Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто
Я наче знову чую голос господаря Антоніо Токкі, сердитий, гучний, що доноситься з льоху: "Дірче, Дірче!", і мені здається, що я знову бачу, як вона проходить повз мене і пильно, по-особливому дивиться мені в очі, а тоді спускається в льох, і приставна драбинка скрипить під її рівними, міцними кроками.
До Тонкі я потрапив випадково, приїхавши із села. Коли мені запропонували працювати у його закладі офіціантом — без платні, тільки за харч, — я подумав: "Грошей я тут, звичайно, не матиму, зате принаймні житиму в сім'ї". Та яка там сім'я, справжнісіньке пекло! Господар був опецькуватий і гладкий, як кабан, але в'їдливий та злий. Його широке, повне обличчя всіювали дрібненькі зморшки, зморшки буди й довкола маленьких очиць. Ходив він у жилетці, без піджака, а сіра шапчина завжди насунута на очі.
Його донька Дірче вдачею мало відрізнялася від батька: така ж уперта, зла, сердита, але вродлива —з тих невеличких, міцних, гарно складених жінок, що ступають впевненим кроком, мовби кажучи: "Оця земля —моя". Кругловида, чорнокоса і чорноока, вона завжди була бліда, наче безживна. У цьому домі доброю була хіба тільки мати; їй ледве минуло сорок років, а на вигляд — мала всі шістдесят, худа, з гачкуватим носом, як у старої, волосся ріденьке. До того ж вона була несповна розуму, принаймні так можна було подумати, дивлячись, як вона стоїть біля плити з непорушним обличчям, скривленим у німій усмішці. Коли ж вона поверталась, зразу було помітно, що у неї ледве лишилося два зуби.
Остерія виходила фасадом на вулицю. На напівкруглій червоній вивісці жовтими літерами було виведено: "Остерія мисливців, власник — Антоніо Токкі". Алея вздовж будинку вела до столиків під деревами, звідки відкривався краєвид на Рим. Сам будинок був неоковирний, з черепичним дахом і кількома маленькими віконцями.
Найкраще тут бувало влітку: з ранку до вечора йшли відвідувачі — цілі сім'ї з дітьми, закохані парочки, веселі компанії; вони сідали за столики, попивали вино, споживали страви і милувалися панорамою Рима. В такі дні ніколи було й перепочити: господар і я ледве встигали подавати і прибирати зі столів, а жінки цілий день варили й мили посуд. До вечора ми так наморювалися, що йшли спати, навіть не поглянувши один на одного.
Зате взимку чи навіть у негоду зчинялася буча. Батько й дочка ненавиділи одне одного — та що там ненавиділи, вони були ладні роздерти одне одного. Батько владний, тупий, скнара і за всякої дрібнички вдавався до кулаків. А дочка й собі: зухвала, вперта, завжди стояла на своєму.
Певно, вони й ненавиділи одне одного, що були однієї крові, бо відомо, що саме такі іноді бувають найлютішими ворогами. Та причиною їхньої ненависті була ще й жадоба.
Дочка, честолюбна, казала, що з такою панорамою на Рим можна збити добрі грошики, а батько все це пускає за вітром. Мовляв, батько міг би обладнати цементований танцювальний майданчик, найняти оркестр, навішати барвисті венеціанські ліхтарики, а сам будиночок перетворити в ресторан і назвати його "Панорама".
Та батько мало зважав на неї, почасти тому, що був скупий і зневажав усе нове, а почасти тому, що це радила саме дочка, а він скорше перерізав би собі горло, аніж дозволив, щоб вийшло на доччине.
До сварки між батьком і дочкою завжди доходило за столом; вона уїдливо нападала, ображаючи його та висміюючи дрібні вади, скажімо, те, що він після їжі відригував. Він відповідав лайкою та прокльонами, дочка не вгамовувалась, і батько давав їй ляпаса.
Треба сказати, що він, мабуть, відчував у цьому приємність, бо відразу ж закушував нижню губу і якось особливо мружився. '
Та на дочку ці ляпаси діяли, як свіжа водичка на квітку, — від них ще буйніше розпускалася її злоба і ненависть. Тоді батько хапав її за коси і починав бити. На підлогу летіли тарілки і склянки; мати теж встрявала у бійку, з її обличчя не сходила дурнувата усмішка, що до вух розтягала її беззубий рот. Обурений, я тікав з дому і довго блукав дорогою, що вела в Камілучча.
Я давно махнув би на них, якби не закохався в Дірче. Сам я не швидкий до кохання, бо людина я розважлива і різні там слова та погляди на мене не діють. Та коли жінка без слів і поглядів геть уся віддається тобі — тілом і душею, до того ж несподівано для тебе, тоді ти опиняєшся в тенетах, і що більше намагаєшся вирватися, то міцніше вони обплутують тебе.
Свій намір Дірче виношувала, либонь, ще до нашого знайомства, і я чи хтось інший — для неї не мало значення, бо першої ж ночі, як я приїхав, вона прийшла до мене в кімнату, коли я вже спав. Отак, немов у напівсні, не розуміючи, це мрія чи дійсність, я зробив блискавичний стрибок від байдужості і спокою до жаги. Між нами не було ні освідчень, ні поглядів, ні потисків рук, ні якихось інших потаємних любощів, до яких вдаються закохані, щоб висловити свої почуття. Було так, як з вуличною, та ще й за невеликі гроші. Однак Дірче не була повією, а навпаки, — вважалася цнотливою і гордою, і вона тільки для мене зробила виняток — ось чому я і втрапив у пастку.
Людина я терпляча, розважлива, але дуже запальна і коли мене роздратувати, кров легко б'є мені в голову. Це видно вже по мені — русявий, обличчя бліде, але досить якоїсь дрібнички, щоб я скипів. Дірче весь час дражнила мене, і скоро я збагнув, чого вона хоче — нацькувати мене на батька. Казала, що я боягуз, байдуже дивлюсь, яв батько лупцює її, тягає за коси, ба навіть збивав на підлогу і копав ногами. Не скажу, що вона не мала рації — адже ми були коханці, і я повинен захищати її. Але я розумів її справжню мету, і лють охоплювала за її образливі докори, бо ж знав, що каже це навмисне. Та ось одної чудової днини вона заспівала іншої: як би то було гарно, коли б ми побралися І самі — я та вона — вели ресторан "Панорама".
Вона стала тихесенька, ніжна, лагідна. То була найщасливіша пора нашого кохання. Але це насторожило мене, і я думав: тут щось не гаразд. І справді, невдовзі вона заспівала знов іншої: сказала, що на одруження сподіватися нічого, бо на заваді стоїть батько.
І зрештою, вона заявила одверто: треба його вбити. Тут вона була такою, як і тієї ночі, коли вперше зайшла в мою кімнату; без вагання і лицедійства вивалила мені ці слова і пішла, а мене обсіли тяжкі думки.
Другого дня я сказав їй, що вона помиляється, коли розраховує на мою допомогу в такому ділі, а вона заявила, що тоді я можу відразу забиратися звідси, бо для неї я більше не існую. Слова свого вона дотримала, бо відтоді навіть не дивилася на мене. Ми майже не розмовляли, і тепер я теж зненавидів її батька: мені здавалось, що то він винен в усьому. І як на те, не проходило дня, щоб хазяїн не викинув якогось коника, наче навмисне для того, щоб його ще дужче ненавиділи.
То було в травні, найкращого весняного місяця, коли люди охоче приходять в остерію попити вина чи поласувати свіжими бобами. Тієї весни дощ лив як з відра, і в наш заклад ніхто не заглядав. Господаря це неймовірно дратувало. Якось уранці, за столом, він відштовхнув тарілку, кажучи дочці:
— Ти навмисне підсуваєш замість супу оці помиї.
А дочка йому:
— Якби навмисне, я б туди отрути підсипала.
Вів зиркнув на дочку та як затопить по обличчю їй, що аж у тієї гребінець випав з волосся. Через той безперервний дощ було майже темно, і обличчя Дірче в цих сутінках здавалося білим і твердим, як мармур, а волосся, з того боку, де випав гребінець, повільно розпліталось, немов змії, що пробуджувались.
Я сказав Токкі:
— Ти коли-небудь даси їй спокій?
— Не твоє діло! — відказав він дещо здивовано, бо ж то я вперше втрутився в їхню суперечку.
А я відчув якусь наче гордість на думку, що захищаю істоту слабшу, хоч воно було не зовсім так.
Я подумав, що тепер вона повернеться до мене, що це єдиний спосіб вернути її. Отож твердо проказав:
— Знущатися над нею я не дозволю! Зрозумів?Я почервонів, кров заслала очі. А Дірче потисла під столом мою руку, і я зрозумів, що я переміг. Відступати було вже пізно.
Господар підвівся і мовив:
— Хочеш, щоб я і тебе провчив?
Він ляснув мене по щоці, а я схопив зі стола кухоль і линув йому вино в обличчя. Я, можна сказати, вже місяць думав про те, як я це коли-небудь зроблю, думав захоплено, — так я зненавидів Токкі. І ось вино текло йому по обличчю, а я кинувся вгору по сходах. А навздогін мені неслися крики:
— Я вб'ю тебе, волоцюго, пройдо нещасна!
Я зачинився в кімнаті, підійшов до вікна і став дивитися на дощ, що не вщухав. Зі злості витяг із шухляди ніж і загнав його у підвіконня з такою силою, що зламалося вістря. Якби ми жили не на тій злощасній горі Монте-Маріо, а десь у центрі Рима, я б нізащо не погодився, але тут усе ставало можливим — і те, що ще вчора здавалося нездійсненним, сьогодні вже було вирішене. Так ми з Дірче дійшли згоди і визначили спосіб, день і годину. Вранці Токкі разом з Дірче звичайно лізли в льох, щоб набрати великий бутель вина. Льох містився під остеріею, і спускатися туди треба було по приставній драбині, щаблів на сім. Ми домовились, що я спущуся слідом і, тільки Токкі нагнеться, щоб наточити з бочки вина, вдарю його по голові короткою залізною кочергою, що нею ворушать вугілля. Тоді приберемо драбину і скажемо, що він упав і розбив собі голову.
Я і хотів і не хотів, тому огризнувся:
— Зроблю це, щоб довести тобі, що не боюся. А тоді піду і вже не повернуся.
А вона мені на те:
— То краще йди вже зараз... Я тебе кохаю і не хочу, щоб ти пропав через мене.
Коли хотіла, вона вміла вдати із себе закохану.
Отож я пообіцяв їй, що зроблю це і залишуся, щоб разом відкрити новий ресторан.
В намічений день Токкі велів Дірче взяти сулію, а сам рушив до льоху під остеріею. Дощ не вщухав, і в будинку було темно. Дірче взяла сулію і пішла за батьком, але перш, ніж спуститися за ним, озирнулася і ледь помітно махнула рукою. Мати біля плити бачила все це і немов застигла.
Я підвівся з-за столу, підійшов до плити, проминувши матір, взяв залізну кочергу. Та водила своїми вибалушеними очима то по мені, то по Дірче, але мовчала.
— Дірче, Дірче! — гукав із льоху батько.
— Йду! — відповіла вона.
Пригадую, як востаннє мене потягло до неї, коли вона ступала по драбині, похитуючи стегнами і схиливши в отворі льоху свою округлу білу шию.
Цієї хвилини двері, що виходили в сад, відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік з великим мокрим мішком на спині.