Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

То був візник. Не дивлячись на мене, він попросив:

— Хлопче, може, допоможеш мені?

Я машинально, з кочергою в руці, пішов за ним. Неподалік від нас будували стайню, і вантажений камінням віз загруз посеред дороги — кінь ніяк не міг зрушити його з місця.

Візник просто навіснів од люті. Я поклав кочергу на кам'яну тумбу, підклав під колеса два великі камені і заходився штовхати воза, а візник тягнув коня за вуздечку. Дощ періщив по густих і зелених кущах бузини та по квітучих акаціях, від яких линув гострий солодкий аромат. Віз не зрушував з місця, і візник сипав прокльонами. Він узяв батіг і став лупцювати ним коня. Та віз — ані руш. Вкрай розлючений, він схопив залізну кочергу, що я поклав на тумбу. Певно, його довели до відчаю не тільки той віз, а й важке життя, і тепер у коні він бачив свого найлютішого ворога. Я подумав: "Зараз він його вб'є", — і хотів крикнути: "Кинь кочергу!" Але потім майнула думка, що, коли він уб'є коня, я буду врятований. Мені здалось, що вся моя несамовита лють перейшла у того візника, що наче оскаженів. І справді, він кинувся до дишля, шарпонув його іще раз, а тоді торохнув коня залізякою по голові. Я заплющив очі, але чув, як вів усе б'є і б'є коня; все попливло у мене перед очима, і я майже знепритомнів. Коли ж розплющив очі — побачив коня, що впав на коліна, а візник усе бив його, вже не для того, щоб підняти, а щоб убити зовсім. Кінь упав на бік, похвицяв слабенько ногами, а потім безвільно опав головою в грязюку. Задиханий і знетямлення, візник віджбурнув кочергу і рвонув до себе коня, але якось боязливо, бо ж знав, що убив його. Я пройшов повз візника, намагаючись не торкнутися його, і повільно побрів по дорозі. Задзеленчав трамвай, що йшов до центру Рима, і я вскочив у нього, озирнувся і серед буйного листя, омитого травневим дощем, востаннє побачив напис: "Остерія мисливців, власник — Антоніо Токкі".

БЛАЗЕНЬ

Тієї зими, просто щоб спробувати незвіданого ще ремесла, я став ходити по ресторанах, акомпануючи на гітарі одному приятелеві, що співав. Його звали Мілоне, він мав ще прізвисько Учитель, бо колись викладав шведську гімнастику.

То був чолов'яга років п'ятдесяти, не те щоб гладкий, але широкий, приземкуватий, з грубим, понурим обличчям, огрядним тілом, під яким аж стільці тріщали, коли сідав. Я грав на гітарі, своїм звичаєм поважно, не ворушачись майже і опустивши очі, бо ж я таки артист, а не блазень; блазня натомість завжди зображав Мілоне. Він починав ніби ненароком, прихилившись до стіни, застромивши під пахви великі пальці рук. В насунутому на очі капелюсі, з величезним черевом, що випирало з штанів, вів скидався на п'яничку, що тихенько скімлить під місяцем. Мало-помалу він розігрувався і починав не те щоб співати, бо не мав ні голосу, ні слуху, а робив видовище, або, краще сказати, блазнював. Його фахом були популярні сентиментальні пісеньки, що звичайно зворушують та розчулюють; та вони з його вуст не хвилювали, а видавалися брутальними і смішними, бо він умів все осміяти і то по-своєму, якось неприємно, прикро. Не знаю, в чому тут була справа: чи замолоду його скривдила якась жінка, чи таким уже він вродився, що добрі й гарні речі залюбки обливав брудом. Він не просто зображав, ні, він вкладав у свої блазенські вибрики якусь незрозумілу ненависть, і, певно, тільки притупленість людей за їжею дозволяла бачити в ньому смішне, а не гнітюче й гидке. Він перевершував себе, коли передражнював рухи, висміював недоліки та вади жінок. Що звичайно робить жінка? Кокетливо посміхається. От він і шкірить зуби з-під крис капелюха, немов дешева повія. Трохи, як то кажуть, вихляє стегнами? Що ж. Він трусив животом, випнувши свої товсті і важкі, як мішки, сідниці. Промовляє щось ніжненько? А він, кривлячи рота, пищить так противно, що аж нудить. Коротше кажучи, він не знав міри і переходив усякі межі, робився брутальним, огидним. Я аж сам інколи соромився, бо одне — акомпанувати на гітарі співакові, а зовсім інше — блазневі. До того ж я пам'ятав, як акомпанував чудовому співакові, який виконував ці ж пісні по-справжньому. Тепер мені гидко було слухати, як спотворює їх Мілоне. Якось, коли ми брели від одного ресторану до другого, я сказав йому про це і додав:

— Що тобі поганого зробили жінки?

Після своїх блазенських виступів він завжди ставав неуважливий та понурий, так ніби в голові роїлись невеселі думки.

— Нічого, — відповів Мілоне, — вони мені не зробили.

Я тому запитую, — пояснив я, — бо ти так жорстоко висміюєш їх.

Він промовчав, і розмова на цьому урвалася.

Я вже давно покинув би його, коли б не пристойний заробіток, бо, хоч це може видаватися неймовірним, він заробляв більше своєю вульгарністю, аніж справжні співаки гарними піснями. Ми виступали здебільшого по ресторанах, не дуже розкішних, точніше, майже просто тратторіях, куди люди приходять добряче попоїсти та повеселитись. Щойно ми входили, я спокійно витягав з футляра гітару, і від столиків, що ніколи не були порожні, лунали вигуки:

— О, Вчитель... Ось і Вчитель… Іди сюди, Вчителю.

Грізний, похмурий, в нахабним поглядом, Мілоне сунув наперед, кажучи: "До ваших послуг", і це "до ваших послуг" було настільки кумедним у його вустах, що всі хапались за животи. Тут подавали макарони з сиром, і, поки господар запопадливо обслуговував клієнтів, Мілоне своїм надтріснутим голосом оголошував:

— Найчудовіша пісенька: "Коли Розіна приїжджав в місто..." Я зображатиму Розіну.

Ви тільки уявіть собі: бачачи, як він зображає Розіну, всі аж завмирали, не встигши донести до рота виделку з спагетті. І не думайте, що то були якісь різники; ні, це був люд вишуканий: чоловіки в темно-синіх костюмах з напомадженим волоссям, у краватках, заколотих перлиновою шпилькою; жінки у хутрах, увішані коштовностями. Мілоне блазнював, а вони перемовлялись:

— Чудово... Невимовно чудово!

А хтось із них стривожено вигукував:

— Тільки не говоріть нікому, що ми його відкрили… А то зіпсують його!

Серед інших вульгарностей Мілоне виконував пісеньку, де в одному місці, щоб висміяти персонаж дотепніше, він видавав ротом такий звук, який я не наважусь описати. І що ви думаєте? Найчарівніші жіночки викликали його на "біс" з тією піснею. Слід сказати, що від такого успіху у Мілоне трохи замакітрилась голова. Він мешкав на вулиці Чімарра в однієї кравчині, у темній та вологій мебльованій кімнаті. Щоразу, виходячи до нього, я бачив, як він вправлявся перед дзеркалом, вигадуючи якусь нову непристойність. Робив він це з похмурою впертістю, наче великий актор, що готується до спектаклю; я, сидячи на ліжку та дивлячись, як він трусить животом перед дзеркалом на комоді, запитував себе: чи не зсунувся він з глузду.

— А чи не пора, — сказав я якось, — придумати щось зворушливе, хвилююче.

А він у відповідь:

— Бачу, ти нічого не тямиш... Люди за столом хочуть сміятися, а не хвилюватись... І я, — додав він похмуро, — розважаю їх.

Через якийсь час, доланий тією ж жагою вдосконалення, вів додумався брати з собою деякі предмети жіночого туалету: капелюшок, шарфик, спідничку, або було ще смішніше. Це перевдягання в жінку стало для нього якоюсь манією: мені ж боляче було бачити як він кривляється в тому капелюшку, насунутому на очі, та в спідниці, з-під якої стирчали товсті ноги в штанах. Нарешті, не знаючи, що б іще придумати він зажадав, щоб і я блазнював, граючи на гітарі. Та я навідріз відмовився.

Ми обходили якомога більше ресторанів, усе між дванадцятою та третьою годинами, та від восьмої до півночі. Щоразу ходили в інший квартал: одного дня ті, що були поблизу площі Іспанії, назавтра — біля площі Венеції, післязавтра — за Тібром, а іноді — коло вокзалу. Ми йшли від ресторану до ресторану, ми не розмовляли — ніякої дружби в нас не було. Закінчивши обхід, ми заходили в якусь остерію і ділили зарібок. Потім я мовчки курив сигарету, а Мілоне випивав чвертку вина. Пополудні він вправлявся перед дзеркалом, а я спав або йшов у кіно.

Одного вечора дув північний вітер, і ми, обійшовши ресторани за Тібром, заглянули в невеличку остерію на площі Мастаї, щоб погрітися. То було довге, як коридор, приміщення, зі столиками вздовж стін, де здебільшого сиділа біднота, попиваючи домашнє вино господаря та закушуючи чим-небудь, принесеним з дому. Не знаю чому, може, через своє марнославство, — бо не було ніякої іншої причини, — Мілоне захотів виступити й тут. Вибрав собі одну з найкращих пісень і, своїм звичаєм, перетворив її у свинство. Коли він закінчив, пролунали ріденькі оплески, а потім з-за одного столика почувся голос:

— А тепер цю пісню вам заспіваю я.

Я озирнувся і побачив, як уперед виступив вродливий білявий хлопець у комбінезоні, які носять механіки; він дивився на Мілоне таким лютим поглядом, наче хотів його з'їсти живцем.

— Ти грай, — наказав він мені, — і давай спочатку.

Мілоне трохи сторопів, але вдав змореного і важко опустився на стілець біля дверей. Хлопець дав мені знак починати і заспівав. Не скажу, що він співав, як справжній артист, але співав з почуттям, голос його звучав м'яко і рівно — одне слово, співав так, як треба співати і як того вимагає пісня. Крім того, як я сказав, він був вродливий з отим своїм кучерявим волоссям, особливо, коли порівняти з Мілоне, таким дебелим та огидним. Повернувшись до слухачів, хлопець співав, час від часу позираючи на свій столик, де сиділа молоденька дівчина, і, здавалось, вів співав тільки для неї. Скінчивши пісню, він зробив презирливий порух у бік Мілоне, нібн кажучи: "Ось як треба співати!", і повернувсь до столика, де його чекала дівчина, яка тут же скинула руки і обняла його. По правді, йому аплодували навіть менше, аніж Мілоне, люди якось не втямили, чому це він вихопився співати. Але я це збагнув; на цей раз зрозумів і Мілоне.

Акомпануючи, я поглянув на Мілоне і бачив, як він кілька разів провів рукою по очах і по лобі, що ховався під навислим волоссям, мов людина, яка відганяє дрімоту. Йому не вдавалось, однак, приховати вираз прикрості, що читався на його обличчі, якого я в нього ще ніколи не бачив; після кожного куплета вдало виконаної хлопцем пісні, здавалось, та гіркота більшала. Нарешті він підвівся, потягуючись й удавано позіхаючи, і сказав:

— Ну, пора йти спати...