Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Простоволоса — видно, загубила берет, дівчина якось вибралася з юрмища. Керн метнувся до неї.

— Швидше! Швидше, Рут! Тікаймо звідси!

У першу мить дівчина не впізнала його.

— Поліцію кличте! — бліда від хвилювання, вихлюпнула вона з себе. — Де ж поліція?!

— Поліція нам не допоможе! Ще й нас аби не похапала! Тікаймо подалі звідси, Рут!

— Так, так… — дівчина глянула на нього, немов прокидаючись зі сну. Обличчя її раптом змінилося, видно було, що вона от-от заплаче. — Так, Людвігу! Тікаймо! — вимовила Рут якось чудно, надломленим голосом.

— Ну, мерщій! — Керн ухопив дівчину за руку й потяг за собою. Позаду знялася нова хвиля галасу. Оточеним євреям пощастило прорватися, частина їх пустилась через майдан навтьоки, а юрма бешкетників повалила за ними, і Керн та Рут опинились нараз у самій гущі.

— А, Ревекка! Сара! — один із напасників простяг руку до дівчини.

У Керна неначе розпросталась усередині якась пружина. Він украй здивувався, побачивши, що студент перед ним повільно падає. Керн сам не тямив, коли це він ударив його.

— Непоганий прямий удар! — схвально гукнув хтось поруч.

Обернувшись, Керн побачив високого білявого студента. Той якраз, ухопивши за в'язи двох бешкетників, стукнув їх голову об голову, ще й примовив:

— Дубові, не розіб'ються!

І, пустивши їх, наче мокрі мішки, з рук, тут-таки згріб іще двох.

Керна вдарили палицею по руці. Червоний туман люті застелив йому очі, він рвонувся вперед, розмахуючи кулаками, розбив комусь окуляри, звалив когось із ніг. Нараз щось оглушливо гупнуло йому в голову і червоний туман став чорним.

* * *

Опритомнів він у поліції. Комірець сорочки був розірваний, щока закривавлена, в голові й досі гуло. Керн підвівся й сів.

— Салют! — сказав хтось поруч. То був високий білявий студент.

— Що за чортівня! — озвався Керн. — Де це ми?

Студент засміявся.

— У поліції, братику. День-два подержать і випустять.

— Мене — ні. — Керн озирнувся довкола. У камері, крім нього, було ще семеро; опріч білявого, самі євреї. Рут серед них не було.

Білявий студент знову засміявся.

— Чого ви так оглядаєтесь? Думаєте, схоплено не тих, кого слід? Помиляєтесь, любий мій! Не забіяка, а побитий винен! Бо він був причиною звади. Найновіший погляд!

— Ви не бачили, що сталося з дівчиною, котра була коло мене? — спитав Керн.

— З дівчиною? — Білявий на мить задумався. — Та, мабуть, нічого. А що з нею могло статися? Адже дівчат у бійці не чіпають.

— Ви певні цього?

— Атож. Майже певен. Та й поліція ж зразу прибігла.

Керн похнюпився. Отож-то й є, що поліція… Правда, паспорт Рут іще дійсний, нічого страшного їй не могли зробити.

— А крім нас вісьмох іще кого-небудь забрали? — спитав він.

Білявий похитав головою.

— Навряд. Я був останній. До мене вони ледве наважились підступитися.

— Точно нікого?

— Нікого. Якби ще кого взяли, то й він був би тут. Адже ми ще у вартівні.

Керн зітхнув із полегкістю. Видно, справді з Рут не сталося нічого.

Білявий студент насмішкувато дивився на нього.

— Що, похмілля? З невинуватими завжди таке буває. Коли вже терпіти, то краще, як є за що. По суті, єдиний, хто потрапив сюди згідно з добрим старим законом, це я. Адже я встряв у бійку з власної охоти. От тому я й не журюся.

— О, це було вельми шляхетно з вашого боку.

— Ет, шляхетно! — зневажливо відмахнувся білявий. — Я сам давній юдофоб, але ж не можна спокійно стояти й дивитися на таке свинство. А у вас, треба сказати, один раз вийшов чудовий прямий удар. Різкий, блискавичний! Займалися коли-небудь боксом?

— Ні.

— Так треба зайнятися. У вас непогані здібності, ви тільки надміру запальний. Якби я був єврейським папою, я видав би буллу, щоб усі євреї щодня одну годину вправлялися в боксі. Побачили б ви тоді, як притихли б перед вами ці хлоп'ята.

Керн обережно помацав голову.

— Зараз мені не до боксу.

— Гумовий кийок, — спокійно пояснив студент. — Наша славна поліція… Завжди на боці переможця. Нічого, до вечора ваша голова одійде, і почнемо вправи. Однаково ж робити нам тут нема чого. — Піднявши на нари свої довгі ноги, він оглядівся по камері. — От ми вже й відсиділи дві години. Ну й нудота ж тут! Якби хоч карти, заграти в "чорного Петера" абощо, це ж будь-хто вміє! — Він окинув зневажливим поглядом студентів-євреїв.

— Карти в мене є! — Керн поліз у кишеню. Штайнер ще того разу лишив йому на згадку колоду шулера Фреда, і він носив її відтоді завжди при собі, мов якийсь талісман.

Студент глянув на нього з повагою.

— Низько кланяюсь! Тільки не скажіть мені тепер, що ви вмієте грати лише в бридж. Євреї ж більш ні в що не грають.

— А я тільки наполовину єврей. Я граю в скат, тарок, яс і покер, — відказав Керн не без гордості.

— Шикарно! Тоді я перед вами пасую. У яс я не вмію.

— Це швейцарська гра. Я вас навчу, коли хочете.

— Добре. А я зате дам вам кілька уроків боксу. Обмін духовними цінностями.

Вони грали до самого вечора. Студенти-євреї тим часом дискутували про політику та справедливість, але так і не дійшли якогось висновку. Керн із білявим грали спершу в яс, потім у покер. Керн виграв у покер сім шилінгів, не осоромивши свого вчителя Штайнера. Туман у його голові потроху танув. Він намагався не думати про Рут: однаково помогти їй він ніяк не зможе, тільки себе вимучить думками. А йому для допиту треба мати спокійні нерви.

Білявий зібрав карти й сплатив Кернові свій програш.

— Ну, тепер друга частини програми. Починаємо робити з вас другого Джека Демпсі.

Керн підвівся. Він почувався ще зовсім кволим.

— Боюся, нічого не вийде. Моя голова ще не витримає другого удару.

— Вашої голови вистачило на те, щоб виграти в мене сім шилінгів! — усміхнувся білявий. — Подолайте в собі жалюгідного страхопуда! Хай озветься у вас кров забіяки-арійця! А гуманну іудейську половину вашого "я" заженіть у кут!

— Та я вже цілий рік це роблю.

— Чудово. Отже, голову поки що будемо щадити. Почнемо з ніг. Легкість ніг — це головне в боксі. Боксер повинен пританцьовувати. Пританцьовуючи, вибивають своєму партнерові зуби. Ніцше на практиці!

Білявий став у боксерську стійку, погойдався на напівзігнутих ногах і зробив кілька поперемінних кроків уперед і назад.

— Повторюйте за мною!

Керн повторив його рухи. Студенти-євреї облишили свою дискусію. Один із них, в окулярах, підвівся й спитав:

— Може, ви й мене навчите?

— А чого ж! Скидайте окуляри. — Білявий поплескав його по плечу. — Заграй, давня кров Маккавеїв!

Зголосилося ще двоє учнів. Інші троє лишились на нарах і тільки з холодною цікавістю спостерігали за ними.

— Двоє станьте ліворуч, двоє праворуч! — командував білявий. — Починаємо прискорений курс брутальності — треба надолужити прогаяне за тисячоліття. Отже, запам'ятайте головне: в боксі б'є не рука, б'є весь корпус.

Він скинув піджак, учні теж, і після коротенького пояснення почалися вправи. Усі четверо завзято тупцювали у напівтемній камері.

Білявий з менторським виглядом дивився на своїх упрілих вихованців.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті, — це ви вже знаєте. Повправляйтесь, відсиджуючи свої вісім днів за підбурювання щирих арійців до расової ненависті. Тепер хвилинка-друга відпочинку. Дихайте глибше, відсапайтесь! А зараз я покажу вам короткий прямий удар — пружинистий стрижень боксу!

Він показав, як виконується цей удар, потім згорнув клубком свій піджак, підняв на рівень обличчя й звелів учням бити по згорткові.

Серед самого розпалу вправ двері раптом відчинились і служник-арештант заніс на таці кілька мисок з гарячою юшкою.

— Ой, що це!.. — він мерщій поставив тацю з мисками й гукнув позад себе у коридор: — Варта! Скоріше! Вони й тут зчепилися!

Надбігли два поліцаї. Білявий студент спокійно поклав згорнений піджак, четверо новоспечених боксерів вмить шаснули по кутках.

— Ех ти, динозавр! — владно напустився білявий на служника. — Баран тупоголовий! Сучка ти тюремна! — Потім обернувся до поліцаїв: — Те, що ви тут бачили, — це урок гуманізму. І ваша поява з нетерпелячою рукою на руків'ї гумового кийка була зайвою, розумієте?

— Ні, — відповів один поліцай.

Білявий глянув на нього з глузливим співчуттям.

— Тілесні вправи! Гімнастика! Зарядка! Тепер збагнули? Це що, наша вечеря?

— Авжеж, — підтвердив служник.

Білявий нахилився над мискою, гидливо скривив обличчя й несподівано загорлав:

— Заберіть геть! Як ви посміли принести мені оці помиї? Мені, синові голови верховного суду? Вам що, служба набридла? — Він пронизав поліцаїв гострим поглядом. — Я буду скаржитись! Викличте зараз же районного комісара! Негайно відведіть мене до начальника міської поліції! Завтра мій батько за вас міністрові юстиції такого перцю дасть!

Поліцаї лупали на нього очима, не знаючи, присадити їм цього крикуна чи остерегтися. А білявий студент не зводив з них пронизливого погляду.

— Це звичайний тюремний харч, пане… — обережно промовив нарешті старший поліцай.

— А хіба я в тюрмі? — Білявий аж потемнів відобрази. — Я під арештом! Ви що, не знаєте різниці?

— Та знаємо, знаємо… — поліцай уже явно злякався. — Звісно, пане, ви можете харчуватися за свій кошт. Це ваше право. Дайте служникові гроші, й він принесе вам гуляш…

— Нарешті розумне слово! — змінив білявий гнів на ласку.

— Ну… і, може, пляшку пива…

Білявий зміряв поліцая очима.

— А ви мені подобаєтесь! Я замовлю за вас слівце! Як вас звуть?

— Рудольф Егер.

— Чудово! Молодця! — Студент дістав із кишені гроші й дав служникові. — Дві порції гуляшу з картопляним пюре. Пляшку сливовиці…

— Алкогольні напої… — розкрив був рота поліцай Рудольф Егер.

— Дозволяються, — докінчив за нього білявий. — І дві пляшки пива — одну для варти, другу для нас.

— Красно дякую, цілую ручку! — зрадів Рудольф Егер.

— Якщо пиво не буде свіже й холодне, як лід, — попередив служника син голови верховного суду, — я відпиляю тобі ногу. Якщо ж буде хороше, решту грошей візьмеш собі.

— Не турбуйтесь, пане граф! — радісно озвався служник. — От де справжній, щирозлотий віденський гумор!

Незабаром він приніс замовлене. Студент запросив вечеряти й Керна. Той, бачачи, як євреї понуро сьорбають баланду, став був відмовлятися.

— Будьте зрадником! Це тепер модно! — підохотив його студент. — Крім того, я ж вас частую як партнера по картах.

Керн сів їсти. Гуляш так смачно пахтів… Та й, зрештою, він же не має паспорта… і взагалі тільки наполовину єврей.

— А ваш батько знає, що ви сидите тут? — спитав він.

— Мій батько? — Білявий зареготав.