Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія
Рут писала тобі на її адресу.
— У Цюриху… — повторив Керн.
— Еге ж, хлопчику. Тобі це не подобається?
Керн глянув на нього.
— Чого ж…
— Вона там у знайомих живе. Ти теж подавайся туди, от і все. Однаково тут уже помаленьку припікати починає.
— Правда…
Підійшла Ліло й привіталася з Керном так, немов він просто повернувся з прогулянки. Спокійно поставила вона тацю з чашками та кавником на стіл.
— Віддай йому листи, Ліло, — сказав Штайнер. — Він же однаково не їстиме, поки не прочитає їх.
Ліло показала рукою на тацю. Там, прихилені до чашки, лежали листи. Керн розірвав конверти, почав читати й нараз забув про все у світі. Це ж були перші листи, одержані ним від Рут. Перші любовні листи в його житті! Мов якимись чарами з нього спало все: і розчарування, що її тут нема, і тривога, і страх, і непевність, і самота. Чорні сліди пера почали світитись, фосфоресціювати. Є і в нього на світі людина, яка вболіває за ним, якій не дає спокою те, що з ним сталось, яка йому каже, що любить його! "Твоя Рут". Твоя Рут! Твоя! Це звучало майже неймовірно. Твоя Рут… Що він міг досі назвати своїм? Що належало йому? Кілька пляшечок одеколону, десяток брусків мила, одяг, що був на ньому… А тепер — людина! Ціла людина! Чорне, важке волосся! Очі! Це справді було майже неймовірно. Керн підвів голову. Ліло вже зайшла до фургона. Штайнер курив сигарету.
— Ну що, все гаразд, хлопчику? — спитав він.
— Усе. Пише, щоб я не приїздив. Щоб не ризикував більше собою задля неї.
— О, вони такі, ці дівчата! Понаписують! — засміявся Штайнер і налив Кернові кави. — Ну, снідай уже!
Він стояв, спершись на стінку фургона, й дивився, як Керн їсть. Крізь рідкий білий туман просвічувало сонце, і Керн відчував його проміння на своєму обличчі. Повітря було п'янке, як вино. Ще вчора вранці він у смердючій камері сьорбав із пом'ятої бляшаної миски теплувату юшку. А тепер його руки обвівав свіжий ранковий вітрець, і він їв білий хліб, запивав кавою, а в кишені шелестів лист від Рут, і поруч, прихилившись до стінки фургона, стояв Штайнер.
— Усе-таки в цих відсидках є й одна хороша сторона, — сказав Керн. — Після них усе здається таким гарним!
Штайнер кивнув.
— Ти радий би сьогодні ввечері вже й поїхати, еге ж? — спитав він.
Керн глянув йому в очі.
— І їхати хочеться, й лишитись хочеться. От якби можна було гуртом зібратися…
Штайнер подав йому сигарету.
— Зажди днів два-три, поживи тут. У тебе кепський вигляд. Підупав на тюремних харчах. Треба трохи від'їстися, набратися сили для бродячого життя. Краще днів кілька потерпіти, ніж потім у дорозі звалитися й попастись. Швейцарія — це тобі не іграшки. Незнайомий край — там ти можеш розраховувати тільки на себе.
— А тут у вас робота для мене знайдеться?
— Можеш підсобляти в тирі. А ввечері — на сеансах ясновидіння. Правда, мені вже довелось найняти іншого, але двоє теж не завадять.
— Добре, — погодився Керн. — Ти маєш рацію. Мені справді треба трохи оговтатись, перш ніж рушати в дорогу. Я відчуваю щось схоже на страшенний голод. Не лише у животі — у голові, в очах, скрізь. Краще спершу трохи прийти до тями.
Штайнер засміявся.
— Правильно! Он Ліло вже несе гарячі пироги. Наїдайся як слід, хлопчику. А я піду розшукаю Потцлоха.
Ліло поставила таріль з пирогами перед Керном, і той знову взявся до їжі. Згадавши про листи, він помацав кишеню.
— Ви лишаєтесь тут? — спитала Ліло.
Керн кивнув.
— Ви не бійтеся, — додала Ліло. — За Рут не бійтеся. Вона переб'ється. Я читаю вдачу по обличчю.
Керн хотів відповісти їй, що він не за те боїться. Його тільки тривожить, що Рут можуть заарештувати в Цюриху, перш ніж він дістанеться туди…
— Не біда, — сказала жінка. — Поки друг живий, усе не біда.
* * *
Це сталося через два дні, по обіді. До тиру заблукала якась компанія. Ліло саме була зайнята з групою хлопчаків, і нові стрільці підійшли до Керна.
— Ану, заряджай! Постріляємо.
Керн подав першому рушницю. Стрільці спочатку трохи постріляли у фігурки, що зі стуком падали додолу, та в кулі з тонкого скла, які танцювали в струмені фонтанчика. Тоді почали вивчати список призів і зажадали мішеней — стріляти на виграш.
Перші двоє, вибивши тридцять чотири й сорок чотири очка, виграли плюшевого ведмедика й посріблений портсигар. Третій, присадкуватий чоловік із наїжаченим чубом і густими рудуватими вусиками-щіточкою, цілився довго, старанно й вибив сорок вісім очок. Приятелі вшанували його захопленими вигуками. Ліло, почувши галас, зиркнула в їхній бік.
— Ще п'ять пострілів! — зажадав присадкуватий, збивши капелюха на потилицю. — 3 тієї самої рушниці.
Керн зарядив. Стрілець вибив трьома пострілами тридцять шість очок — кожним пострілом дванадцятку. Керн відчув, що срібному сервізові, недоторканній фамільній реліквії, загрожує небезпека. І він узяв одну з чарівних куль директора Потцлоха. Четвертий постріл дав тільки шість очок.
— Еге-ге! — стрілець опустив рушницю. — Щось тут не так! Я вистрелив бездоганно!
— А може, все-таки трошечки здригнулися, — сказав Керн. — Рушниця та ж сама.
— Я не здригаюся! — роздратовано відрубав стрілець. — У старого фельдфебеля поліції рука не здригається! Свого пострілу я певен!
Тепер здригнувся Керн. Поліцай, навіть у цивільному, впливав йому на нерви. А фельдфебель ще додав погрозливо:
— Тут щось не так, чуєте, ви!
Керн не відповів. Він подав стрільцеві знову заряджену рушницю — цього разу нормальним набоєм. Фельдфебель ще раз пронизав його поглядом, перш ніж прицілитись. Вибивши дванадцять очок, він опустив рушницю.
— Ну?
— Буває… — сказав Керн.
— Буває? Ні, такого не буває! Чотири рази по дванадцять, а п'ятий — шістка! Ви, певне, й самі не вірите!
Керн промовчав. Почервонілий фельдфебель приступив до нього ближче.
— Стривайте, стривайте! Ми з вами десь уже зустрічалися!
Та його перебили приятелі, галасливо зажадавши додаткового пострілу. Мовляв, шістка недійсна.
— Ви тут щось із набоями намудрували, голубчики! — кричали вони.
Підійшла Ліло.
— Що сталося? — спитала вона. — Може, я розберуся? Цей юнак тут новенький.
Стрільці загомоніли до неї. Тільки поліцай мовчав. Він дивився на Керна і, видно, силкувався пригадати, де бачив його. Керн витримав той погляд, згадавши всі уроки свого неспокійного життя.
— Я спитаю директора, — байдуже мовив він. — Сам я тут нічого не можу вирішити.
Керн ладен був дати поліцаєві додатковий постріл. Але що скаже Потцлох, коли почує, що фамільний скарб його дружини у дідька в зубах? Керн ніби увіч побачив розгніваного директора. Ну й становище! Немов між Сциллою й Харибдою. Він неквапливо дістав сигарети й закурив, ледве стримуючи тремтіння в руках. Потім одвернувся й почовгав на місце Ліло.
Ліло лишилась на його місці. Вона запропонувала компроміс: хай фельдфебель зробить іще п'ять пострілів. Безплатно, певна річ. Та поліцаєві приятелі не погоджувались. Зиркнувши на Керна, Ліло помітила, як він зблід, і збагнула, що справа тут у чомусь серйознішому, ніж чарівні кулі директора Потцлоха. Вона раптом усміхнулася й сіла на стійку навпроти поліцая.
— Такий бравий кавалер і вдруге добре стрілятиме! Ну, спробуйте ще раз! П'ять призових пострілів для короля стрільців!
Підлещений поліцай гордо задер голову.
— Людині з такими руками, певно, невідомий страх, — сказала Ліло, поклавши свою тендітну ручку на міцну, порослу рудим волоссям руку фельдфебеля.
— Страх? Такого не знаємо, — поліцай випнув колесом груди й дерев'яно засміявся. — Ще чого не вистачало!
— Я так і гадала! — захоплено дивлячись на нього, Ліло подала йому рушницю.
Поліцай старанно прицілився й вистрілив. Дванадцять очок. Він вдоволено поглянув на Ліло. Та всміхнулась і знову зарядила рушницю. Усього поліцай вибив п'ятдесят вісім очок.
Ліло нагородила його сліпучою усмішкою.
— Я тут уже не один рік, але такого стрільця ще не бачила! — запевнила вона. — Вашій дружині справді нічого боятися.
— А я нежонатий.
Ліло зазирнула йому в очі.
— Певне, просто самі не хочете.
Поліцай самовдоволено усміхнувся. Приятелі його знов загомоніли. Ліло відійшла до етажерок із призами й принесла виграний фельдфебелем кошик для пікніка. Той пригладив вусики і несподівано сказав, уп'явши в Керна маленькі холодні очиці:
— А до вас я ще докопаюсь! Я ще прийду сюди у формі!
Відтак з гордою усмішкою взяв кошика і вийшов з усією своєю компанією.
— Він упізнав вас? — квапливо спитала Ліло.
— Не знаю. Навряд. Я його ніколи не бачив. Але, може, він мене бачив де-небудь?..
— Вам треба зникнути. Краще не траплятись йому більш на очі. Підіть скажіть Штайнерові.
* * *
Того дня поліцай більше не приходив. Проте Керн таки вирішив увечері виїхати.
— Треба вшиватися, — сказав він Штайнерові. — Щоб часом чого не сталось, бо в мене таке передчуття. Два дні я тут пробув, оговтався і тепер, здається, уже в нормі. Як ти гадаєш?
Штайнер кивнув.
— Їдь, хлопчику. Я за тиждень-другий теж пощу. Мій паспорт надійніший будь-де, ніж в Австрії. Тут уже стає небезпечно. Останніми днями я багато дечого почув… Ну, ходімо до Потцлоха.
Директор Потцлох не на жарт розгнівався, дізнавшись про втрату в тирі.
— Комплект для пікніка?! Це ж тридцять шилінгів готових грошей! Оптовий розпродаж! — зарепетував він. — Ви завдаєте мені збитків, юначе!
— Та він же їде! — відказав Штайнер і пояснив йому, як воно все вийшло. — Це ж була аварійна ситуація! — закінчив він. — Доводилося рятувати вашу фамільну реліквію.
Отямившись від запізнілого переляку, Потцлох сказав уже примирливо:
— Ну, це річ інша! — І, сплативши Кернові зароблене, повів його до тиру. — Юначе! — сказав він там. — Ви ще взнаєте Леопольда Потцлоха, останнього в світі людинолюбця! Виберіть собі з оцих призів що вам завгодно. Як сувеніри. На продаж, звичайно. Порядні люди сувенірів не визнають; згадки — це тільки зайва прикрість у житті. Ви ж торгуватимете, правда? Виберіть що-небудь! Скільки захочете.
І метнувся до панорами світових див.
— Бери, не соромся, — сказав Штайнер. — Такий непотріб найкраще продається. Вибирай невеличкі, легкі речі. Та швидше, поки Потцлох не передумав.
Але Потцлох не передумав. Навпаки, до вибраних Керном попільничок, гребінців та гральних костей він іще від себе додав три статуетки голих богинь із справжньої штучної бронзи.
— У маленьких містечках з руками одірвуть! — глузливо усміхаючись, пояснив він і поправив пенсне.
