Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

"Бог відає, що вони втовкмачать хлопчині в голову".

Мордуючись отакими думками, Роза підійшла до дверей Жюльєнової кімнати, постукала й тихенько позвала матір. Та виглянула в нічній кофті, із заплетеним у грубу косу сивуватим волоссям. У нічній кофті вона здавалася дуже товстою. "Господи, – промайнуло в Рози у голові,– яка ж мама стала повна!" Їй слід би було з жалем глянути на ці сірі щоки, поцікавитись… Але дівчина, пригнічена стражданням, і гадки не мала придивитися до матері. Проте смерть заздалегідь позначає нас такою виразною відзнакою, як мітка на вівцях.

– Я неспокійна: Дені з Кавельге. Хто зна, що вони там товктимуть йому в голову.

– Говори тихіше… Чого ти хвилюєшся? Зрештою все залежатиме від мене.

– Еге ж. Але він надумав працювати на землі разом із Кавельге… Тож ми всі, уяви собі, попадемо в залежність од цієї людини…

Пані Револю сказала, що Кавельге взагалі людина хороша… А потім, треба зважити й на те, що Жюльєн тяжко хворий, та і їй уже починає даватися взнаки вік…

– Адже і я не вічна, – раніше чи пізніше піду з цього світу… А Кавельге люблять нашу родину, вони віддані нам…

– Це вони тільки так кажуть…

– Ні, ні! Коли мене не стане, Жюльєн залишиться для них главою родини Револю.

З Жюльєнової кімнати долинуло сонне бурмотіння.

– Іди вже, йди, Розо. Він там чогось крутиться. Якщо розбудиш, доведеться мені до ранку читати йому.

Замість повернутися до себе в кімнату, Роза вийшла в сад. За кущами жимолості світляним прямокутником окреслювалися кухонні двері Кавельге. Батько, дочка й Дені сиділи за столом, перед ними стояли склянки та відкорковані пляшки. Кавельге щось тихо говорив, але Роза нічого не могла розібрати. Вони підняли склянки. Дені виголосив маленьку промову, що її часто переривали сміхом. Він поцілував господиню, потім дочку, яка злегка пручалася, пирскаючи сміхом.

Коли він ступив за двері, Марія взяла лампу і високо підняла її, стоячи на порозі. Дені гукнув господині, що знає дорогу, і ще раз побажав доброї ночі. Двері зачинилися, почувся гуркіт засува. Опинившись у темряві, Дені не міг розгледіти алеї. Кілька важких крапель дощу впали йому на чуба; він одкинув голову, щоб освіжилося й лице. Від легкого білого вина він не сп'янів, але від недавніх страждань не лишилося й сліду. Дені з приємністю наслухав, як по листю порощить дощ; скоро він припустить рясний, що й не встигнеш сховатися… На алеї почулися чиїсь кроки.

– Хто йде? – гукнув Дені.

– Це я, Роза.

– Ти вже шпигуєш за мною?

Вони зійшлися так близько, що чули дихання одне одного. Ні, вона й гадки не мала наглядати за Дені, але її лякають хитрі заміри Кавельге. Навіть якби вони не мали нічого лихого на думці, вона, Роза, не бажає заборгувати таким людям ані сантима.

Дені холодно відрізав:

– Нам нема чого бундючитися.

Краще поговорити серйозно: якби дати Кавельге заставну на маєток, можна було б зробити необхідний ремонт. Кавельге вклав би всі свої кошти в маєток і підняв би занепале господарство: завів би добрих корів, зайнявся б городництвом.

– Він каже, що без нього ми доведемо господарство до цілковитого занепаду, а з ним матимемо такі прибутки, що й самі здивуємося. Каже, що з тих прибутків ми легко виплачуватимемо проценти, а решти вистачить, щоб жити в достатку і зберегти своє суспільне становище. Він хоче, щоб ми зберегли своє становище в світському товаристві. Ти й уявити собі не можеш, з якою пошаною ставиться Кавельге до нашої родини.

– А якої думки Ірен про ці прекрасні плани?

Дені був уражений ущипливим тоном сестри. Його охопив гнів, та воднораз приємно було відчувати, що Роза стурбована.

Він запитав, яке відношення до всього цього має Ірен. Роза сказала, що вона не сумнівається, – ця дівка має свої розрахунки.

– А коли б і справді так? Я не повинен перед тобою звітувати. Це вже занадто: ти заважаєш мені шукати допомоги?

В Рози вже мало не вихопилась відповідь, почувши яку, брат, можливо, розчулений до сліз, кинувся б її обнімати: "Хто тобі допоможе, хто ж тебе зігріє краще за мене?" Але вона не сказала цього: ми соромимося висловлювати свої почуття, і це обертається для нас в небезпечніше, ніж будь-яка вада. Тепер їх розділяло всього лише незначне роздратування, суперечка, – все можна розвіяти потиском руки, ласкавим словом і вибаченням. Але Роза мовчала, і ця мовчанка здавалася братові ворожою; а насправді це була ніяковість, дитяча затятість: вона не хотіла робити першого кроку до примирення. І цих кількох хвилин було досить, щоб Дені знову віддалився від сестри.

Проте Роза в цю мить зрозуміла: треба зважити на душевні рани цього юного колючого створіння, може, саме тепер вирішується його доля, все його подальше життя. Те, що вона почувала останнім часом до Робера, зараз відчула й до брата: "Що ти зробив з братом твоїм?" Це одвічне запитання, яке пройшло крізь темряву віків – од часу першого вбивства на землі – зненацька, вночі захопило цю тендітну дівчину серед ланів в околицях Бордо.

Вона шукала слів, що одімкнули б двері, за якими страждав Дені. Та поки вона вагалася, він став глузувати з неї, ба навіть погрожувати: він не потребує нічиїх порад, щоб улаштувати власне життя. Він не буде жертвувати собою через безглузде марнослав'я, через погорду. Роза мовчки йшла слідом за ним. У передпокої, де горіли залишені для них дві свічки, вона зробила – запізно – те, чого Дені недавно так жадав од неї: спробувала пригорнути його, але він випручався і не дав себе поцілувати.

Роза вже й помолилася, але знову стала навколішки. Вона не проказувала вдруге звичних слів; не знана досі молитва сама линула з одкритого серця. Дівчина зверталася до безликої Любові, ніби вона називалася не Бог, а просто – Любов… Нарешті Роза переступила останній рів, останній окіп, останню загорожу з колючого дроту. Власні страждання – страждання покинутої нареченої– та родинні турботи ще супроводили її глухим гуркотом, яким нас оточують життєві будні, але цей невиразний шум долинав десь іззаду і вже не обступав її звідусіль, вона була далеко від усього цього.

– Тепер я знаю, – шепотіла вона, – що не заблудилась у темному лісі, а, навпаки, вибралася на дорогу… хоча, продираючись крізь тернові кущі, до крові поранила собі ноги. Але я йду сама і не можу збагнути: чому, – адже ти раз у раз підказував мені, що треба йти разом із тими, чию долю ти мені довірив. Не розумію, чому я безсила допомогти тим, кого ти дав під мою опіку. Я хочу вірити, вірю всім серцем: це не безнадійне безсилля; і колись я почую – Дені мчить навздогін за мною, як бувало в дитинстві, почую, як він гукає мене; мені здається, якогось іншого щасливого дня на повороті тієї самої дороги я побачу людину, що сидить у багні, і впізнаю в ній того, кого ти велів мені любити і хто не побажав любити мене. Він вийшов до мене найкоротшою стежиною, на яку ти скерував його потай від тих, хто зневажає грішників. І на тій стежці він чекатиме на мене, можливо, довгі роки; і, нарешті, ми, плачучи, обіймемося, і це, мабуть, буде моя смертна година.

По Розиних щоках текли сльози; вона не знала, чи серце її горить заради тих, хто був для неї дорожчий за життя, чи заради того, до кого вона промовляла і хто не носив імені бога.

Та й справді, є ж у нього й людське ім'я… Як вона про це не подумала? Це ім'я, часто повторюване за звичкою, яке нічого не говорило ні її душі, ні серцю, ім'я, пов'язане зі старими нікчемними заклинаннями, з мертвими обрядами, з бубонінням, що завжди навіювало на неї нудьгу… І раптом, оживши в її серці, воно тихо засяяло серед мороку.

Шелестіння дощу розлило над садибою якусь глибоку свіжість і полегкість. Усе Розине єство було сповнено радості, до якої примішувалося незбагненне почуття горя. Вже пора було спати, та їй здавалося, що сон одбере в неї неповторні години і не дасть вислухати слів, які ніколи вже не прозвучать для неї. Роза оглянулась довкола, шукаючи будь-яку річ, до котрої можна доторкнутися, взяти в руки. На стіні висіло гіпсове розп'яття; вона ніколи не дивилася па нього, а якщо вряди-годи і впадало воно їй в око, то не збуджувало ніяких почуттів. Вона заходилася шукати в шухлядах шафи, поміж коробками від подарунків до першого причастя, футляр із лазуритовими чотками. "Справжній скарб, із них можна зробити чудове намисто", – казала мати. Роза розглядала в себе на долоні купку оправлених у золото голубих кульок; потім затисла їх: це було те саме, чого шукала вона, ця тендітна дівчинка із плоті і крові; їй потрібен був реальний, відчутний на дотик символ тієї таїни, яку погляд її починав невиразно прозирати.

XVІ

– Найважливіше, пані, не прогаяти часу, – сказав молодий хірург, оглядаючи жінку в чорному, обличчя якої видалось йому знайомим, хоча він і не міг пригадати її імені. Тримаючись системи, яку перейняв од свого вчителя, він намагався налякати хворого, щоб схилити його до операції, проте залишав йому надію на одужання. Люсьєна Револю не зводила з нього очей, прагнучи вгадати, чому вірити, а чому не вірити з того, що говорив цей молодий лікар, який іще не навчився брехати. Тіло її вже відчувало близьку смерть і протиставляло доказам розуму якусь дивну тугу, втому, не схожу на звичайне виснаження. Вона кашлянула, прикривши рот долонею в рукавичці, і сказала:

– Зараз у нас трохи сутужно на гроші – отож мені хотілось би знати, скільки коштуватиме операція.

Лікар запевнив, що він завжди зважає на можливості пацієнтів.

– А плата за лікарню? Разом набігає велика сума. Скільки витрачено на самі лише рентгенівські знімки!.. Мені б не хотілося, щоб мої діти…

– Як вам не дозволяють кошти… У громадській лікарні є досить вигідні кімнати, – сказав молодий лікар червоніючи. – Вони виходять у загальну палату, проте в кожній – тільки по одному хворому.

– Ні,– сухо заперечила дама, – громадська лікарня – ні в якому разі… Я вдова Оскара Револю, – додала вона, щоб покласти край дальшим поясненням.

Лікар, уклонившись, буркнув:

– Дуже приємно…

– Кажу вам іще раз, докторе, – мені треба знати всю правду. Для мене питання життя зводиться до одного: чи гра варта свічок? Чи є надія одужати?

Вона помітила, що лікар знітився, і встала. Виходить, не варто витрачатись. Як маю вмерти, то навіщо дітям лишати великі борги? Молодий хірург зрозумів – його зрадило хвилювання.