочитала кілька рядків: "П'ятдесят градусів… це здається тобі неймовірним? А я терплю цю жарінь досить спокійно. Зараз, коли я пишу тобі, довкола мертве безгоміння. Проте ніхто не спить…" Вона перегорнула сторінку: "Все, що я розповідаю, мабуть, видається тобі безглуздим. Я і щасливий, і водночас страждаю. Нікому душу відкрити, хоча тутешні люди люблять мене і сповнені тієї підсвідомої доброти, що йде від серця. Я найслабший з-поміж усіх, і вони щиро намагаються мені допомогти".
Роза поклала листа в сумочку й припудрила розпашілі щоки. Була шоста вечора, але косе проміння сонця палило її крізь полотняні штори на вікнах. Вона зійшла з трамвая і найняла ландо, на якому добралася до клубу. Розкрита парасолька затуляла їй обличчя. Однак Дені впізнав сестру і, залишивши гурт тенісистів, підійшов до неї. Дені ще не починав гри. Він сказав, що вони зараз-таки й поїдуть; іще вистачить часу трохи покататися вечірним холодком.
Роза не наважилася почати мову про те, що Полеві потрібно взяти няньку, звернувшись до контори по найму. Краще зараз не дратувати Дені. Він поїхав як був – у білих штанах і тенісних туфлях. Коли він вів машину, лице його ставало якимсь дивним, безвиразним, совині очі дивилися ніби в вічність. Він їхав мовчки. І хоча здавалося, що він спить, Розі не було страшно. Прокльони й лайки, що летіли їм услід, також не дошкуляли їй, – вона залишалася байдужою до всього. Позад них у куряві тонув увесь світ. А смерть була зовсім близько – і її власна, і невидимого в клубах густої пилюки велосипедиста, якого вони випередили: Дені вдалося круто повернути вбік машину. Обличчя їхні вкрилися пилом.
– Пора повертатися додому, Дені. Ми запізнимося до обіду.
– Я візьму навпростець через Маршпрім.
Кавельге й Марія вечеряли біля дверей флігеля при світлі садового ліхтаря.
– І я з вами поїм, – сказала Ірен. – Вони й досі не повернулися.
– Зажди на них. Якось воно негаразд вийде.
Ірен покрутила головою: вона не ждатиме. Поїсть супу, а потім погодує дитину й ляже спати. Марія принесла тарілку й подала дочці. Вони тримали тепер наймичку, але Кавельге казав, що не може їсти, коли та дівка крутиться коло столу.
Давно вже настала ніч, коли Ірен нарешті помітила світло фар, що зненацька вихоплювало з темряви дерева вздовж путівця. Вона похапцем роздягнулася й, коли ввійшов Дені, вдала, ніби спить.
– Ти спиш, Ірен? Ти що, нездорова?
Вона нічого не відповіла, замкнувшись у своїй злості. Дені ледь розрізняв на ліжку її масивне тіло, що відстовбурчувало ковдру. Він не відступав: може, вона зійде донизу разом із ними попоїсти? Ірен уперто мовчала. Тоді він сказав:
– Ну й вечір! Духота просто жахлива! Я ляжу в кабінеті на дивані. Разом не заснути.
Він узяв піжаму і зійшов у ту кімнату, де колись уночі Ланден розмовляв із тінню свого господаря. Тоді пішов у їдальню. Луї Ларп, одягнений по-зимовому в суконний фрак, чекав, стоячи за Розиним стільцем.
– Я виніс один прибор, – сказав Луї. Він уперто не хотів говорити "прибор пані".
Ввійшла Роза. Вона вже переодяглась. До столу було подано біле холодне вино; аромат розрізаної дині заповнював їдальню, де, б'ючись у меблі, стіни, літали засліплені яскравим світлом нічні метелики. Здалеку долинало приглушене гуркотіння грому.
– Полеві покращало, але вона його обгодовує. Крім того, не хоче потримати на самому рисовому відварі.
– Стривай. Геть випало з голови… Я бачив у клубі Луїзу Піфер, їй уже не потрібна нянька. Кажуть – нянька чудова. Луїза має прислати її до нас на цьому тижні. Поставимо Ірен перед фактом.
Роза насилу вгамувала почуття лихої втіхи. Вони сиділи мовчки. Сумна, гуркітлива серпнева ніч приспала світ довкола їдальні, повної тріпотливих крилець, що їх вабило яскраве світло. Дені й Роза повставали.
– Якщо вона й надалі коверзуватиме, – заявив Дені,– я спатиму в кабінеті.
– Ні, ні! Треба набратися терпіння, треба бути ласкавішим. Це твій обов'язок.
Вона говорила так через те, що їй було соромно за свою таємну втіху.
– Я вийду подихати свіжим повітрям, – додала Роза.
Вона сіла на лаву і, закинувши голову, дивилася, як було у дитинстві, на летючі зорі. Повідчинювані вікна в спальні Ірен окреслювалися густішою темрявою. Роза чула сухий голос Дені, на який ніхто не озивався. Тоді грюкнули двері. За якусь хвилину Дені також вийшов надвір і сів на лаву поруч із сестрою.
– Вона й досі сердиться. Я не наважився говорити з нею про няньку.
Роза сказала, що цього вечора багато летючих зірок. Дені запалив сигарету.
– Чи пам'ятаєш П'єрові вірші про заблудлі метеори…
І Дені, запинаючись, продекламував:
Сузір'я, зграї хвиль і гра їх таємнича,
Боліди, що з небес летять у вир морський,–
Це, Аттісе, ніщо. Є лиш твоє обличчя
Та очі, що на них цілунок мій гіркий.
– А далі? Я вже не пригадую!
– Стривай, – сказала Роза, – далі так:
Ти нищиш береги, бентежний океане…
– Ну, звичайно! От бовдур я. Геть забув:
Смертельна страва ця, найзгубніша на світі;
Обличчя це бліде, рожеві ці уста –
То овоч, що в мої долоні впав відкриті.
– Я вчора отримала від нього листа, – помовчавши, сказала Роза.
– Як йому там ведеться? Здоровий?
– Так. Сподіваюся. Я ще не дочитала.
– Бідолашний хлопець! – сказав Дені.– Він так мене любив, а я був із ним брутальний. Коли повернеться – буду добрим, ласкавим до нього. Та йому до того байдуже, – він мене вже не любитиме.
Вони почули в себе над головами легкий шум. Видно, Ірен обіперлася на підвіконня. І Роза гукнула голосніше:
– Нарешті хоч подихати можна. Чи не так, Ірен?
У відповідь грюкнула віконниця. Роза попросила брата піднятися нагору.
– Присилуй себе, будь хороший.
Але Дені заперечив: він і так уже двічі умовляв її, а вона – ані пари з уст.
– Заробив же я хоч одну ніч спокійну. Ото вже посплю!
У Рози вихопилось: "Ох, Дені!" – і, вдаючи з себе лиху, вона придушила смішок.
У нежилих покоях потріскували меблі. Ірен заснула в сльозах і тихенько хропіла, тримаючись рукою за люльку. Роза уже з чверть години стояла на колінах, поклавши голову на ліжко; вона не могла зосередитись на молитві і раз у раз збивалася. Зате Дені, простягшись на дивані, вже без колишнього страху думав про те, що в цій самій кімнаті його батько наклав на себе руки. Шкіряні сидіння крісел і досі віддавали запах його улюблених сигар. Дені тепер уже не боявся небіжчиків. Яка втіха побути наодинці з собою! Із завтрашнього дня можна відправляти на продаж виноград. Головне, щоб сварка з Ірен не позначилася на взаєминах із Кавельге. Треба, щоб безглузда колотнеча не доходила до старого. А коли дитину довірять няньці й перестануть годувати супами, після першої ж сварки я перейду в окрему спальню. Цікаво, чи важко буде це зробити? Схоже на те, що Ірен таки любить його… А може, й ні – їй вражено самолюбство, та й тільки. Дені ніколи не вірив, що він може подобатися жінкам. Та він і сам відчував до себе якусь фізичну відразу. Ірен носить його прізвище, живе в замку, стала матір'ю Поля Револю… Чого їй ще може забагнутися? А яка терпляча Роза! Проте й вона покине все це, не витерпить такого життя… "їй всього двадцять два роки… Нікого вона по-справжньому не кохає. А чого я такий певний, що нікого? Її самотність якась дивна. А проте інколи буває досить одної зустрічі… Яке ж у нашім житті все нетривке – просто жах! Усе плине, міняє форму, не зупинити й на хвильку часу, коли життя стало таке, що його можна терпіти.
Роза наслухала порошіння дощу по листю. Яка благодать! Дощик тихий – ні грози, ні граду. Тепер Полеві буде ліпше, бо мине виснажлива спека, а головне, він уже не буде страждати через оту селянську звичку матері – напихати дитині шлунок. А чи могла б Роза більше вболівати за власну дитину? Хто зна, адже її син не продовжував би роду Револю. Дивно, що вона раптом стала надавати цьому такої ваги. Мало-помалу її змагала дрімота, почало хилити на сон. Раптом думка, – вона й сама не могла б сказати, де її вичитала, – протнула їй розум: "Для порятунку дитини жертвувати матір'ю". Ночами, коли йшов дощ, вона думала про близьких небіжчиків, але не тому, що тужила за ними; вона шкодувала, що їх поховано в склепах і тому позбавлено переваг, якими користуються бідняки: їхні останки приймає земля, і небесна волога крізь трави, коріння, пісок доходить до них.
– Ти підготувала її, сказала, що має приїхати нянька? – спитав Дені сестру, виходячи з автомобіля.
Роза відповіла, що не бачила невістки. Ірен веліла подати їй сніданок у спальню.
– Але я попросила її матір, щоб поговорила з дочкою. Марію неважко було схилити на наш бік, – вона й сама добре знає, що Ірен недосвідчена і нічиєї ради слухати не хоче.
Ірен вийшла до столу, трохи спізнившись, очі в неї були червоні й запухлі. Брат і сестра говорили про якихось не знайомих їй людей. Вона сиділа перед тарілкою насуплена, і Роза спитала, що з нею, чи, бува, не захворіла?
– Попоїжте хоч трошки – це необхідно для Поля.
Ірен вибухнула плачем і вибігла з їдальні. Роза подала братові знак вийти за нею. Він устав із страдницьким виглядом. "Нарешті почалася криза, – подумала Роза. – Ще трошки – і хвороба піде нанівець, усе буде гаразд".
