Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Та ні, краще здатися на натхнення. Але важко боротися зі сном. Очі самі заплющуються. Кілька разів долинали з вулиці кроки перехожого – ось-ось вони затихнуть перед парадними дверима. Чути було, як наближається екіпаж, нібито зупиняється біля дому – але сумне цокотіння копит мало-помалу даленіє. П'єр поволі забував мету свого очікування; в пам'яті зринали рядки з "Аттіса". І тут – чи не ганьба? – йому сяйнула несподівана ідея: Кібела обертає Аттіса на молоду сосонку – і то не з почуття помсти за невірність, а тільки для того, щоб вона вічно володіла ним, а він володів нею, щоб вони стали нероздільні, як дерево із землею… І так, замріявшись, П'єр далі й далі відходив від Аттіса, від Робера, від Кібели, від Рози.

Під дверима почулися нерішучі кроки, які П'єр легко впізнав би, та він їх уже не чув. Ще з порога побачивши, що П'єр, припавши щокою до підлокітника, спить у кріслі, Робер спершу хотів утекти. Але навіщо? Як не крути, а доведеться витримати сутичку з оцим несамовитим. Хто ж йому про все розповів? Робер уже зробив рух – розбудити П'єра, – та раптом завагався. Тут він побачив себе у дзеркалі шафи. З обличчя не видно, як він провів ніч. Очі не запухли, такі, як звичайно. А що помітно на яснім чолі? Сяйво зорі, пробиваючись крізь жалюзі, ряхтить у рудім волоссі. На даху затуркотів голуб. У сквері Пей-Берлан зацвірінчали горобці. П'єр, розтуливши губи, спокійно дихав. А Роза – чи спить вона? Чи стало їй сили зірвати з себе одяг і впасти на ліжко? Може, П'єр узнав щось про неї від Дені? То, може, сталось якесь нещастя?

– П'єр! – зненацька гукнув Робер. – Що сталося?

Хлопець розплющив очі, глянув на брата відсутнім поглядом, ласкаво всміхнувся йому, та раптом, усе згадавши, крикнув:

– Погань!

Робер ніби не чув. Він допитувався, чи знає брат що-небудь про Розу. П'єр устав.

– Я її бачив, я провів її до Леоньяну. Не хвилюйся, вона жива-здорова і майже спокійна. Перед тим, як піти од вас, я хочу сказати, що зневажаю тебе, що зрікаюся…

– Вгамуйся, П'єре! Все це, любий, гучні слова.

Робер з підсвідомого почуття самозахисту заговорив голосом, у якому відчувалися ніжний смуток і теплота. П'єр одразу ж розм'як. "Нехай-но я скажу старшому братові, він тобі дасть", – пригадалося йому, як він п'ятирічним хлоп'ям казав, коли старші шибеники його лупцювали. "Нехай-но я скажу старшому братові", – завжди захищався він своїм "старшим", маючи на увазі не Гастона, а Робера, чийого благального погляду він не міг зараз витримати; ще змалечку він обожнював Робера, "такого дужого, такого великого, такого гарного". І досі в його очах світилася така сама, як і в дитинстві, ласка та лагідність.

– Навіщо ти отаке вчинив? – з болем запитав П'єр.

Робер винувато розвів руками і щось промимрив, а коли П'єр мовив одне слівце – "гроші", той лише знизав плечима:

– Ні, П'єре… Ти зрозумій…

Але як може зрозуміти й простити вісімнадцятирічний суддя цьому жалюгідному двадцятитрьохрічному молодикові його нікчемність, приховану під такою врівноваженістю й силою? Робер багато передумав минулої ночі. Голова його ніколи не бувала така світла, як у тих веселих місцях, у тій веселій компанії. Саме середовище суспільних покидьків звільняло його від усякої стриманості; цей розслаблений дженджик почувався вільно тільки в товаристві жінок, які вже нікого не бачать і не розрізняють своїх випадкових клієнтів.

Отже, Робер довго міркував над своїм вчинком. Він міг би відповісти братові: "Звісна річ, у таких випадках усе вирішують гроші; я не хотів брати собі на карк цілу родину. Проте справа не в самих тільки грошах; усе переважили ниці апетити і страх, що їх доведеться стримувати, коли в моє життя назавжди ввійде таке чисте створіння, як Роза. Доки я її любив, бажав, як звичайну жінку, я міг давати відсіч тій частці самого себе, яка з жахом відштовхувала її. Але відтоді, як вона зубожіла, пішла працювати, стала нікчемною продавщицею, вона мене більше не хвилює, і владно залунав досі притихлий у мені голос: "Як поруч тебе стане ця прекрасна дитина – кінець усім насолодам, або ж доведеться віддаватися втіхам потаємки, з відчуттям ніяковості і ганьби. Не уникнути мені її добротворного впливу – і будеш ти приречений на жертви, на злидні, на благородні вчинки. Ти знаєш, забезпечити мене коштує чимало, та й всього, чим ти володієш, не вистачить на те, щоб вдовольнити мої вимоги; крім того, ти вже не будеш вільний, щоб, почувши мій поклик, усе покинути й піти слідом за мною".

– Про що ти думаєш, Робере? Тобі нічого мені сказати?

Робер стрепенувся, на якусь хвилину уткнувши погляд у П'єра… Ні, сказати це неможливо, немислимо.

– Meнi нічого сказати на свій захист, – пробурмотів він. – Яке може бути виправдання? Прости мене. А ти нічого мені не скажеш?

– Скажу. Слухай. Тільки-но скінчаться іспити, – байдуже, складу їх, чи ні,– я піду з дому. Гадаю, ти сподівався цього.

Робер понурив голову. Це мало статися. Та воно й добре, казав йому внутрішній голос. Піде геть один свідок, занадто чулий свідок і занадто вимогливий непідкупний суддя. Це він, твій юний братик, пантеличив тебе. Може, навіть більше, ніж Роза, він вимагав би від тебе душевної шляхетності чи принаймні якихось ознак її. Якщо ж Роза йде з твого життя, краще буде, коли разом із нею щезне й він, щоб не бачити нашого падіння, нашої втечі потаємним ходом. Все повертає на краще, а то, чого доброго, він почав би умовляти, щоб ти повернувся до покинутої. А ти ж таки безвільний! Дивись, він іще переконає тебе. Хоча ні, він і не пробує, ніби передчуває в твоїй душі супротивну силу. Поплач, – я дозволяю, – адже ти назавжди втрачаєш любого меншого брата. Але заразом і радій, бо вже не матимеш до самої смерті свідка своїх, точніше, наших утіх.

Робер плакав, упершись ліктями в поручень крісла й затуливши обличчя. Отямившись, він помітив, що П'єра в кімнаті нема. Ранішнє світло проникало крізь жалюзі, розпорошуючись по всіх закутках цієї страшної кімнати й цієї пропащої душі.

XIV

– Ходімте, панно Ланден, – сказала консьєржка, – я вам допоможу занести валізу. Я ж таки дужча, та мені й не звикати.

– Та не розмовляйте ж, піднімаючись, воно й без того важко. Я завсіди сама обслуговую себе і нітрохи того не соромлюся. Але по правді сказати – скільки гостювала в брата, він мені не давав ні до чого й пальцем торкнутися. Воно й не диво. Подумайте лишень: сам-самісінький, а тримає камердинера й куховарку. Може, дивуєтесь, як він за кілька місяців доскочив отакого солідного становища? Таж він, треба вам сказати, веде в пана Салема всі судові справи. То все – така мудрація, що нам, простим жінкам, і не второпати. А пан Салем видає кілька газет, що тримають високоморальну лінію. Брат каже, що їхній обов'язок – бичувати сучасні звичаї. Ви ж тільки, прошу вас, гляньте: довкола бруд, нечисть! Отож пан Салем набрав люду всяких поглядів, щоб його газети нікому не давали попусту. А то б одних покривали, а інших картали. І він, скажу я вам, нікого не боїться, нападає і на тих, котрі сьогодні при владі. Звісно, закон бере під захист можновладних, бо вони ж самі його видають. Отут-то мій брат, майстер у судовій тяганині, й бере діло в свої руки. А пан Салем не якийсь там Оскар Револю. Він добре розбирається в людях і так уже впадає коло брата, так упадає. "Ах, – каже, – Ландене, ну і як би я без вас жив!"

– Авжеж, – докинула пані Жозеф, – пан Ланден – спритний хитрун. Дивись, і хазяїна прибрав до рук…

Феліцію аж пересмикнуло:

– О голубонько, не знаєте ви мого брата. "Хитрун"! Бідолашненький Луї! Та його перший-ліпший хлопчисько обдурить. Мене аж страх бере за нього. Боюся, що вмре він у злиднях. А завівся якийсь там зайвий гріш – ви думаєте, де він його діває? Гадаєте, вкладає у вигідне діло? Де там! Заснував і власним коштом утримує добродійний дім для молодих чужоземців, що прибувають до Парижа. Для тих, котрі не дійшли двадцяти п'яти, потрібна ж якась вікова межа, самі розумієте. Багатих там не густо – сама біднота! Плавом пливе! Ніхто того не відає, як мій брат любить простих людей.

– А чому саме для чужоземців, панно Ланден? Мало вони нас обдирають? Ліпше вже французам помагати.

– Ваша правда. Якось сказала я про це братові, та він свою думку має. Вважає, що молоді французи нерозсудливі, погано виховані й не вміють себе тримати. Але він і їм співчуває. Та кому тільки він не співчуває? Почули б ви, що про нього каже консьєржка. "Що вже негорда людина! І постоїть, і послухає моєї мови. А то якось розпитує про мого старшого, котрий у війську служить. Та й про меншенького, що оце йому до першого причастя незабаром. Сам такий зайнятий, стільки турбот має, а ти хоч до ранку розказуй йому про свої нікчемні клопоти – слуха, та так уважненько слуха, що любо-мило вилити йому душу: видно, все його страшенно цікавить. А вже як пораду дасть, то таку мудру, таку мудру! Чоловік у мене, бачте, полюбляє чарку, так він і його на добру путь настановляє. Ваш брат – справжній янгол, панно Ланден. Таж у нього в очах небо". Знаєте, Луї дуже змінився з вигляду, він поголив бороду і став просто красень. Консьєржка іще казала: "Саме тоді, коли я познайомилась із ним, у мене від менінгіту померло дитятко. Ваш брат частенько навідувався до нас. Стане, було, край ліжечка і все дивиться то на мене, то на нещасне дитя. Звичайно, всі були добрі до нас. Зайдуть, скажуть кілька співчутливих слівець та й підуть, а він залишається в хаті, все на наше страждання дивиться".

Панна Ланден скинула капелюшка, нахилилась до вікна й поглянула на гомінку вулицю у сяйві липневого ранку. Вночі шаленіла гроза, на тротуарі ще не висохли калюжі.

– Одне мені дивно, – мовила консьєржка, уже поклавши руку на клямку, – така ласкава, така добросердна людина, а займається ділом, при якому треба мати вовчі зуби…

Панна Ланден уже намірилась відповісти, але схаменулася: сорочий погляд консьєржки насторожив її. О, ця її слабість, це прагнення збуджувати захоплення в людей, які стоять нижче і яких вона не може тримати на належній віддалі! Братові, хвалити бога, нема з чим критися, проте він наказав їй нікому не говорити, що вона бачила в Парижі; вона пообіцяла мовчати… і на тобі! Ото так мовчала! Тільки приїхала, ще й капелюшка не скинула – та й ну патякати.

– Ви вже йдете, пані Жозеф?

Панна Ланден надумала завернути консьєржку, сподіваючись виявом нового довір'я загладити погане враження, яке могли справити її слова на цю сумирну, запобігливу й воднораз, можливо, недобромисну особу.

– Бачите, пані Жозеф, я ладна хоч би й до ранку говорити про свого брата.