Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Раптом Роза взяла його за руку, і він побачив зблизька її змарніле, заплакане личко, відчув її гірке дихання:

– А того вечора, в суботу, під липами, чи подобалась я тобі?

– Звичайно, звичайно, – відповів він недбало.

Boнa покликала:

– Робере!

Їй здавалося, що він пішов геть, що він десь далеко і вже не чує її голосу. Та ні – вона ж бачить його! Він сидить ось, тільки столик розділяє їх. Він – її наречений. У жовтні вона стане його дружиною… Робер тим часом думав, як би послабити удар.

– Ти застудишся, – сказав він. – Ходімо до нас. Я звелю затопити камін.

Роза покірним голосом подякувала. Вони пішли під дощем і до самого дому Костадо не перекинулися жодним словом. Робер знав, що цього дня мати пізно повернеться із зборів дам добродійниць. Він повів Розу не в свою кімнату, а до маленької вітальні й наказав принести з кухні в'язку хмизу. Розі він запропонував роззутися. Вона почервоніла.

– Вибач, у мене, здається, на панчосі дірка.

Робер відвернувся. Від мокрої Розиної одежі здіймалася пара. Вона глянула на себе в камінне дзеркало і вжахнулася, що Робер бачить її такою. Скинувши капелюшка, вона намагалася підібрати розкуйовджені пасма волосся. Робер підняв її черевики, помацав підошви й поставив ближче до вогню. Він сидів у кріслі, трохи відсунувшись від каміну; Роза, що стояла поруч, нагнулася і, взявши обома руками його голову, трошки відхилила її, щоб бачити його обличчя.

– Який ти добрий! – захоплено мовила вона.

Робер заперечив:

– Ні, Розо, не думай так. Ні, я не добрий.

І раптом у нього вихопилися слова, яких він не мав наміру казати; ця коротка фраза сама собою зринула з уст, як плювок, як струмінь бруду.

– Вибач мені, я тебе більше не люблю.

Роза не скрикнула. Нічим не виявила ні страждання, ні навіть подиву. Подумала: "Ну от. Сталося. Він сказав. Всьому кінець". І водночас: "Він іще зі мною. Ще нічого не втрачено". Вона може знову торкнутися його волосся, його щік, оцих гарних, по-дитячому надутих губ. Доки він тут, вона може боротися, чинити опір, може й перемогти. Блискавкою сяйнуло: вечір, лини, його любовний шал. І раптом десь у ній забриніли слова, що їх кажуть досвідчені дівчата: "З чоловіками треба… Найкращий спосіб утримати чоловіка…" Адже Робер – чоловік, слабке створіння із плоті й крові. Ще можна кинутись за ним, наздогнати його в цьому ницому світі хитрощів і ласки, де жінки ведуть свою війну… На душі в неї стало спокійніше. Все ще можна владнати. І вона почула, як її власний голос пролунав майже весело:

– Любий, це в тебе всього-на-всього хвилевий настрій. Він скоро мине. Я відразу відчула: ти сьогодні не любиш мене. Та я ж сама й винна. Вигляд у мене жахливий. Якийсь страхопуд! Але завтра я буду інша, от побачиш! – І вона кинула голосом змовниці: – Ти ж бачив мене іншою того вечора, пам'ятаєш? – Вона знову взяла його голову обома руками і даремно намагалася заглянути в очі, що уникали її погляду.

"Вона знову опутає мене, – думав Робер. – Тільки б не підпасти під її звабу!" Він тремтів, наче людина, що по морській катастрофі, опинившись у хисткому човнику, дивиться, як із хвиль простяглися дві дитячі ручки, у відчаї судорожно хапаються за борт, – і він не зважується відіпхнути їх.

А Роза не відступалася:

– Пригадай той суботній вечір під липами! Я ж не була такою, як зараз – убогою, заляпаною, задубілою від холоду. Тоді ти називав мене "моє дівчатко". На мені була сукня, пошита в майстерні Габріа. Ти шаленів, згадай!.. Ти весь палав і тремтів. Це ж не примарилось мені… Адже все це було… Можеш казати що хочеш, але…

Робера охопив страх. Треба викручуватись!

– Це нічого не важить, – сказав він. – Ти сама не знаєш, що кажеш… Кожен чоловік, який уночі разом із дівчиною… Та що там! Будь-яка жінка так само запалила б мене…

– То була не "будь-яка жінка", то була я, Роза… Я! Я!

Він сказав, що була темна ніч, що він і не бачив під тими липами, кого цілує, а якби й побачив… Але Роза, заткнувши вуха, щоб не чути його відповіді, закричала:

– Ні! Ні! Ні!

Вона вхопилась за шию і так, мовчки, з похиленою головою, стояла біля каміна. Невже це каже той самий Робер, якому вона повернула слово після родинної катастрофи, а він усе одно прийшов домагатись її руки? Неймовірно!.. Вона не мовила жодного з тих слів, на які сподівався Робер, у яких би прорвався гнів зневаженої жінки. Тоді він відповів би образою на образу. Все сталося б у жорстокій битві, і він не виглядав би полохливим душогубом маленької беззахисної дівчинки. Але Роза здатна лише на любов і страждання. І яка сила була в її беззбройності! Варто йому зараз завагатися, розчулитись – і по всьому! Вона знову зв'яже його – і вже навік! Ще злегка штовхнути – і двері відчиняться. Адже удару вже завдано, найприкріше зроблено.

– Ти, мабуть, вважаєш мене жорстоким: але ж я піклуюся про тебе. Я вже не певен, що зможу зробити тебе щасливою. А перемінився я тільки тому, що ти перемінилася. І ти не зарадиш нічому, навіть коли вберешся в свою білу сукню. Ти вже ніколи не станеш тією Розою…

Він усе-таки сперечався, доводив – і в Рози ожила надія.

– Ні, я та сама! Я покину Шардонову крамницю, і ти завтра впізнаєш свою Розу. Я залишуся в Леоньяні й більше зароблятиму, зайнявшись господарством – худобою та городництвом… А знаєш, – раптом стрепенулась вона, ніби її осяяло натхнення, – я не безприданниця. В мене добрий посаг: мені віддають Леоньян. На це пристала вся сім'я… Леоньян! Уявляєш собі? Звичайно, це вимагатиме певних витрат, зате ми будемо мати все своє, життя нам нічого не коштуватиме. Досить того, що нам доведеться лише раз на тиждень ходити до м'ясної крамниці!

Робер не спиняв її. Вона несподівано звернула розмову на інше. Тепер він може не стримувати гніву – адже Роза, сподіваючись, що привабить його, наполягала:

– О, ми навіть не уявляємо, скільки коштує такий маєток, як Леоньян… Певно, десь із мільйон, якщо…

Робер перебив її, сказавши різким тоном:

– Справді? Тоді найрозумніше продати його.

– Ні, на продаж ми не матимемо права.

– Чому б то? Адже він належатиме нам.

Роза простодушно відповіла – видно вважаючи це за звичайнісіньку річ, що Леоньян віддають, аби його зберегти. Робер схопився на ноги і злісно сказав:

– Твоя родина має мене за дурня! Добре діло! На тобі занедбаний маєток! Відбудуй його своїм коштом, та ще й посади собі на шию нахлібників… Нема дурних!

Господи боже! Виходить, вона пішла хибною дорогою… І Роза пролебеділа:

– Яких нахлібників?

– Твою матір, Жюльєна, Дені… Не мають же вони наміру забратися звідти, щоб звільнити нам місце?

– Але ж, Робере… Дім такий великий. Вистачить місця для всіх.

Робер вибухнув силуваним сміхом.

– Для всіх, авжеж!

Роза зрозуміла, що він знайшов привід, за який можна вхопитися, і що вона все втратила.

– Я не думала про такі речі, точніше, ухилялася від цих думок, – мовила вона покірним голосом. Я передбачала деякі труднощі, але я гадала, що ти все владнаєш. Я була така впевнена в тобі, що переклала на твої плечі всі турботи про наше майбутнє. Мені здавалося, що ти мене любиш, – сказала вона крізь сльози, – а коли любиш, то не задумуєшся про майбутні труднощі, не лякаєшся ніякого тягаря, навпаки, любиш його і навіть благословляєш. Задля тебе я ладна витерпіти все, що завгодно. І мені здавалося, що й ти…

Робер підійшов до відчиненого вікна. Роза зрозуміла: він хоче, щоб вона пішла. І в цю мить вона всім єством відчула: щастя її загинуло без вороття… Проте ж він іще тут, у цій кімнаті! Можна підійди ззаду й погладити його волосся. Вона ступила кілька кроків до дверей. Роберові майнула думка: "Зараз усе скінчиться". Він зітхнув на повні груди. Та Роза зупинилася й сказала:

– Послухай, Робере… Я згодна на все. Я не буду твоєю дружиною. Про єдине благаю: не покидай мене назовсім, залиш мені куточок у серці. Може, ти хоч трошечки любитимеш мене, коли упевнишся, що я вже не домагаюся шлюбу… Мені б лише бачити тебе.

Він навіть голови не повернув, а вона тихенько додала:

– Роби зі мною що хочеш…

Роберові стало соромно за неї.

– Навіщо ти так принижуєш себе? – мовив він. – Коли ти отямишся, ти ніколи мені цього не подаруєш. Я не чув цих слів, я просто не звернув на них ніякої уваги…

Вона тремтячим голосом заперечила:

– Ні, Робере, я не вважаю це за приниження. Адже я люблю тебе. Я твоя. Я залишуся твоєю – хочеш ти цього чи ні. І ніщо на світі не похитне моєї любові до тебе. Як не відштовхуй мене – я належатиму тільки тобі.

Робера охопив шалений гнів – гнів чоловіка, до якого чіпляється покинута й доведена до розпачу жінка. Його пойняло жорстоке почуття зневаги самця до набридливої самиці, що вже стала йому осоружна. Він пробурчав:

– Ти ладна віддатися мені, аби тільки прив'язати до себе! Гіршого не придумаєш! Тепер справді всьому кінець. Ти розтоптала й забруднила навіть спомини про все чисте, що було між нами.

Він сам відчув усю ницість і безсоромність цих слів. Знав: Роза не заслуговує таких звинувачень, як знав і те, що майже вся дорога до звільнення вже пройдена. Останнє зусилля – і він вільний. Він – хазяїн своєї долі!

– Я розтоптала? Я забруднила? – ледь чутно спитала Роза.

Вона не могла цього збагнути. Вона не вміла ставати у вигідну позу і вдаватися до красивих слів, що не виражали щирих почуттів, живої пристрасті. Вона, мабуть, ще ніколи в житті не мовила слова, яке не йшло б від серця, а тим паче в цю хвилину. Вона відчувала, коли хтось говорить не те, що думає. Відчувала у всіх, окрім Робера: його вона не знала. Вона була віддалена від нього океаном власної любові. Але цього вечора слова ненависті, що зірвалися з уст того, кого вона любила, розвіяли марево. Береги океану зійшлися, і вона побачила справжнього Робера. Вона побачила вираз його очей, відчула брехливість і нахабність його слів. Перед нею нарешті постала Роберова оголена душа, якої він ніколи не наважувався показувати їй, а Роза досі уникала бачити її такою; вона ж бо страждала на добровільну сліпоту, що вражає людей шляхетної вдачі, коли вони закохуються в тих, хто гідний презирства. Тепер Роза знала: він не вимовить жодного сердечного слова, від нього нема вже чого ждати, крім удаваного обурення, він тільки й чекає, аби вона швидше пішла. Ще перед тим, як вийти за двері, ступити на першу сходинку, вона ясно бачила: їй судилася страшна самотність.