Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

А то я пропаду зі страху.

Керн зчудовано втупив у неї очі.

— А хіба можна? Адже тут, певне, є якась служниця, вона ж розповість хазяям!

— Служницю до понеділка відпустили додому. Вона приїде поїздом об одинадцятій сорок. А Ноймани — о третій годині дня. Доти ми тут хазяї.

— Владико небесний! — вигукнув Керн. — І ото аж доти вся ця квартира належатиме нам?

— Авжеж.

— І ми можемо жити в ній, наче вона справді наша, вся-вся, з оцією вітальнею, спальнями, власною їдальнею, зі сніжно-білою скатертиною, з порцеляною, ба навіть зі срібними ножами та виделками, спеціальними ножичками для яблук, і з чорною кавою в маленьких чашечках, і з радіоприймачем?

— З усім, з усім! І я куховаритиму для тебе, а потім уберусь у вечірню сукню Сильвії Нойман — теж для тебе!

— А я одягну смокінг пана Ноймана! Хай він, може, й завеликий на мене! Я в тюрмі начитався "Елегантного світу", отож тепер знаю, як треба одягатися.

— А він якраз і не завеликий буде.

— Розкішно! Уже як свято, то свято, — Керн у захваті схопився з стільця. — Це ж я можу скупатись у гарячій ванні, з милом, як слід, правда? Я так давно не мився по-людському! У тюрмі нас тільки лізолом квацювали.

— А чого ж! Гаряча ванна, ще й із всесвітньо уславленим одеколоном "Фарр" фірми "Керн"!

— Е, його я вже весь продав.

— Зате в мене ще є флакончик! Той самий, що ти мені в Празі подарував, тоді в кіно, першого вечора. Я його зберегла.

— Отепер келих щастя повен! — вигукнув Керн. — Благословенний Цюрих! Я зовсім приголомшений, Рут. Такий щасливий початок!

12

Керн два дні тримав в облозі віллу комерційного радника Арнольда Оппенгайма в Люцерні. Білий особняк, наче неприступний замок, стояв на узвишші над Фірвальдштетським озером. У списку адрес, подарованому Кернові хитромудрим Біндером, біля прізвища Оппенгайма стояла примітка: "Німецький єврей. Дає, але тільки підтиском. Патріот Німеччини".

На третій день Керна впустили до вілли. Оппенгайм прийняв його у великому, рясно засадженому айстрами, туберозами та хризантемами, садку. Перед Керном постав доброзичливий міцний чолов'яга з товстими пальцями на руках і з маленькими густими вусиками.

— Ви оце щойно з Німеччини? — поцікавився він.

— Ні. Уже третій рік, як я поїхав звідти.

— А звідки будете?

— З Дрездена.

— Ах, Дрезден!.. — мрійно зітхнув Оппенгайм, проводячи долонею по голій лискучій голові. — Прекрасне місто! Самоцвіт! Одна Брюлева тераса чого варта! Це щось неповторне, хіба не так?

— Так… — мовив Керн. Йому було жарко, він би з насолодою випив склянку того виноградного соку, що стояв перед Оппенгаймом на мармуровому столику. Але хазяїнові й на думку не спало почастувати його: комерційний радник усе ще замріяно дивився кудись у простір.

— А Цвінгер!.. А палац… а галереї… Вам, звичайно, все це добре знайоме, правда?

— Не дуже. Більше тільки ззовні.

— Що ж це ви, мій юний друже? — Оппенгайм кинув на Керна докірливий погляд. —1 Таких речей не знати! Це перлина німецького бароко! Невже ви ніколи не чули про Даніеля Пепельмана?

— Ну як же, звичайно, чув! — Керн ні сном ні духом не знав нічого про того майстра бароко, проте хотів догодити Оппенгайму.

— Ото ж бо! — комерційний радник відкинувся на спинку крісла. — Ех, Німеччина!.. Таж чогось подібного ніхто в світі не повторить, скажіть?

— Певно що ні. Та це й краще.

— Краще? Чому краще? Як це розуміти?

— Дуже просто. Краще для євреїв, інакше ми пропали б.

— Ах, он як! Ви з політичної точки зору? Але, знаєте… "пропали б"… Навіщо кидати такі страшні слова! Повірте мені, у нас тепер надто все перебільшують. Я знаю про це з найвірогідніших джерел: не так уже й погано все, як говорять.

— Правда?

— Авжеж, правда! — Оппенгайм нахилився вперед і вже тихше, інтимним тоном додав: — Між нами кажучи, євреї самі багато чим винні в тому, що нині діється. Страшенно винні, я вам кажу — а я вже знаю, що говорю. Вони багато накоїли такого, в чому зовсім не було потреби, — уже хто-хто, а я таки розуміюсь на цьому!

"Скільки ж він дасть мені? — думав Керн. — Чи хоч вистачить нам, щоб дістатися до Берна?"

— Візьміть ось хоча б питання з євреями Східної Європи, галицькими й польськими імігрантами, — сказав Оппенгайм і відпив ковток виноградного соку. — Чи слід було впускати їх усіх? Чого, справді, треба цим людям у Німеччині? Я проти цього, так само як і уряд. Євреї є євреї, так твердили нам споконвіку, але скажіть самі, що може бути спільного між якимось пейсатим рознощиком у засмальцьованому каптані й старовинним, осілим уже кілька століть тому єврейським бюргерським родом?

— Одні імігрували раніше, а другі — пізніше, — не подумавши, мовив Керн і сам злякався своїх слів. Адже він в жодному разі не хотів роздратувати Оппенгайма.

Проте хазяїн зовсім не звернув уваги на його випад — надто вже захопився своєю темою.

— Одні — асимільовані, повноцінні, поважні, в національному розумінні першокласні громадяни, а другі — чужоземні зайди! Ось у чому суть, добродію! Навіщо нам ті людці? Ні до чого вони нам, взагалі ні до чого! Хай би собі й лишалися там, у Польщі!

— Але ж їх і там не хочуть мати…

Оппенгайм, роздратовано дивлячись на Керна, широко розвів руками.

— Але ж це анітрохи не стосується Німеччини! Це вже зовсім інше питання! Треба ж бути об'єктивним! Я терпіти не можу, коли засуджують усе жужмом. Можна говорити про Німеччину все, що хочеш, але ж тепер там люди діло роблять! І вони ж таки чимало досягли! Ви ж цього не можете не визнати, скажіть?

— Звичайно, — мовив Керн, водночас думаючи: "Якщо дасть двадцять франків, нам вистачить на чотири дні. А може, він дасть і більше…"

— Якщо при цьому декому з людей чи навіть певним групам і скрутно буває… — Оппенгайм хапнув ротом повітря. — Ну що ж, видно, така вже сувора політична необхідність! Велика політика не знає сентиментів! З цим нам треба примиритися…

— Звичайно…

— Самі подивіться, — вів далі Оппенгайм, — народ забезпечили роботою. Піднесли національну гідність. Звісно, при цьому часом трохи перегинають палицю, але на початку завжди так буває. А згодом це владнається. Ви лишень подумайте, що сталося з нашим вермахтом! Адже досі такого світ не бачив! Ми раптом стали знову повноцінними. Бо народ без великої, боєздатної армії — ніщо, зовсім ніщо!

— На цьому я не розуміюся, — сказав Керн.

Оппенгайм скоса позирнув на хлопця.

— А слід би! — зауважив він, підводячись. — Саме коли ви за кордоном! — він спіймав на льоту комара і старанно розчавив його. — Інші держави вже знову бояться нас! А страх — це вже все, повірте мені! Досягти чогось можна лише тоді, коли інші бояться вас!

— Це я розумію, — сказав Керн.

Оппенгайм допив із келиха виноградний сік і ступив кілька кроків по алеї. Унизу вилискувало озеро — наче на землю з неба впав величезний блакитний щит.

— А що, власне, трапилося з вами? — спитав він уже іншим тоном. — Куди ви прямуєте?

— До Парижа.

— Чому саме до Парижа?

— Сам не знаю. Щоб мати якусь мету. Кажуть люди, там легше влаштуватись.

— А чом би вам не залишитись у Швейцарії?

— Пане комерційний раднику! — Керну раптом перехопило дух. — Та коли б я міг! Коли б ви допомогли мені залишитись тут! Може, якась рекомендація або ви ладні дати мені якусь роботу чи що… Якби ви з вашим іменем…

— Я нічого не можу зробити, — тієї ж миті перебив його Оппенгайм. — Абсолютно нічого! І взагалі нічого. Я зовсім не це мав на увазі. Тільки так спитав. Я мушу дотримуватись нейтралітету в політиці, в усіх відношеннях. Я не можу втручатись ані в які справи!

— Та тут же ніякої політики…

— Тепер усе — політика! Швейцарія гостинно прийняла мене… Ні, ні, не вимагайте від мене чогось подібного! — Оппенгайм дедалі хмурнішав. — Ну, що ви там ще хотіли від мене?

— Я хотів спитати, чи не треба вам чогось з отаких дрібничок. — І Керн дістав з кишені зразки свого товару.

— Що у вас там? Парфуми? Туалетна вода? Ні, ні, не треба! — Оппенгайм відсунув пляшечки вбік. — Мило? Ну що ж, мило завжди може знадобиться. А покажіть-но! Прекрасно. Лишіть один брусок. Хвилиночку… — він сунув руку в кишеню, завагався на мить, потім опустив кілька монет назад, а два франки поклав на стіл. — Ось вам, адже це добра ціна — правда?

— Це навіть забагато. Мило коштує всього лише один франк.

— Ну, та нічого, нехай, — великодушно сказав Оппенгайм. — Тільки ніде не говоріть про це. Бо й так страшенно надокучають різні люди.

— Пане комерційний раднику, — спокійно мовив Керн, — саме тому я хочу з вас лише стільки, скільки коштує мило.

Оппенгайм трохи здивовано вирячився на Керна.

— Ну, як хочете. А втім — це похвальний принцип: нічого не брати як дарунок. Це завжди було і моїм девізом.

* * *

До вечора Керн продав ще два бруски мила, один гребінець і три пачечки англійських шпильок. І заробив на всьому три франки. Нарешті, скорше знічев'я, зайшов до невеличкого магазину білизни, що належав якійсь фрау Сарі Грюнберг.

Фрау Грюнберг, трохи розпатлана жінка в пенсне, терпляче вислухала його.

— Адже це не ваш фах, так? — запитала вона.

— Ні, — сказав Керн. — Та, по-моєму, мені й тями для цього бракує.

— А ви хочете попрацювати? Я саме збираюсь провести облік товару. Мені б довелося повозитись днів зо два а то й зо три. Пропоную вам сім франків на день і пристойний харч. Можете прийти завтра о восьмій ранку.

— Охоче, але ж… — зам'явся Керн.

— Знаю, знаю — про це я не скажу нікому й слова. А тепер дайте мені брусочок мила. Три франки — досить з вас?

— Це забагато.

— Ні, це не багато. Навіть замало. Не занепадайте духом.

— 3 самим тільки духом далеко не заїдеш, — зітхнув Керн, беручи гроші. — Та коли-не-коли випадає щастя. Це вже краще.

— А тепер ви ще можете кілька годин допомогти мені прибрати в магазині. Франк за годину. І це теж, по-вашому, щастя?

— Авжеж, — відповів Керн. — Ніщо не можна вважати занадто малим для щастя. Тоді воно частіше випадає.

— Це ви в мандрах осягнули таку науку? — спитала фрау Грюнберг.

— Ні, не в мандрах, а скоріше в перервах між ними. Тоді я обдумую все і намагаюся здобути з усього науку. Кожного дня можна чогось навчитись. Часом навіть у комерційних радників..

— Може, ви хоч трохи розумієтесь і на білизні? — поцікавилась фрау Грюнберг.

— Лише на дуже грубій, — відповів Керн. — Недавно я в одному закладі два місяці вчився шити.