Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Одна невелика вада руйнувала всі тривалі зусилля, скеровані на досягнення душевної шляхетності. Яких великих зусиль у боротьбі з самим собою потрібно на те, щоб звести греблю, за якою несамовито шаленітимуть води, раз у раз піднімаючись – і раптом сягаючи рівня, що його вже не витримати ні людським, ні небесним силам. Водночас П'єр переконував себе, що надавати значення таким дрібницям – безглуздо, а проте не сумнівався: вони справді мають велике значення, принаймні для нього. Найменші провини відбивалися в його душевній глибині. Він визнавав, що для інших людей уся та мізерія не має аніякісінької ваги, і радів за цю їхню байдужість. А проте себе самого судив за власними суворими законами.
Коли П'єр переходив площу Мадлен, геть загачену фіакрами й таксі, пустився дощ. Парасолі він не мав, але йому страшно було й подумати вернутися назад до себе в номер. Як принизливо, що він не може ввести в своє життя нових людей і забути тих, кого зрікся. Тепер він ласкавіше, ніж раніш, відгукувався на благальні листи матері й Робера. З одним лише Дені, здавалося, все було скінчено, хіба від Рози П'єр діставав про нього новини.
Якби П'єр того вечора повертався до себе на вулицю Турнон, йому довелося б іти повз Люксембурзький сад, і він, певно, притулився б лицем до чавунних прутів загорожі й стояв би так, дихаючи повітрям, сповненим земної вільгості. Аттіс та Кібела вже не пробігали болотистими лугами його дитинства: вони страждали, ув'язнені в старих садах Латинського кварталу, що їх уздовж і впоперек сходили численні покоління його юних відвідувачів.
Дощ пішов рясніший, і П'єр вступив у перший, що трапився йому по дорозі, мюзик-хол "Олімпію". Він подумав: "Дощ загнав мене під дах", – і тут же сказав собі: "Добрий привід поштовхатися в цьому тлумі, подивитися на ці фізіономії, на довколишній набрід, послухати, як, сидячи на табуретах, перегукуються між собою жінки… Але цього вечора вже – ані крапельки міцних напоїв!"
Він заплатив два франки за вхід до партеру. "Тут тобі не місце", – майнула думка. П'єр побачив у дзеркалах власне відображення – дужий парубійко із рожевими щоками та червоними вухами в оточенні безкровних лиць. У хмарах тютюнового диму юрба підтягувала пісеньку, що її грав оркестр. Вийшов товстий, затиснений у фрак, з квіткою в петельці співак. Справжній кабан. Перука подовжувала його біле, як сир, обличчя, на якому були ледве помітні заплилі салом очі та приплюснутий, схожий на курячого куприка ніс. Одне слово, лице й зад – на один лад. Він підіймав фалду фрака, неначе пелену спідниці, вдавав, ніби несе коробку з капелюшком, витягав з перуки уявні шпильки. Всі його шансонетки закінчувалися словами: "Як дев'ять місяців мине", – або натяками на потаємні рахунки аптекаря. Щоразу, коли виходив за куліси, публіка захоплено ревла, знову й знову викликала свого кумира, кожен вимагав своєї пісеньки. П'єр подумав, що між убогою непристойністю цих пісеньок та пожадливістю його Аттіса й Кібели може й нема різниці в самій природі цих почуттів. Тут він відчув на собі чийсь погляд і озирнувся. Де він бачив ці ясні, подібні до незабудок, очі?
– Ви мене не впізнаєте, пане Костадо? Це тому, що я поголив бороду, та воно й одягаються в Парижі краще, ніж…
Вкрай здивований, П'єр подумав: "Та це ж Ланден…" Цей вельможа, від якого пахне такими чудовими парфумами, – Ланден! Це припудрене клинцювате обличчя, затінене фетровим зсунутим на очі капелюхом, – Ланденове обличчя!.. П'єр силкувався знайти в цьому напахченому франтові подобу бородатого клерка, який віддавав йому доземний уклін, зустрічаючи по четвергах у замку Оскара Револю. Тим часом Ланден уже засипав його питаннями: пан Костадо в Парижі проїздом? Он як, він має намір тут оселитися? Надзвичайно цікаво! Може, він думає присвятити себе літературі? І тут він згадав, що існує ж "Аттіс і Кібела"…
– О, вам завдає прикрощів моя нескромність, – додав Ланден, помітивши невдоволений і впертий вираз на П'єровому обличчі.– Річ у тім, що своєю роботою я тепер пов'язаний із журналістами – контролюю деякі газети, які, мушу сказати, небагато приділяють уваги поезії. Зрештою ніколи не пізно відвести в них належне місце й поезії.
Зацікавившись, П'єр спитав, що це за газети. Він не знав жодної з тих, що їх назвав Ланден, окрім "Кривої сороки", яку інколи випадало йому переглянути в перукарні.
– Повірте мені, пане Костадо, на всяку газету потрібно дивитися як на трибуну, незважаючи на її напрям. Але зайдімо в бар – тут дуже гамірно й штовхається всяка покидь.
Вони зійшли східцями до бару. Тут серед повій, що вишикувалися перед вітриною з наїдками, П'єр помітив пишно вбрану квітучу негритянку.
– Якого вина зволите? "Мумм", "Кордон Руж"?
П'єрові незручно було признатися, що він і без того зайвого хильнув; він був розчулений Ланденовою увагою. Ланден жадібно смакував відповіді на свої питання і, здавалося, ловив їх на льоту. Як почувається П'єр у Парижі? Чи не важкі йому перші тижні? Як болісно стискається в Ландена серце на саму лише думку про тих самітних молодих провінціалів, що вранці виходять із вокзалу на Ке д'Орсе. Пан Костадо, певно, частенько згадує свого друга Дені? Що? Не згадує? Отакої! Хто б міг подумати? Хоча ці дітки Револю… Ніхто їх не знає краще за Ландена. Від самого народження всі вони зростали на його очах. Один господь знає, скільки б він розповів про цю сімейку. А якої думки про них пан Костадо? Що й питати? Має, звичайно, він власну думку про друзів дитинства… Між нами, це в них спадкове!
П'єр помітив, що Ланден уже не засипає його питаннями, і в нього якось мимохіть розв'язався язик. За ті два місяці утяжливого мовчання він надолужував своє. Та й сам Ланден своєю люб'язністю схиляв до відвертих розмов. А як уважно він слухав! Йому хотілося знати справжню причину, яка спонукала П'єра оселитися в Парижі. Хлопцеві не було чого соромитись, і він сказав причину: розрив Робера з Розою, ганебний вчинок його брата.
– Дуже шкода! – перебив його Ланден. – От би приїхати вам сюди на місяць раніше! Ви могли б зустрітися зі своїм старшим братом: Гастон і панна Лораті жили тут, – ви ж її, певно, знаєте? Тепер вони в Брюселі. Вона дістала там ангажемент, боюся, ненадовго…
П'єр заявив, що він відвернувся б од такого брата, якби їм довелося зустрітися. Підливаючи хлопцеві вина, Ланден захоплено похваляв таку непримиренність, але й зауважив, що незабаром П'єр од неї відмовиться. Життя в Парижі не надто сприяє збереженню власних принципів. Рано чи пізно П'єр переконається в тому, коли досі не переконався. Хлопець почервонів, і Ланден зловтішно стрепенувся.
– Що? Вже переконалися? Ну, коли на те пішло, розкажіть усе по щирості…
Він утупився хлопцеві в очі, а той, сп'янілий від шампанського, і не помітив, що перед ним – почвара. Ось вона, така солодка Ланденові мить "сповіді ніби перед матір'ю", як він казав, сповіді, від якої все залежало і, керуючись якою, поводився він із новонаверненим.
Уже не було потреби заохочувати П'єра до розмови. Але плів він якусь нісенітницю. Спершу Ланден подумав, що з нього глузує цей бовдур. Де ж пак! Він, мовляв, хоче зректися свого класу, відмовитися від багатства, не користатися привілеями – одне слово, вийти з цієї соціальної системи. Він навіть зробив уже перший крок – поступив був учнем у друкарню, та з перших днів почув відразу до того. Тут же таки самі собою зринули розумні доводи проти цього плану: навіщо самохіть ставити себе в тяжкі умови праці, проти яких хочеш боротися? Якщо поет прагне служити людству, він може, не каляючи рук брудною роботою, взятися до чогось пристойнішого. Але П'єр не хотів дурити себе якимись вигаданими доводами, бо знав справжні причини свого неуспіху: лінощі, слугування череву, любострасність, пиха.
Молодий Костадо все говорив і говорив, зупиняючись хіба лиш сьорбнути вина, тимчасом як Ланден, уп'явшись у нього чіпким поглядом, посміхався, прикриваючи рот широкою, мов лопата, долонею.
– Вам, пане Костадо, багато ще належить зробити на життєвому шляху. Але тепер, думаю, ви підете вперед велетенськими кроками. Сьогодні, вже здалеку, вам, певно, вдаються кумедними оті три дні, що ви працювали в друкарні. Уявляєте? Син Костадо з версткою в руках! Між нами – робітники не надто делікатні, га? Чого тільки ви там не надивилися! Вони, певно, хотіли силоміць затягти вас до дому розпусти? Ні? Та невже не тягли? Ну, то вам трапилися якісь диваки! А не піддавали вони вас детальному оглядові, натуральному? Хіба ні? (Він сміявся, аж дух йому забивало). Неймовірно. В тій друкарні були й жінки – то невже вони не робили спроб? Ну, ви мене дивуєте…
Щодо Ландена, то з нього досить – ніякого служіння народові! Не варто віддавати йому серце. Досить його дурили.
– Не мине й трьох місяців, пане Костадо, як вас спіткає те саме, що й мене.
– Ви вдаєте з себе циніка, пане Ландене, – несподівано сказав П'єр. – Але переді мною не варто. Ви ось казали про своє серце… А я ж добре знаю його, оте ваше серце!
– Ви його знаєте? – Ланденове обличчя стало недовірливим, настороженим.
– Ви глузуєте з мене, пане Костадо.
– Я частенько говорив із Дені про вас, про вашу долю.
Ланден зблід.
– Про мою долю?
– Знаєте, як ми з Дені називали вас? Ви не прогніваєтесь? Ми називали вас "покора".
– "Покора"? Справді?
Ланден засміявся:
– Гм!.. Цікаво: один каже – "потвора", другий – "покора". А разом звучить кумедно: потвора-покора, потвора-покора.
– У ставленні до вас Револю-батько був негідником, – запалившись, говорив далі П'єр, – хоча ви були уважні до нього і так вірно служили йому. А по смерті його хіба ви не докладали всіх зусиль, щоб діти покійного якомога менше постраждали від тієї катастрофи? Ніколи не бачив, щоб із такою простотою і сердечністю платили добром за зло. Роза та Дені, запевняю вас, добре знають вашу послужливість. Коли вони вам про це не говорили й не писали, – а я наполягав на тому, щоб вони це зробили, – то лише через те, що з дитинства їх привчили до вашої жертовності. Скільки разів наша мама казала, що ви тягнете всю найтяжчу роботу в нотаревій конторі, а дістаєте нікчемну платню. Вона запевняла, коли б Револю так, мовляв, безглуздо не застрелився, ви його і цього разу витягли б із тієї халепи…
– Поговоримо про інше, пане Костадо, – перебив його Ланден. – Я виконував обов'язки клерка, та й тільки.
Проте П'єр, ласкаво дивлячись на нього блискучими очима, правив своєї:
– Ваша ніяковість зраджує вас, добродію Ландене.
