Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Сподіваюся, мені вдасться зробити так, що вона і не знатиме правди. Що він сам це собі заподіяв… розумієте, цього вона ніколи не збагнула б.

— Це правда.

Біндер підвівся.

— А тепер я мушу знову писати їй листа. Від нього. Напишу — тоді мені трохи полегшає. От тільки фото — ну звідки мені його взяти?..

Він забрав листа зі столу.

— Візьміть собі торт, я вас прошу! Якщо вам самому не захочеться, віддайте Рут. Вам же не обов'язково розповідати їй, що з ним пов'язано.

Керн завагався.

— Таке добре печиво… — мовив Біндер. — Я лише невеличкий шматочок відріжу… от стільки… — він вийняв з кишені ножик, одрізав тоненьку скибку з самого краю торта і поклав її в конверт до материного листа. — А знаєте?.. — додав потім Біндер, і лице в нього раптом стало наче у мерця: — Брат мій ніколи особливо не любив матір. Зате я… Дивно, правда ж?

І він попрямував до своєї кімнати.

* * *

Було вже близько одинадцятої вечора. Рут із Керном сиділи на терасі. Згори по сходах зійшов Біндер. Він уже знову був спокійний і елегантний, як і перше.

— Ходімо зі мною в одне місце, — запропонував він. — Мені ще не хочеться спати. І не хочеться сьогодні лишатись на самоті. Усього на годину. Я знаю одне кафе, там цілком безпечно. Зробіть мені таку ласку.

Керн-поглянув на Рут:

— Ти не стомилася?

Вона похитала головою.

— Зробіть мені ласку, — просив Біндер. — Лише на годинку. Аби хоч трохи змінити обстановку.

— Гаразд.

Він повів молодят до якогось кафе-бару, де також танцювали. Рут зазирнула всередину.

— Надто вже елегантно, — сказала вона. — Це не для нас.

— А для кого ж тоді, як не для громадян всесвіту, — з сумною іронією відповів Біндер. — Та не таке воно й елегантне, коли придивитися ближче. Лише настільки елегантне, щоб у ньому не боятися детективів. І коньяк тут не дорожчий, ніж деінде. Зате музика значно краща. Це людині теж часом потрібне. Прошу, заходьте — он там уже й столик звільнився.

Вони посідали й замовили вина.

— Сумом лихові не зарадиш, — мовив Біндер, підіймаючи келих. — Тож веселімося! Життя таке коротке, а вже потім — одна шана: і тому, хто веселився, і тому, хто сумував.

— Слушно сказано, — приєднався і Керн, беручи свій келих. — Давайте просто уявімо собі, що ми справжні швейцарці, так, Рут? Люди, які мають житло в Цюриху, а до Люцерна приїхали погуляти.

Рут закивала, усміхаючись йому.

— Або туристи, — докинув Біндер. — Багаті туристи!

Він випив свій келих і замовив другий.

— А ви як — вип'єте ще один? — звернувся він до Керна.

— Трохи пізніше.

— Випийте зразу. Швидше поліпшиться настрій. Прошу вас, випийте.

— Нехай буде так.

Вони сиділи й дивились, як танцюють безтурботні люди. Там було чимало молоді, не старшої за них, і все ж вони почувалися трохи ніяково, наче троє дітей, що заблукали сюди і сидять, чужі для всіх, здивовано дивлячись на публіку. І не тільки відчуття бездомності, що ніби оповило їх сірим туманом, було тут причиною — винною була ще й їхня безрадісна юність, юність без надій і без майбутнього. "Що ж це з нами? — снувалось у Керна в голові. — Адже ми хотіли веселитись! Адже я маю все, що можу мати, навіть більше можливого, що ж це зі мною?"

— Тобі тут подобається? — спитав він Рут.

— Дуже.

Цієї хвилини зала потонула в сутінках, по танцювальному пляцику ковзнув барвистий промінь прожектора, і на паркеті завертілася струнка й красива танцюристка.

— Чудово, правда? — сказав Біндер і заплескав у долоні.

— Надзвичайно! — Керн і собі зааплодував.

— Прекрасна музика, правда?

— Першокласна!

— А чом би вам не потанцювати удвох? — запропонував Біндер.

— Ходімо? — одразу ж підвівся Керн.

— Я не певна, що зможу, — відповіла Рут.

— Я теж не вмію. Тому нам буде легше.

Рут хвилинку вагалася, а потім пішла з Керном на пляцик. Барвисті промені ковзали по парах.

— О, якраз дали фіолетове світло, — підбадьорився Керн. — Добра нагода замаскуватись у юрбі.

Вони танцювали надто напружено, ніби соромлячись одне одного. Та поступово сміливішали, особливо коли помітили, що на них ніхто й не дивиться.

— Як гарно танцювати з тобою, — мовив Керн. — 3 тобою мені завжди відкривається щось нове й хороше. І воно не лише в тому, що ти зі мною, — все навколо стає іншим, прекрасним…

Рут сміливіше обняла його за плече, водночас притулившись йому до грудей. Вони поволі линули по паркету. Промені прожекторів обливали їх барвистим водограєм, і на хвилю забулося все на світі —

у них лишилося тільки їхнє молоде, ніжне життя, не затьмарене тієї миті ні страхом, ні потребою ховатись, ні недовір'ям, та взаємний потяг.

Музика стихла. Вони повернулися до свого столика. Керн поглянув на Рут. Її личко повеселішало, очі сяяли. На ньому раптом з'явився якийсь ясний, самозабутній і майже мужній вираз. "Ех, коли б можна було жити, як хочеться!.." — промайнуло Кернові в голові, і йому на хвилину стало невимовно гірко на душі.

— А гляньте-но, хто там іде! — сказав Біндер.

Через зал, прямуючи до виходу, йшов комерційний радник Арнольд Оппенгайм. Біля їхнього столика він спантеличено зупинився, якусь мить постояв, витріщивши на них очі.

— Досить цікаво! — пробурмотів він. — Надзвичайно повчально!

Ніхто йому нічого не відповів.

— Отака, значить, дяка за доброту й допомогу! — обурено провадив далі Оппенгайм. — Гроші одразу ж розтринькуються в барах!

— Трохи забуття часом потрібніше, ніж наїстись до пуття, пане комерційний раднику, — спокійно зауважив Біндер.

— Пусті відмовки! Такій молоді не місце в барах.

— Але й серед бродяг на дорогах теж… — зауважив Біндер.

— Дозвольте познайомити? — сказав Керн і обернувся до Рут. — Цей добродій, що так розхвилювався через нас,— пан комерційний радник Оппенгайм. Він купив у мене брусочок мила, і я заробив на цьому сорок сантимів.

Оппенгайм спантеличено витріщився на нього. Потім пирхнув, процідивши крізь зуби щось схоже на "Нахабство!" і, ніби карбуючи кожен крок, пішов геть.

— А що, власне, сталося? — запитала Рут.

— Звичайнісіньке явище в світі, — саркастичним тоном пояснив Біндер. — Свідома доброчинність. Твердіша за камінь.

Рут підвелася.

— Він же, певно, покличе поліцію! Нам треба тікати звідси!

— Для цього він надто боягузливий. Побоїться зайвого клопоту.

— І все ж краще ходімо звідси!

— Ну, гаразд.

Біндер розплатився, і вони попрямували до свого пансіону. Поблизу вокзалу вони побачили двох чоловіків, які йшли їм назустріч.

— Обережно! — прошепотів Біндер. — Детектив! Тримайтеся вільно.

Керн почав тихенько посвистувати, взяв Рут під руку й пішов повільніше. Рут поривалася йти швидше. Він стиснув її лікоть і, сміючись, неквапно плентався далі.

Чоловіки порівнялися з ними. Один невимушено смоктав сигару. Другим виявився Фогт. Упізнавши їх, він ледве помітно подав знак очима: мовляв, не те вийшло…

За хвилину Керн озирнувся. Фогта з детективом уже не було видно.

— Курс на Базель, поїздом о дванадцятій п'ятдесят, до кордону, — тоном фахівця пояснив Біндер.

Керн кивнув:

— Видно, трапився надто людяний суддя.

Вони йшли далі. Рут знизала плечима, наче від холоду.

— Якось тут стало моторошно, — мовила вона.

— Рушайте до Франції, — сказав Біндер. — Париж. Найзручніше для нас — велике місто.

— А чом би й вам не податися туди?

— Я ані слова не знаю французькою. До того ж я фахівець по Швейцарії. Ну, а крім цього… — він замовк на півслові.

Далі вони йшли мовчки. З озера повівав свіжий вітерець. А над ними простиралося небо — широке, сталево-сіре, чуже.

* * *

Перед Штайнером сидів колишній адвокат берлінської судової палати доктор Гольдбах-другий. Недавно він став медіумом на сеансах телепатії. Штайнер натрапив на нього в кафе Шперлера.

Гольдбаху було років під п'ятдесят; його провадили з Німеччини як єврея. Він торгував краватками й нелегально давав юридичні консультації. Але заробляв на цьому лише стільки, щоб не померти з голоду. У нього була тридцятирічна красуня-дружина, яку він щиро любив. Досі вона жила з того, що продавала свої прикраси; проте Гольдбах знав, що, певно, не вбереже її. Штайнер вислухав його сумну сповідь і влаштував бідолаху до себе помічником на вечірні спектаклі. А вдень Гольдбах мав змогу займатися своїми звичними справами.

Та невдовзі виявилося, що для ролі медіума Гольдбах не годиться. Він усе забував, усе переплутував і врешті-решт зводив нанівець увесь атракціон. А потім уночі сидів, мов прибитий, перед Штайнером і благав не виганяти його з роботи.

— Гольдбаху, — казав Штайнер, — сьогодні вийшло особливо погано! Далебі, так діло не піде. Адже так ви змушуєте мене бути справді ясновидцем!

А Гольдбах дивився на нього очима смертельно пораненої вівчарки.

— Адже це так просто, — вів далі Штайнер. — Число ваших кроків до першої підпори шатра показує, у котрому ряду сидить потрібний мені глядач. Заплющене праве око означає — жінка, а ліве — чоловік. Кількість непомітно показаних пальців — номер місця, рахуючи зліва. Виставлена вперед права ступня — означає, що річ захована вище пояса, ліва ступня — нижче пояса. Чим більше виставлена ступня, тим вище або нижче від пояса. Ми спеціально змінили всю систему заради вас, бо ви занадто вертлявий.

Адвокат весь час нервово хапався за свій комірець.

— Пане Штайнер, — винуватим тоном говорив він, — я все вивчив напам'ять, повторюю на самоті щодня. Ну, Бог його знає, чого так виходить: наче мене хто зурочив…

— Але ж, Гольдбаху, — терпляче доводив Штайнер, — у вашій практиці вам доводилось набагато більше тримати в голові!

Гольдбах заломив руки.

— Я знаю напам'ять увесь цивільний кодекс, знаю сотні різних доповнень і ухвал, повірте мені, пане Штайнер, я зі своєю пам'яттю був грозою для суддів, а тут…

Штайнер крутнув головою.

— Адже дитина може більше запам'ятати. Вісім умовних знаків, не більше! І потім ще чотири для рідкісних випадків.

— Та я ж їх знаю! Боже мій, я їх щодня повторюю. От тільки хвилююсь я…

Гольдбах сидів на ящику, маленький, похнюплений, безпорадно втупивши очі в просторінь. Штайнер засміявся:

— Але ж у судовому залі ви ніколи не хвилювалися! Ви ж вели великі процеси, у яких мусили холоднокровно оперувати значно складнішими речами!

— Так, так, це було легше. Але ж тут! Поки не почнеться, я знаю все до подробиць, а тільки-но зайду в цю будку — від хвилювання все в моїй голові плутається…

— О Господи, та чого ж тут хвилюватися?

Гольдбах помовчав хвилину.

— Я й сам не знаю, — сказав потім стиха.