Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Вони належали чужій, страшній людині, безликому незнайомцеві, чиї руки вона відштовхувала того вечора під липами; од цієї людини Робер хотів її звільнити, але ж це був сам Робер – і вона любила його.
В перші дні розлуки, коли мати раз у раз говорила Жюльєнові про нічні походеньки братів Костадо, Роза виходила з кімнати, щоб далі не слухати. Дівчина вже знала, що воно за людина, про яку її мати говорила стільки лихого. Але ж цим незнайомцем був Робер, якого вона кохала. Не відкинеш нічого, що є в душі коханого. Треба приймати його такого, який він є, думала вона, якого нам послав бог; вона вірила в таємниче єднання, вважаючи його міцнішим за кревні зв'язки.
"Якщо вам вистачить сили та мужності,– писав Робер, – не відштовхуйте мене, мені буде любо знати, що між моїм і вашим життям є якийсь зв'язок, проте я не хочу робити вас служницею моєї жалюгідної істоти".
Виходить, він усе-таки не байдужий до неї! Отже, читаючи й перечитуючи листа, вона щодень усе більше переконувала себе в цьому; хоча вона не була побожна і завжди ставилася досить байдуже до тієї формальної релігії, яку лиш одну й знала її мати, а проте стала тепер молитися. Вона взяла собі за звичай: думати про Робера перед лицем незримого свідка наших помислів.
Вона могла безконечно довго вистоювати на колінах, уткнувши в ковдру обличчя. Людина, що покинула її, привела її до побожності, а скоріше до якоїсь сердечної близькості із всевишнім, і вона, Роза Револю, покинута Робером Костадо, вдавалась до всевишнього по допомогу. Проте її втіху, молитовний екстаз затьмарювала тривога за Дені. Не слід було цього вечора залишати його самого. Надто він вразливий. П'єр Костадо казав, що в Дені – вроджена схильність до страждання. "Це гріх проти бога, що я під приводом молитви покинула в горі брата", – подумала Роза й підвелася на ноги. Страждаючи від докорів сумління, вона збігла східцями й метнулася в сад.
"В тяжкий для мене вечір вона покинула мене самого, – казав сам собі Дені.– Чи є хто самотніший за мене?" Він думав про Розу з невимовним обуренням. Покинула! Це непростимо. Цього не можна виправдати. Ніколи ще вона не була така байдужа до нього. І Дені повторював Корнелеві вірші – лише два рядки, що за них ладен був віддати всього Расіна, якого обожнював П'єр Костадо:
Спіткала нас біда. Не треба лиш одчаю:
Її віч-на-віч я безтрепетно стрічаю.
Він скандував, спиняючись на цезурі, і для нього все тепер зливалося в одну нестерпну гіркоту – і його принизливий провал на іспитах, і збайдужіння сестри, і певність, що він приречений на важку працю й животіння. П'яніючи від власних знегод, Дені попрямував до воріт, що вели на господарчий двір. Раптом блимнув і зник вогник сигарети. Почувся сміх Ірен Кавельге, і на мить вигулькнуло з темряви її обличчя, осяяне зеленавим світлом, ніби відблиском венеціанського ліхтарика. Потім од воріт від'їхав па велосипеді син різника.
– От і впіймав я тебе, Ірен, – сказав Дені.
– Ой, як же ви мене налякали! Ти ба! Впіймали. Нічого мене ловити! Овва! Вже й поговорити не вільно! Це син різника, Параж. Він приїжджав за замовленням…
– Не думав я, що різник клопотатиметься для нас.
– Не для вас, а для нас.
Дені хихикнув. Дівчина відчула, що в неї паленіють щоки, і прожебоніла:
– Вибачте.
Дені сказав, що нема чого вибачати.
– Як то нема? Адже я завдала вам прикрості.
Дені заспокоїв її: не вона завдала йому прикрості, а він сам собі завдав: провалився на письмових іспитах. Зовсім несподівано…
– Ви? З вашими знаннями? – скрикнула Ірен. – Та це хтось підставив вам ногу. А може, це через вашу матінку… Бувають же лихі людці! – А коли Дені став заперечувати, вона вигукнула: – Та перестаньте! Ви знаєте більше за всіх разом узятих.
Дені стало соромно за таке дурнувате захоплення. Він підійшов до дівчини і сказав:
– Мені так сумно, втіш мене.
– Ні,– мовила вона тихо, – ні, це негарно.
– Он як! Негарно. А з різниковим сином…
Вона заперечила: ні з ним, ні з будь-ким іншим. За кого Дені її має? До того ж він – іще хлоп'я. Авжеж, для неї він – дитина… І вона провела пальцем по його щоці.
– Справжнісінький тобі персик! Ви ж іще навіть не голитеся.
Але Дені сказав, що голиться щонайменше двічі на тиждень.
На кущі жимолості несподівано впало світло – то Марія Кавельге відчинила кухонні двері. Вона з порога гукнула:
– Ірен, де ти?
– Я тут, мамо. Я стою з Дені.
– Іди додому. Замикати пора.
– Та не чіпай її! – озвався батько, що сидів на лаві біля дверей. – Я ще трохи подихаю свіжим повітрям, люльку випалю.
– Негоже вистоювати в парі десь по темних кутках…
– Та це ж її молочний брат.
Марія пробурчала:
– Молочний брат! Молочний брат!
– Кажу тобі – не чіпай її!
"І що він собі думає?" – мовила сама до себе Марія.
Чоловік став запалювати погаслу люльку. Сірник освітив козирок картуза, товстий ніс, величезні, як у Вільгельма, вуса, заволосатілі до ліктів руки. Хоч було й душно, Кавельге носив шерстяного жилета, розстебнутого знизу, – був нівроку череватий. Він ніколи не радився з дружиною, ніколи не зважав на її думку; Марія завжди слугувала чоловікові, в усьому годила, тільки не в ліжку: він перебрав усіх жінок, що працювали в маєтку. І тепер нікого й нічого не бачив, окрім любої дочки; вони завжди про щось гомоніли і замовкали, коли входила Марія.
– Ні,– відмагалася Ірен, – ні, паничу, під липи я не піду. І чого вас туди тягне? Адже ж там так душно. Там і досі стоїть спекота, за цілий день напекло. Та й темрява – геть нічого не видно. Сядемо тут, на лаві, і побалакаємо.
Дені сказав, що не балаканина йому потрібна, – він хоче, щоб Ірен його втішила.
– Нема вам чого страждати. Ніяке то не горе.
По короткій мовчанці він знову озвався:
– Яка ти товстенька, Ірен!
– Скажете отаке! – ображено мовила вона, – Нітрохи я не товста.
– Та це ж комплімент, Добре, коли дівчина товстенька.
Ірен трошки відсунулась і знову своєї:
– Овва! Велике нещастя – на іспитах провалився! І для чого ті іспити?
– Таки ні для чого, – погодився Дені.– Все одно далі я не зможу вчитися. Муситиму шукати роботи, як тільки продадуть Леоньян.
– От якби ви залишилися тут! Жили б собі в мирі та спокої, разом із моїм батьком вели б господарство…
Дені перебив Ірен на півслові: його родина не хоче про те й слухати.
– Не розумію, чого вони бояться! Батько взяв би заставного листа на маєток, поставив би господарство на ноги, а ваші нічого й не помітили б – жили б собі, як і раніше. Зі своєї частки прибутків платили б татові проценти. Пані не довіряє нам, а ми ж до могили вірні вашій родині.
– Мама, може б, і погодилась, а от Жюльєн і Роза…
– Мадемуазель Роза страшенно горда, – сказала Ірен. – Хоча вона і стала продавщицею; тож, виходить, вона тепер така сама, як і всі…
Дені забрав руку, якою обіймав стан дівчини.
– Гадаєш, вона така, як і всі? Не сміши мене! Boнa працює. То правда. Та хоч би вона й милостиню просила на вулиці, все одно видно буде, що не така, як усі, що іншої породи…
– Ви також гордий.
– Господи, чим же мені гордитися? – зітхнув Дені й поклав голову на плече "товстенькій" дівчині. Вона, підлещена, навіть трохи розчулена, не відіпхнула його і шанобливо провела рукою по його чолу, по волоссі. Вона й гадки не мала, які важкі думи гнітили цю голову. А Дені думав: "Ось вона, моя доля, ось що я знайшов цього вечора, у тяжку годину моєї поразки, мого приниження…"
А зрештою… якщо він безсилий боротися, якщо він безвільний, немов та комашина, котра під небезпеку вдає, ніби вона мертва, то чому б йому, зіщулившись, не приліпитися тут, чому не зійтися з родиною Кавельге? Спершу такі плани лякали його, бо вони жахали Розу; який же він бовдур, і чому він має завжди зважати на Розу? "Щиро кажучи, я її ненавиджу…"
Він і не помітив, що говорить уголос.
– Що ви сказали? – спитала Ірен.
Дені, не відповідаючи, притулився до неї і зажмурив очі. Йому подобалися такі темні, безвітряні ночі, коли на небі – ані зіроньки. Десь загриміло, певно, гроза, а може, то навчальна стрільба в таборі Сен-Медар… Ба ні. Яке там навчання в таку пору? Видно, заноситься таки на грозу. Але пройде вона обіч. Ні порепаній землі, ні корінням нема на що сподіватися; траву і листя освіжать на світанку роси, а йому й роси не буде. Не спішить він ні до якої мети, що запалила б йому серце, і попереду нема нічого.
Раптом Дені почув Розин голос. Вона звала його. Він шепнув Ірен:
– Тихо! Не ворушись…
– Дені, де ти?
– Вона пройде повз нас, – тихо мовила Ірен. – Краще відгукнутися – адже помітить.
– Ні. Мовчи.
Він скоріше відчув, аніж помітив темну сестрину постать, що наближалася до них. Коли вона підійшла зовсім близько, у Дені вихопився придушений сміх. Роза скрикнула:
– Ой, ти мене налякав. Ти тут? Де ти?
– Я ось на лавці. З Ірен.
Ірен підвелася:
– Добрий вечір, мадемуазель.
Роза відповіла досить холодно і звернулася до Дені, так ніби дівчини тут і не було.
– Ти ж знаєш, мама вимагає, щоб о десятій двері замикали. Час додому…
– Цього вечора залиш двері незамкнені. Я замкну сам.
Коли Роза спитала, о котрій годині він повернеться, брат відповів:
– Коли захочеться.
– Нічого тут сидіти, та й після такого клопітного дня треба відпочити.
– Ні, мені треба розважитись. Ірен, – несподівано сказав Дені,– ходім попросимо в твоєї матері вишнівки… Влаштуємо гуляннячко, якщо ваші не сплять.
– Тоді сам виправдуйся перед мамою, – з притиском мовила Роза. – Не дивуй, як застанеш двері замкненими.
– Ну й добре, то я перепочую в Кавельге, як тоді, коли ми перебралися в Леоньян. Першої ночі,– пам'ятаєш, Ірен? – я спав у твоїй кімнаті. Я не знав, що на другому ліжку спиш ти… І хай то була жахлива ніч для нашої сім'ї – в мене, дякуючи тобі, Ірен, назавжди залишиться про ту ніч приємний і незвичайний спомин.
Здавалося, що Роза вже пішла, але серед шелесту листя й гудіння комарів Дені вловлював її ледве чутне дихання.
– Двері будуть незамкнені,– сказала сестра.
Вона зникла в темряві, занепокоєна, сповнена почуття гніву, неясних ревнощів і водночас докорів сумління за те, що покинула брата самого у вечір, коли він страждав од невдачі. Крім усього, її тривожило і те, що в їхній сім'ї називали "замірами Кавельге". Краще жити в злиднях, аби ні в чому не бути залежними від них… Хай купують маєток, хай оселяються в ньому, коли настарали досить коштів, щоб дозволити собі таку розкіш, але зв'язуватися з ними не можна.
